Ми зустрічаємося з Альоною Осіповою в парку біля Київського політехнічного інституту. Це її улюблене місце, особливо весною, коли в парку багато студентів, родин із дітьми та собачників. Осіпова ще й живе неподалік — біля київського РАЦСу. У перші дні війни тут тривали вуличні бої з диверсантами. Потім було декілька «прильотів» у сусідні будинки та лікарню «Охматдит».
— Сусідам нашим зайшли кулі від автомата у вікна, — каже Осіпова. — Тероборона на БТРах їздила, 26 [лютого] розстріляли людину, ну як людину — диверсанта. І машина з тим тілом ще стояла якийсь час біля центрального РАЦСу.
Альона Осіпова — киянка, народилася в центрі, біля Бессарабської площі. Дитинство минуло в київських дворах Печерська, в парку Шевченка та в Ботанічному саду. «В мене була звичайна родина, а по сусідству жили такі самі типові київські родини в комуналках — зазвичай, це були євреї або міліція, — згадує Осіпова. — Гарні люди, зараз вони всі стали різними, дуже різними людьми».
У нульових Осіпова вступила у виш, уже на четвертому курсі почала працювати. Тоді в Україні розвивалися інформаційні технології. Як згадує Осіпова, для багатьох взагалі були незрозумілими такі поняття, як «Інтернет» і «ІР-телефонія». Дуже швидко Осіпова з асистента менеджера стала керівницею одного з філіалів компанії.
— У мене є потреба комунікувати з людьми, вся моя професія — це завжди тісна співпраця з людьми, — каже вона. — У мене є риси, які я досить непогано можу використовувати. От стала керувати. У мене ніколи не було питань до того, що я займаю якусь керівну посаду і я жінка. Навіть навпаки, мені легше. У технічній сфері дуже багато чоловіків. Вони спілкуються трошки інакше. Не зважаючи ні на що, я можу говорити дуже конкретно, чітко, швидко. І водночас помʼякшувати деякі питання.
Потім була Помаранчева революція 2004 року — Осіпова ходила на Майдан, переживала за своїх колег, які масово переїхали в цей час до Києва та кожну ніч залишилася на майдані в палатках.
— Я тоді дуже розривалася, бо бізнес є бізнес — і мені потрібно було займатися справами, — продовжує Осіпова. — Крім того, в той час я зустрічалася з людиною, яка не поділяла ці погляди.
— І ви не посварилися?
— Я потім за нього вийшла заміж, — сміється жінка. — Я за те, що кожна думка має бути почута. Якщо вам цікавий ваш співрозмовник, напевно, його думка вам цікава, еге ж? Я готова слухати аргументи. Якщо в мене не стоїть стратегічна ціль змінити думку цієї людини, я скажу: «Окей, давай кожен залишиться при своєму».
Андрій Бойко / «Бабель»
Волонтерство в житті Осіпової зʼявилося близько десяти років тому. Тоді в колеги її колишнього чоловіка захворіла дитина — в неї виявили рак. Врятувати могла тільки складна та вартісна операція з трансплантації кісткового мозку. Осіпова зголосилася допомогти, створила сторінку в фейсбуку, почала збирати кошти. Паралельно, каже вона, треба було вирішувати ще безліч завдань. Наприклад, пояснює жінка, кожного дня, коли дитина перебуває на хіміотерапії в «Охматдиті», їй потрібно вливати плазму крові. Це сироватка, яку добувають лише з певної групи крові, обовʼязково чоловічої. Тобто щодня мінімум 30 чоловіків мають здавати кров.
— Я стала координатором щодо цієї крові. Дзвонила, шукала, писала: знайдіть мені командира [військової] частини, щоб попросити хлопців здати кров. А потім Даньці зробили цю операцію, за пів року родина повернулася з Польщі, і зараз це здорова дитина, ходить до другого класу.
Війна та Ірпінь
Двадцять третього лютого 2022 року Осіпова проводила ділову зустріч з керівниками великої київської компанії. Наступного дня перемовини мали продовжитися, але Альона запропонувала зачекати кілька днів. Як і в багатьох, у неї було передчуття, що «має щось статися». Вранці 24 лютого їй зателефонувала мама зі словами: «Альона, почалася війна».
— Я почала дзвонити всім знайомим, — пригадує Осіпова. — Моя подруга живе у Вишгороді, біля військової частини — її чоловік військовий. От їй було гірше за всіх — це був той самий випадок, коли людину підняли і в нічній сорочці вивезли.
— А що робили ви?
— Старшій доньці — їй майже 16 років, я одразу сказала, що почалася війна. Я її готувала до цього. Сказала, що треба скласти документи, гроші, ноутбуки, найперші ліки — якийсь ібупрофен. Домовилися, що котів покладемо в сумку, але тут молодший син спитав: «А як же Наташка?» Наташка — це наша черепаха. Він сказав, що нікуди без неї не поїде. Щоб ви розуміли, в мене ще й собака. Словом, я розподілила, хто кого бере, і стало спокійніше. Сіли снідати та вирішили, що далі будемо діяти за обставинами.
Андрій Бойко / «Бабель»
Перші дні Київ нещадно обстрілювали ракетами. Осіпова влаштувала укриття в коридорі квартири — постелила там ковдри, принесла їжу, поставила ноутбуки. Майже всі знайомі вмовляли її виїхати, але Альона відмовилася. Каже, що розуміла — Київ не здадуть у жодному разі. Вираховувала, чи може ракета влучити в її квартиру — за її розрахунками виходило, що ні. Рвалася на передову, але, прогнозовано, до лав армії її не взяли. Тому Осіпова почала волонтерити. Допомагала бійцям з Тероборони, прала їхні речі в себе вдома. Але все одно була незадоволена: «Прати речі вдома, покласти в пральну машину й купити порошок може майже кожен. А я хотіла робити більше і я знала, що можу щось більше».
Двадцять восьмого березня українські військові звільнили Ірпінь від російських військ. Ще декілька днів знадобилося, щоб «зачистити» місто від залишків окупантів та провести хоча б мінімальне розмінування. Третього квітня мер Ірпеня Олександр Маркушин закликав волонтерів допомогти привести Ірпінь до ладу. Місто дуже постраждало від боїв: половина будинків зруйновані, не працювала інфраструктура, на вулицях — безліч ворожої техніки. Для Осіпової Ірпінь завжди був особливою історією — вона волонтерила тут ще в пандемію, допомагаючи мешканцям з продуктами.
— Маркушин у мене спитав: «Ти потягнеш? Хочемо, щоб волонтери допомогли. Але потрібна ще техніка, потрібно усіх скоординувати. А електрики немає, нічого немає, ти це розумієш?» Я відповіла, що, звичайно, розумію. В мене була доба, коли я дійсно безперервно обдзвонювала людей і питала: «Ви готові? Ви надасте техніку? А ви можете приїхати? Транспорту немає, мосту немає, нічого нема, ви готові?» І ми почали.
Андрій Бойко / «Бабель»
Ірпінь зустрів її обгорілими будинками та запахом гару від багать, на яких готували ті місцеві, які так і не виїхали під час боїв. За Романівським мостом — єдиним шляхом для евакуації — стояли розстріляні машини зі шматками білої тканини та написами «Діти». Поруч лежали забруднені іграшки. Люди, які вижили, розповідали жахливі історії окупації.
— Мені зробили «екскурсію» — показали розстріляних собак. У мене, як у будь-якої нормальної людини, тут же виникає питання: навіщо розстрілювати собак? Не думаю, що вони нападали на когось — вони були дуже налякані та взагалі неагресивні. Я не розумію цих людей. Як можна ґвалтувати дітей? Чому вони нищили унітази? Вони заходили до людей та питали: «Чому ви так заможно живете?» Люди відповідали: «Та де ж це заможно?» А вони: «Чому у вас тоді туалет у домі?»
Налагоджувати роботу волонтерів було складно, визнає Осіпова. Особливо в перші дні, коли треба було скоординувати роботу людей, які геть не знали міста. Були й побоювання — нащо ці люди їдуть в Ірпінь, може, в них якісь погані цілі? Але дуже швидко всі ці побоювання зникли. Альона каже, що майже всі волонтери — це кияни, які хотіли таким чином виразити вдячність місту, яке стримало росіян і не пустило до Києва. Кожен день волонтерів ставало все більше — у якийсь момент, зізнається Осіпова, усім, хто приїхав, не вистачило техніки, щоб працювати на вулицях.
Усього в Ірпені працювали близько півтори тисячі волонтерів. Частина — ті, в кого була власна важка техніка — розбирали розтрощені снарядами будинки. Частина прибирала вулиці від сміття, яке залишили після себе російські військові. За квітень Ірпінь змінився: російської техніки немає, парки та вулиці такі ж чисті, як це було до війни. На зруйнованій Романівській переправі поклали асфальт, у будинках зʼявилася вода, в частині міста — світло. На початок травня в Ірпінь повернулися близько 15 тисяч людей. Це лише пʼята частина від усіх, хто проживав у місті до вторгнення. Більшості, насправді, немає куди повертатися.
Андрій Бойко / «Бабель»
Осіпова задоволена роботою свого «волонтерського батальйону» — так вона називає людей, які допомагали наводити лад у місті. Згадує, як волонтери привезли десятки нових матраців для тих, хто втратив дім та жив у гуртожитках. На блокпости привозили паски на Великдень. Зараз вона каже, що шукає, де ще потрібні її навички. Перший етап роботи в Ірпені закінчився — тепер там уже потрібні зусилля влади, для того, аби повернути місто до більш-менш нормального життя. Але Осіпова впевнена — їм вдалося досягнути того, що вони планували. Адже такого досвіду в України ще не було.
— Років 10 тому я була в Гюмрі, — продовжує Альона. — Чули про Спітакський землетрус? Тоді були страшні руйнування. Коли я приїхала в місто, пройшло вже близько 20 років після землетрусу. На деяких вулицях лежали уламки будівель. Я питала: «А що у вас сталося?» Мені казали: «Ну це ж після землетрусу». Розумієте? В Ірпені пройшло три тижні, а там 20 років — і досі стоять зруйновані будівлі. Люди так і живуть у вагончиках [в які їх тимчасово розселили після землетрусу]. Тому чи вдалося нам [досягнути того, чого ми хотіли в Ірпені]? Я вважаю, що так.