Рома: Мені за кілька місяців до війни писали друзі з Польщі, що росія збирається напасти на Україну. Згодом про це писали й друзі з Ізраїлю. Але замість того, щоб прислухатися до їхніх слів, ми говорили: «Не нагнітайте, нічого не буде». Я не вірив. Вечір 23 лютого, сиджу, гортаю стрічку Facebook та читаю, що напад буде протягом 48 годин. Мені стало дуже страшно, Аня приїхала додому, заспокоїла мене, і ми почали збиратися. Було близько третьої ночі. Ми моніторили квитки на поїзди — голова не варила, руки тремтіли, але вдалося взяти квитки на Львів. План відходу вже є, зосередилися на збиранні речей. А потім почули кілька вибухів, усередині все похололо. Зрозуміли — почалася війна. Почули, що наступ буде на Київ, взяли квитки, зібрали «тривожну валізку» і вибігли. Навколо люди, всі тікають, паніка. Спустилися в метро. Зателефонували до волонтерської організації у Львові, а нам відповідають: «Ми не знаємо, де зараз безпечніше, у нас теж повітряна тривога, у нас теж чутно вибухи. І така ситуація по всій Україні». Батько Ані живе під Києвом, а мама в місті. Ми вирішили зібратися всі разом та перечекати в селі.
Аня: Ми подумали, коли наступають на Київ — Київ важливіше, а Київська область нікому не потрібна. Поїдемо до села за 50 км від Києва і там чекатимемо, а потім повернемося.
Рома: Із метро ми повернулися додому. Було враження, що наступають з усіх боків, і незрозуміло, куди їхати. Вирішили їхати на метро по маму, домовилися зустрітися на кінцевій станції — «Академмістечко», а звідти нас мав забрати на машині тато. На станції «Шулявська» сказали: «Виходьте, поїзд далі не йде». Пішли пішки. Дороги забиті машинами, люди їхали, йшли, у цивільному одязі та військовій формі. Батько приїхав, ми сіли в машину й рушили до села на північ області. Першого ж дня я написав сестрі, яка живе в Підмосковʼї: «У нас тут повний п*здець, виходьте, говоріть про це!». Вона сказала, що стріляють лише по «стратегічних точках», і поклала слухавку.
Ferrum Alien / «Бабель»
У селі було так: наші будинки, а через дорогу гольф-клуб із шестиметровим парканом. Там стояли російські солдати й звідти стріляли. Їхні машини такі гучні, що, здавалося, зараз на нас попруть.
Аня: На третій день вимкнули світло. До речі, таке спостереження. Поки воно було, всі телефони свої гортали або дивилися телевізор. А коли світло зникло, треба ж щось робити — і ми почали спілкуватися. Я зрозуміла, як мало ми у звичайному житті спілкуємося. За цей період я дізналася про батьків більше, ніж за все життя.
А потім зник звʼязок. Наш родич сказав, що якщо звʼязку немає, значить, щось буде і треба йти в льох. Ми, шестеро людей і два собаки, сховалися в льоху за будинком. Спочатку зʼявився шум: все тремтить, ми тремтимо і льох тремтить. Я попрощалася з життям, думала, прилетить і до нашого льоху. Просиділи один день, другий, третій — виходили лише поїсти та в туалет.
Рома: Викопали ямку в землі, туди ходили до туалету. У перші дні ми накупили консервів. Якось пізно вночі в погребі почули стукіт у двері. Похололи, подумали, що нас прийшли вбивати. Досі не знаю, що це було, може, собака?
Аня: Спочатку було дуже страшно від шуму та пострілів, але потім звикли. У небі снаряди, а ми сидимо біля льоху, книжки читаємо.
Рома: Сиділи без звʼязку, але новини до нас доходили. У когось був генератор, хтось приходив та розповідав щось. Один дідусь, Лукич, років 80, безстрашний, ходив селом, на блокпост, дивився, а потім усе переказував. Коли відключили газ, ми стали готувати в грубці. Пізніше дійшли чутки, що бензину немає, але татові вдалося заправити свою стару «Таврію». Росіяни тоді в гольф-клубі дорвалися до електрокарів, почали на них кататися. Якщо машинка ламалася, вони її штовхали ногами й розстрілювали.
Аня: Ми спочатку картали себе, що опинилися в окупації, що треба було виїздити. Потім думали: треба вибратися, але як звідси виїхати? Побачили, що сусіди їдуть. Вирішили також їхати. Але тато заборонив, сказав, що стріляють.
Потім ми зрозуміли, що він мав рацію — хтось вижив, хтось ні, когось розстріляли.
Ferrum Alien / «Бабель»
Рома: Одного дня ми дізналися: росіяни вже ходять селом. Ходили вони як господарі.
Аня: Вони називали себе рятівниками. По хатах у селі ходили, до нас не доходили. Але нас, мабуть, хтось здав, може, з місцевих, може, вони автоматом пригрозили та змусили.
Рома: Першого разу ми втекли та сховалися за будинком. Я потім звинувачував себе, що Аню та маму покинув у одному місці, а сам побіг до іншого. Я став вважати себе боягузом, але Аня мене втішала: «Ти чоловік — з тебе першого спрос».
Одного дня російські солдати зайшли до будинку і сказали: «Давайте знакомиться».
Аня: В будинок зайшли четверо, буряти, всі з автоматами. Тато сказав, щоб ми сховалися, а він вийде і сам розбереться. Поговорив із солдатами й наказав нам виходити. Вони все одно нас знайшли б. Було страшно, не розумієш, як поводитися.
Рома: Вони подивилися наші телефони. Батареї ми навмисне посадили. Коли було світло, всі месенджери видалили. Я подумав, що коли вони побачать, що в телефоні немає сім-карти — буде підозріло, тому одну з карток я залишив. Тато знайшов старий кнопковий телефон. На ділянці іноді зʼявлявся звʼязок, і коли нас «взяли на олівець» ми, звичайно, ні з ким не звʼязувалися. Нерозумно себе підставляти. Але хтось на нашій ділянці все ж таки зателефонував, і вони запеленгували цей дзвінок.
Аня: Кілька днів просто заходили, навіть питали: «Может вам что-то надо? Какие-то продукты?». Ми відповідали, що все є. Перше, що вони запитали, чи є в нас горілка.
Рома: Ще коли був звʼязок, ми прочитали в якомусь пабліку, як поводитися з окупантами. Відповідали їм «так», «ок», «нам нічого не потрібно», максимально мирно. В сенсі не можна говорити «нам від вас нічого не потрібно, суки». Їх і справді завжди цікавить горілка. У нас у домі не було, але вони десь знайшли та бухали. Швидше за все, місцевий алкоголік, який здав нас, розповів їм, де є горілка, і налагодив з ними стосунки, щоб вони його не чіпали.
Рома: Якось вони повернулися, пʼяні, сказали, що з нашої ділянки точно дзвонили. Нас завели в хату й почався допит. Батько Ані сказав, що дзвонив він, але вони не повірили. І тут [російський військовий] сказав: «Значит так, никто не сознается? Тогда становитесь в шеренгу».
Ferrum Alien / «Бабель»
Аня: З одного боку він дуже вибачався за те, що так поводиться, завдає нам болю, страждань. А з іншого — говорив, що треба нас провчити. Контраст — як і добрий, і поганий поліцейський в одному. А ще сказав, що він з дитбудинку.
Рома: Він зняв запобіжник, просто клацав їм — черга чи одиночний, черга чи одиночний.
Аня: Допитував він нас години зо три. Цьому буряту 21 рік, він був у них головний, решта — шістки. Але був ще один, весь час казав: «Я готов расстрелять всех, мне это нравится, я получаю удовольствие, я так закрываю свои детские травмы».
Рома: Допит — це катування, страшно. Коли він зрозумів, що нічого від нас не добʼється, поставив нас спина до спини й сказав: «Я не хочу тратить патроны, сейчас одним выстрелом вас всех убью». Щось говорив, крутив у руках автомат, потім сказав, що йому треба проспатись, бо він «бухий». Завів нас у ту кімнату, де грубка: «Давайте тут вас расстреляю, чтоб не сильно слышно было». Але потім знову вивів на кухню. Вистрілив у стелю і повторив, що нас треба було «провчити», і додав: «Я сегодня пришел как учитель, а завтра могу прийти как палач». Наступного дня вони приїхали та попросили показати телефон Ані. Причепилися до дати — показують Ані телефон і кажуть: «Вы 26 числа звонили папе. Кто такой папа?» Хоча це не в березні було, а ще в лютому. Аня дала доступ до свого телефону, там були наші домашні фотографії, відео, інтимні фотографії тільки для себе.
Аня: В один із наступних днів вони зайшли й сказали всім шикуватися. Дістали телефон.
― Чей телефон? ― питають.
— Мій телефон, — відповіла я.
— Поехали со мной на допрос.
Я не розуміла, повернусь чи ні. Але розуміла, що відмовитись не вийде і доведеться їхати. Мені на голову надягли шапку, щоб я нічого не бачила, посадили в машину, яку забрали в тата, і відвезли в один із сусідніх будинків. Посадили на ліжко. Зі мною залишився один.
— Раздевайся, — скомандував.
— Скільки вас буде? — запитала я.
— Я буду один, — відповів він, — А ты хочешь, чтоб нас было много?
— Ні, можна ти будеш один? — відповіла я.
— Ну, смотри, — сказав він, — а то тут в соседней комнате пацаны, они тоже хотят.
Загалом, я з цим упоралася. Наступного дня було вже жорсткіше. А ось коли я приїхала і побачила, в якому стані всі мої близькі — це було насправді страшно. Я таких облич ніколи не бачила. Вони ж не знали, чи повернусь я, чи ні, що зі мною, страх як переживали.
Ferrum Alien / «Бабель»
Рома: Вперше їх не було години, може, півтори. У батька прихопило серце. Він намагався заспокоїти всіх. Аня трималася добре, вона тільки вночі розповіла, що з нею сталося. А на другий день [російський військовий] привіз психолога із собою. Товариша. З вином. І потім Ані не було години чотири.
Аня: Я взагалі нікому не хотіла говорити [про це], але треба було з кимось поділитися. Батькам я не могла сказати, особливо татові. Сказала, що ми просто побалакали. Найстрашніше, коли я побачила тата, який говорити не може, слова сказати не може, у нього ноги підломлюються, він втрачає свідомість, весь у сльозах. Це було дуже страшно.
Рома: [російські солдати] весь час дивувалися, чому люди так добре живуть. Щиро дивувалися, чому ми не хочемо в росію. Багато разів питали про це. А ще вони мають таке правило: війна все спише. Можна робити все що завгодно. Одного дня ми зібралися, сіли в машину і поїхали на чотирьох машинах, з сусідами. Виїхали на Макарів. Нас почали обстрілювати автоматними чергами. Ми їхали та молилися. Молилися аж до Житомира.
Аня: А наша сусідка, яка була за кермом, сказала: «Моліться голосніше». Ми перебували в окупації 35 днів. Але коли вийшли, зрозуміли — у нас було ще не найстрашніше. Ми приїхали в Ужгород, і я подумала, що коли Бог врятував мене, то, напевно, так треба було, не можна сидіти без діла й радіти, що врятувалася, а треба щось робити, допомагати іншим. Але мене постійно трусить, я плачу, у мене істерика, нічого не можу з собою вдіяти, не розумію, що відбувається. Не розумію, чому я вижила, а ті діти, жінки, чоловіки не вижили.
Рома: Ми зрозуміли, що за таких обставин стає неважливо, чим і як ти заробляв на життя. Усі статуси йдуть у дупу. Яким ти прийшов на цей світ, чого ти навчився за своє життя — це важливо. А всі ці фантики, що в тебе є — у дупу, що ти робитимеш з ними?
Аня: А ще [російські солдати] весь час говорили, що в Україні страшніше, ніж у Сирії. І були щодня пʼяні. Вони ще говорили суцільними матюками, а нам: «А вы что, даже не материтесь? Вы так хорошо на русском разговариваете». Ми й справді говоримо краще за них, їм складно було висловити свої думки. Їхній головний був із Чити, решта — з Бурятії. Один із них навіть на путіна матюкався, мовляв, «пидарас, начал все это, это никому не надо». Визнавали, що приїхали на війну грошей заробити.
Рома: Іще розповідали, що в них багато негазифікованих сіл та міст, а газ, як і дерево, йде до Китаю. Але вони топлять за росію. Тобто вони кажуть, що путін довбой*б, а потім одразу: «А зато мы всем п*зды дадим».
Ferrum Alien / «Бабель»