«Ніколи не думала, що збиратиму людські рештки з мого майже мертвого чоловіка». Евакуація, фільтрація, допити фсб і бажання повернутися в місто ― три історії з Маріуполя

Олена

У Маріуполі я прожила 24 роки і знаю кожен його куточок. Моя квартира була недалеко від драмтеатру, на вулиці Куїнджі. Мій батько жив біля заводу «Азовсталь». Двадцять четвертого лютого 2022 року мій чоловік повернувся додому та розповів, що росія напала на Київ, Харків та інші українські міста. Але в центрі Маріуполя ще було тихо, тільки на околицях чули вибухи.

Чоловік запропонував поїхати до мого батька, бо наша квартира була на п’ятому поверсі, а в батька — приватний будинок із підвалом. Спочатку ми з півторарічним сином ходили до батька ночувати, а вдень поверталися додому. Але з кожним днем ставало гірше — уже навіть у центрі було добре чутно вибухи, у районі Кіровського ринку поблизу мене прилетів перший снаряд у школу. Тому на початку березня ми перебралися жити до батька.

Другого березня зник зв’язок. Десь шостого числа відключили газ. У батька в будинку на той час вже жили приблизно 35 людей різного віку. Він займався ресторанним бізнесом, тому в нас були запаси їжі. Цього вистачило, щоб годувати себе та 25 сусідів протягом усієї блокади Маріуполя.

Батько та інші чоловіки спорудили на подвірʼї огорожу зі стільців і лавок, розводили за нею вогонь та готували їжу. Наш район бомбили постійно, не було навіть можливості виходити до сусідів. Хоча сусідів майже вже й не було — район перетворили на фарш, залишилися тільки наш і ще кілька будинків. У наш двір влучили 3—4 снаряди. Через постійні обстріли після 10 березня ми повністю перебралися у підвал, тільки в туалет підіймалися нагору. Було дуже холодно — усі шибки повилітали, ми закрили вікна килимами. У будинку постійно було темно, ходили з ліхтариками. Мій син був у шоковому стані. Найважче було втримати дітей у підвалі, тому що вони хотіли гратися. Моя дитина дуже активна, доводилося інколи виходити на вулицю на кілька хвилин.

Ми не мали ніякої інформації. Зникло українське радіо, одразу зʼявилася хвиля «днр». Там розповідали, ніби «звільнені» райони міста вже живуть з їжею та газом. Говорили, щоб місто здавалося, що чинити опір немає сенсу. Брат ходив за водою і бачив, що навкруги все заміновано.

У середині березня я змогла зловити трансляцію по телебаченню — «Радіо Свобода». Там розказували, що люди самостійно намагалися виїхати з міста на свій страх і ризик. Але в нас було обмаль бензину, ми всі перехворіли на застуди, моя тітка в підвалі перенесла мікроінсульт, я проводила їй серцево-легеневу реанімацію. Це був суцільний жах. Ми боялися евакуюватися і думали, що ось зараз усе вже закінчиться, зʼявиться якась інформація, і ми спокійно виїдемо. Але це ніяк не закінчувалося.

До нас у двір приходили солдати. Спочатку українські, які просили, щоб ми їх сховали та показали дорогу через інші будинки до «Азовсталі». Потім приходили російські солдати, які вели перестрілку просто в нашому дворі, жбурляли гранати. Від вибухів здригалися підлога та весь підвал.

Із 28 березня в нашому районі вже стояли російські солдати, обстріли припинились. Ми почали виходити за межі нашого будинку та подвір’я, щоб дізнатися хоч якусь інформацію. Вулиця Куїнджі стала як решето. У мою квартиру влучив снаряд, вона згоріла. Із сестрою ми пішли до Іллічівського району, де мешкала моя мати. Так і не знайшли її, тільки побачили попіл від її будинку. Згодом дізналися, що вона евакуювалася за кілька днів до цього. А мій брат почув про варіант виїзду з Маріуполя через Нікольське, звідти можна було поїхати на Ростов. Також ми чули, що можна поїхати через Бердянськ до Запоріжжя.

Частина наших родичів поїхали до Бердянська, а ми чекали, доки вони повернуться з їжею та інформацією. Однак за три дні повернувся лише водій та сказав, що з Бердянська до України шляху немає через бої у Запорізькій області. Моїх родичів розвернули назад, вони вирішили не повертатися до Маріуполя, а відразу поїхали до Нікольського.

Проблема в тому, що машин у нас вже не було — їх зруйнував снаряд. Мій брат все ж знайшов машину, повністю розбиту, без лобового скла, тільки колеса та багажник. Російські солдати сказали, що наступного дня Маріуполь перекриють повністю на вʼїзд і виїзд. Ми злякалися, за 30 хвилин до початку комендантської години швидко покидали свої речі в нашу «тарантайку». Частина родичів, здебільшого наші дорослі, залишилися в місті — вони не захотіли кидати будинок і місто, а молодь та діти поїхали до Нікольського. На блокпостах у нас перевіряли документи, речі, чоловіків роздягали та шукали татуювання.

Фільтраційний табір у Нікольському був у двоповерховій школі. Вона була забита, люди спали навіть на підлозі. Однак чіткої інформації, куди людей везуть, скільки триватиме фільтрація, не було. Люди просто боялися і робили те, що їм скажуть. Ми переночували в якомусь будинку без вікон та опалення, який знайшов мій брат. Зранку зареєструвалися на фільтрацію. Нам сказали, що коли ми зареєструємося, до нас приїде автобус і забере певну кількість людей. Хто проходив фільтрацію — міг реєструватися на евакуацію до Донецька або до Ростова.

Доки мій чоловік розбирався в цих процедурах, до нас підʼїхали якісь автобуси, водії сказали, що вони забирають на Ростов без фільтрації тут, але з перевіркою на кордоні. А після реєстрації треба довго чекати — у черзі наш автобус був пʼятдесятим, а забирали лише два-три на день. Ми зрозуміли, що на саму фільтрацію ми чекатимемо щонайменше ще два тижні. У нас не було ні одягу, ані грошей та їжі, ще й купа маленьких дітей. Тому ми вирішили сісти в автобуси, які вивозили без фільтрації в росію. Ми казали іншим людям, що, ось, забирають без фільтрації. Але люди часто були настільки залякані, що боялися сідати в них і чекали на фільтрацію. На автобусах не було написано, куди вони їдуть, усередині сиділи російські солдати. Поки автобуси наповнилися, пройшло дві години.

Ми їхали під конвоєм — на початку та в кінці колони були машини із сигналками. Хтось казав, що нас до Таганрога довезуть, хтось — що в Ростові залишать, але нам було все одно. Нас довезли до митниці, на якій ми простояли 17 годин. Уся дорога від Нікольського до Ростова замість трьох з половиною годин зайняла 25. На митниці люди почали галасувати, діти плакали, у нас в автобусі було багато тварин. Через цей галас і скандали росіяни не стали допитувати нас довго, проводили лише коротку співбесіду, протягом 15 хвилин вибірково з кількома чоловіками. Допитали моїх чоловіка та брата.

Нас провели через металошукачі та повезли до Таганрога, де залишили на вокзалі. Там вже нас перехопили родичі. Тим, у кого не було родичів, вказали на поїзд і наказали сідати на нього. Виявилось, що потяг йшов у Казань.

Я не хотіла залишатися в росії, бо морально важко там перебувати. Для мене було принциповим поїхати звідти. Тому я поїхала до Естонії. Як туди потрапити — дізналася від українців, які раніше вже цим шляхом евакуювалися. Мій брат із нареченою поїхали першими. Ми з чоловіком і дитиною повторили їхній маршрут із зупинками в родичів, щоб трошки оговтатися від пережитого в Маріуполі.

На кордоні росії та Естонії співробітники фсб влаштували допит. Розпитували чоловіків, чи є знайомі в «Азові», як ставляться до російської влади, чому виїжджають, чому приїжджали. Але все ж таки нас випустили.

Загалом нам дуже сподобалося в Естонії. Але жити з таким сусідом, як росія, немає ніякого задоволення, я вирішила їхати якомога далі від рф. Обрали Німеччину, тому що тут були найсприятливіші умови. В Україну мені дуже страшно повертатися, усе, що в мене було, згоріло. Куди я поїду? Можливо, знайду роботу та за два-три роки стану на ноги.

Світлана

Я сама з Горлівки, одного разу приїхала відпочивати до Маріуполя. Проїжджаючи повз «Азовсталь», була вражена масштабами заводу. Мені захотілося переїхати до цього міста та працювати саме тут. І моя мрія здійснилася — я вийшла заміж у 2010 році, переїхала до Маріуполя та працювала на «Азовсталі» черговою стрілочного поста.

Двадцять четвертого лютого 2022 року розпочалося з того, що від самого ранку спрацювала сирена на заводі та почали лунати вибухи на околицях. Нам керівництво нічого не сказало про початок війни, а просто попросило розходитися по домівках. Мій чоловік Олександр одразу попросив мене виїхати до друзів у Польщу. Проте тоді всі чекали, що буде «зелений» коридор, де людей будуть супроводжувати Червоний Хрест і ООН.

Але насправді всі, хто виїжджав, робили це на свій страх і ризик обхідними шляхами. Комусь вдалося, когось розвертали. До того ж чоловіків із країни через воєнний стан не випускали, а я не хотіла покидати свого чоловіка. Тому тоді не виїхала до Польщі.

Магазини 27—28 лютого ще працювали, люди щось купували, але ціни відразу зросли. Наприклад, хліб за 17 гривень почали продавати за 150. Добре було тим, хто мав готівку, адже банкомати не працювали. Ми мешкали в селищі Ляпіне під Маріуполем, однак щоб вижити, переїхали до знайомого в місто. Обстріли з літаків почалися від самого початку березня. За кілька днів навкруги не залишилося нічого — самі руїни та голе поле.

Другого березня загинув мій чоловік. Того ранку він зі своїм 17-річним сином Данилом пішов до школи, де роздавали воду. Вони купили соціальний хліб за пʼять гривень, який чи не єдиний раз вдалося завезти до міста. Уже вдома Олександр ніяк не міг зловити мережу і вийшов у підʼїзд, щоб звідти спробувати подзвонити. На порозі він попросив мене заварити йому кави. Коли я вийшла з кавою, то побачила, що біля Олександра та Данила стояв якісь незнайомий чоловік. Щойно я повернулася до квартири, як пролунав сильний вибух. Вхідні двері просто винесло.

Я вибігла до під’їзду і бачу: Олександр лежить на сходах, у Данила все обличчя у крові, а від того чоловіка залишилися тільки ноги. Інші частини його тіла були на моєму чоловікові, пасинку та по всьому підʼїзду. Через вибух прорвало газову трубу, з будинку почали тікати люди. Данило вже відійшов від контузії та зайшов у квартиру. Я ж намагалася затягнути свого чоловіка до квартири, щоб його просто не затоптали люди. Однак в нього були важкі поранення, у квартирі він одразу помер.

У Данила теж були поранення. Я побігла до лікарні, щоб його врятувати, однак так до неї й не добігла. Обстріл взагалі не припинявся, увесь район — від спуску до моря і до «Азовсталі» — був як пустеля, там нічого не залишилося. Я бігла, а ракети поряд зі мною лягали. Мене відкинуло вибуховою хвилею в один з підвалів. Так вийшло, щоб підхопив мене в цьому підвалі чоловік, з яким я працювала на «Азовсталі». Пасинок та тіло чоловіка залишилися у квартирі.

Чотири дні ми не могли вийти на вулицю через обстріли, які ставали все сильнішими. У стані шоку я сиділа в кутку і нічого не їла, інші люди в підвалі мене й не чіпали. Може, думали, що я зʼїхала з глузду.

Звідти я перебралася до своїх знайомих у мікрорайон Східний, у приватний сектор, біля парку «Веселка». Там теж сиділи в підвалі. Уже зараз я дізналася про те, що знайомий, у якого ми жили, організував, щоб мого чоловіка забрали до моргу та поховали. Данила відвезли до лікарні, згодом перевезли до Донецька, де в нього мама та бабуся, там прооперували. Це я дізналася лише в середині квітня, до того не знала нічого. Я понад місяць пробула в підвалі.

На початку квітня почали масовано обстрілювати й Східний, на вулицях валялися трупи, їх розтягували собаки. Зараз у Маріуполі куди не підеш — скрізь цвинтар. Ідеш, а біля однієї девʼятиповерхівки по десять могил може бути. На центральних вулицях на газонах теж ховали людей. Люди пили воду з калюж, радіаторів, із бачків обігрівальних, сніг топили, дощову воду збирали, готували їжу на вулиці.

Нова «влада» окупантів не чинила опір виїзду до росії — ти міг сідати на транспорт та їхати. У квітні я вже нічого не мала з речей, крім документів. Знайомі їхали в бік росії та взяли мене із собою.

Спочатку їхали до Новоазовська, там нас фільтрували. Брали відбитки пальців, фотографували як злочинців, перевіряли телефон, я заповнювала анкету. А потім мені видали папірець, з яким можна було рушитии далі. На співбесіді мене запитували, як я ставлюся до української влади, чи є в мене в родині військові, чи товаришую я з військовими, чи допитували мене «азовці». Запитували, чи знала я, що ніби «азовці» жили в інтернаті № 2.

Так, був «Азов» біля парку «Веселка», там була їхня база. Однак вони ніяк людей не зачіпали. Вони не ходили пʼяними, ні до кого не чіплялися, не втручалися в наше життя. Можу говорити про себе: нічого поганого з їхнього боку я не бачила. Ми взагалі не перетиналися — вони жили своїм життям, а ми своїм.

Знайомі якось домовилися, щоб ми пройшли фільтрацію за день, а не чекали тижнями на неї, деталей я не знаю. Спочатку я була у Таганрозі, потім у Москві, потім поїхала до Риги. У мене є родичі в Україні, але жити там я не хочу, Маріуполя вже немає. Родичів в інших країнах у мене теж немає. Друзі запросили до Польщі, туди й поїду. Шукатиму роботу, не хочу сидіти в людей на шиї. Хоча треба час відійти від усього, що я побачила. Ніколи не думала, що я буду збирати людські рештки з мого майже мертвого чоловіка.

Роман

Двадцять четвертого лютого 2022 року зранку пролунали перші вибухи в аеропорту. Я недалеко від нього жив, чи живу, уже навіть і не знаю, як говорити. Ми жили у Приморському районі у приватному секторі на два будинки, один від одного через ділянку. Напередодні я попросив дружину зібрати речі, документи, одяг, у мене двоє маленьких дітей. Я посадив їх у машину, побіг за матірʼю. Але вона сказала, що нікуди не поїде та залишиться з бабусею.

Ми поїхали на заправку, на якій вже були черги. Мені вдалося залити повний бак бензину, на якому я їздив аж до 17 березня. Виїхали до чужих людей у Стародубівку, за 50 кілометрів від Маріуполя по трасі на Бердянськ. Уже 2 березня селище захопила російська армія, зникли звʼязок та електрика. У сусідні будинки прилітали снаряди. Коли почали стріляти вже під вікнами, я спустився з дітьми до підвалу. Сильний бій тривав десь години три, ще день-два були обстріли. Потім стало тихо, люди почали виходити з підвалів.

До нас у Стародубівку почали приїжджати родичі. Будинок чужий, місця мало, тому 10 березня ми переїхали до старого будинку друзів в Урзуфі. Це курортне містечко, де життя було лише під час літнього сезону. Але на початку березня там вже жили багато людей, які тікали від війни. Звʼязку з Маріуполем не було. Новини звідти я чув лише від людей, яким вдалося вибратися з міста на прострілених машинах.

Пʼятнадцятого березня через Мелекінську трасу вирвалася з міста моя сестра з чоловіком і донькою. Наступного дня приїхали ще мої родичі та привезли бабусю, а мама залишилася в Маріуполі. Зранку 17 березня я поїхав до міста сам. Заїхав з Мелекінської траси, там ще міни лежали на дорозі, які довелося обʼїжджати, бачив кілька спалених БТР і танків. У районі мого будинку ще було більш-менш, там були одиничні «прильоти». У нашому приватному секторі в підвалах будинків жили десятки людей. У наших сусідів — 30, у мене — 14 людей у підвалі площею не більше за 15 метрів.

Цим людям ще пощастило — неподалік була база з напівфабрикатами, господар якої жив на нашій вулиці. Коли в базу влучив снаряд, спочатку приїхали військові та розграбували її, потім поліція, а потім прийшов господар бази й сказав людям, що вони можуть брати звідти продукти. Воду набирали з балки поряд. Однак похід за водою був найнебезпечнішим — через обстріли це могло стати дорогою в один кінець.

Забрав маму та сусідку із сином. Речі заборонив їм брати, бо ще мав забрати куму з двома дітьми, чоловіком та її матірʼю з вулиці Бахчиванджі, до якої мені довелося їхати через пів міста. Того дня я вивіз до 10 людей у Мелекіне на дачу знайомого. У той же день я повернувся за іншою моєю кумою, яка жила у 22-му мікрорайоні. А ось туди добратися було складно — обстріли, на дорогах валялися стовпи та різний мусор. Залишив машину в 17-му мікрорайоні, прийшов за кумою та її двомісячною дитиною пішки. Однак кума відмовилася їхати. Після довгих умовлянь я запропонував просто кинути монетку, щоб доля вирішила за нас. Вона випала таким боком, що вони не їдуть.

Що я пустий поїду назад? Я тоді зловив мережу та відкрив Facebook, у якому було багато прохань забрати людей з Маріуполя. Знайшов жінку з трьома дітьми, яка перебувала у гімназії № 2. Окрім них, із гімназії я забрав ще трьох людей та вивіз до Мелекіного. Загалом я заїжджав у місто 4—5 разів і вивозив звідти людей, але згодом мене перестали туди пускати.

Коли ми сиділи в Урзуфі, [окупанти] почали ходити по будинках і перевіряти жильців. На блокпостах почали чіплятися, що потрібен документ про фільтрацію. Ми проходили її в Нікольському. Перш за все окупанти проводили фільтрацію людей, яких вони вивозили з Маріуполя на Ростов і Донецьк. А до цього моменту люди жили у приміщенні школи. Ми були на власному транспорті та підʼїхали поміж двох автобусів. Із дітьми нас взяли без черги. У них там анкета: чи воював, чи допомагав українській армії. Перевіряли татуювання, дивилися телефон. Я нічого не видаляв з нього, бо, коли заїжджав у Маріуполь, нічого не фотографував. У мене там пʼять тисяч фото, вони погортали та й все. Довше мою маму перевіряли, адже знайшли її листування з однокласниками. Але її все-таки відпустили, хоча могли й вивести слідом за хлопцями, які не проходили перевірку. Тих, хто не проходив фільтрацію, саджали в автобус і кудись відвозили.

Мені видали смішний клаптик паперу з мокрою печаткою, написано «дактилоскопований», від руки імʼя та прізвище, дата і підпис. Цей папірець свідчив про те, що ти не повʼязаний з українською армією та можеш переміщатись територією «днр».

Я одразу відвіз до Ростова свою матір, бабусю та тітку і повернувся за своєю родиною в Урзуф. Тоді почали зʼявлятися якісь перепустки. Тобто, окрім того, що ти їздиш по фільтрації, щоб заїхати до Маріуполя, потрібна окрема перепустка. Потім почали вимагати перепустку для проїзду між селами. Один блокпост проїжджав нормально, на іншому вже виникали проблеми, хтось у відкриту вимагав цигарки та горілку, а хтось — гроші.

Востаннє я рванув на Маріуполь 9 квітня зранку, але нас просто біля міста розвернули. Я забрав останніх родичів в Урзуфі та поїхав до Криму через Бердянськ, Мелітополь і Армянськ. Вирішив так їхати у Грузію. Нарахував близько 30 російських блокпостів, останні пʼять перед самою митницею. Там знову обшукали всю машину, речі, я заповнив анкету та пішов на допит фсб. Один з росіян на моєму телефоні знайшов у листуванні, що я писав «наші їм гарно вжарюють», запитав: «Что ты, за Украину топишь?» Я відповів, що топлю за людей, які залишилися там у підвалах без води та їжі. А він такий: «И что, ты много вывез [из Мариуполя]?» Я відповів, що 42 людини, і він відпустив мене. Загалом з Урзуфу до Грузії ми їхали шість днів.

Я не можу в росії жити. Мої старі, можливо, і зможуть, а мене взагалі не вставляє на ті російські пики дивитися. Мама, бабуся та тітка зараз у росії, може, поїдуть до мене у Грузію. Родичі чекають, коли зʼявиться можливість повернутися до Маріуполя. Бо от я шукаю зараз віддалену роботу в ІТ-сфері. А що старшим робити? Вони повернуться до Маріуполя все одно, до будь-якого Маріуполя — «деенерівського» чи якогось іншого, зі світлом чи без, і будуть там жити за будь-яких умов. Таких, я гадаю, відсотків може тридцять. Але я в «деенерівському» Маріуполі точно жити не буду. Чи повернуся, коли його Україна відібʼє? Можливо, але це не точно. А може, другий фронт відкриють, і я з грузинською армією прийду.

Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: [email protected]