Точка збору волонтерів — супермаркет на виїзді з Києва. О восьмій ранку тут вже десятки машин. Люди приїздять великими компаніями та родинами — купують каву в кіоску, який нещодавно відкрився, й обговорюють останні новини. Волонтерів зустрічає координаторка Альона Осіпова. Усі клеять на машини листок із написом «Волонтери» та організованою колоною вирушають на Ірпінь. Десь за п’ятсот метрів зупиняємося, залишаємо машину та йдемо до міста пішки.
— Куди думаєте йти, по вулицях чи у «Фору» на завали? — запитує Ярослав, чоловік років сорока. Він єдиний серед нас, хто приїхав допомагати в Ірпінь вже не вперше. «Фора», про яку він каже, розташована на в’їзді в місто, її розтрощило снарядом.
— У перший раз на такі завали краще не йти, бо завтра не встанеш з ліжка, — сміються Рома та Денис, з якими ми йдемо до Ірпеня.
«Бабель»
Вони обоє кияни, Денис після звільнення Київської області від окупантів їздив в Бородянку та Горенку, вивозив трупи загиблих собак.
— Бородянку я до кінця життя пам’ятатиму, — коротко каже він. — По 40 трупів на одній тачці за раз, і таких разів штук десять — туди-сюди.
Третього квітня мер Ірпеня Олександр Маркушин написав, що місту потрібна допомога — великогабаритна техніка, щоб розбирати завали, і робочі руки. Того ж дня на його заклик відгукнулися сотні людей.
— До мене звернувся мер Ірпеня і спитав: «Альона, чи можеш ти нам допомогти», — розповідає координаторка волонтерів Альона Осіпова. — У мене з Ірпенем свої стосунки — я волонтерила тут ще в пандемію, допомагала розвозити продукти. Тому і зараз вирішила, чом би й ні.
«Бабель»
Уся координація — у вайбер-чаті, в якому 1 200 людей. Там Альона щовечора розписує план на наступний день, люди кооперуються компаніями, щоб доїхати. Щодня в Ірпінь приїздять сотні волонтерів. Рекорд, каже Осіпова, був в неділю 10 квітня — тоді приїхали 600 людей.
— Я називаю свою команду «Волонтерським батальйоном», бо нас вже понад тисячу, це точно батальйон! — сміється вона. — Абсолютна більшість — кияни, які дуже хочуть допомагати та розуміють, що саме завдяки Ірпеню та іншим містам [у Київській області] росіяни не дійшли до столиці.
«Бабель»
Після короткої перевірки на в’їзді волонтери розділяються: ті, хто працюватимуть на завалах, залишаються, решта сідають в автобус та їдуть у центр, де можна отримати інвентар. Перед напівзруйнованим Романівським мостом — розстріляний білборд із рекламою житлового комплексу, під мостом і трохи далі на парковці — спалені автомобілі. Під час бойових дій саме цей шлях — пішки через міст — був єдиним для тих, хто хотів втекти з Бучі, Гостомелю, Ірпеня.
Нашу групу з 20 людей направляють прибирати парк Правика, до нього треба йти центральною вулицею Соборною. Нас веде Діма — він місцевий, виїхав з Ірпеня 15 березня, а зараз повернувся і теж координує роботу волонтерів.
— Опалення немає, світла немає, уночі у квартирі п’ять градусів тепла, — каже він. — Але я турист, тож звик до таких умов. Замотався у спальник і порядок.
— До вас не прилітало? — питаю його.
— Мій будинок ось там, — показує Діма на багатоповерхівку за будинками на проспекті. — Туди сильні бої не дійшли. У мою квартиру не влучили, у сусідню прилетіло — вікна вщент.
«Бабель»
Будинки на проспекті справді понівечені хаотично. В одній багатоповерхівці зруйновано поверх, але сусідні квартири не зачепило, навіть скло у вікнах ціле. У торговому центрі бачимо знищене кафе — й абсолютно цілий магазин на тому ж поверху. На дверях напис: «Тут нічого немає». Чоловік поряд розмовляє по телефону і кричить в трубку: «Я в Ірпені, так, приїхав, я вдома!» Діма показує на місцеву лікарню — у ній майже немає цілих вікон, на стінах намальовані червоні хрести.
Головне сміття в парку — це пенопласт. Його взагалі в місті багато — це рештки обшивки будинків, які розтрощили під час боїв. Побачивши здалеку щось біле на газоні, йду туди, щоб прибрати, але мене вчасно окликає волонтерка і каже не чіпати, бо це «щось» виглядає підозріло. Роздивляємося: це парашутик на мотузці, яка йде в землю — там міна. Ірпінь майже розмінували, однак такі «подарунки» досі трапляються. Того дня, коли ми працювали, на розтяжці в житловому будинку підірвалися двоє місцевих мешканців.
Посеред парку — спалена вщент кав’ярня. У металевому ящику для попкорна навіть збереглися обпалені кукурудзяні зерна. Поряд вітки з розстріляних дерев, між якими обірвані дроти. Стежки засипані склом — ми акуратно згрібаємо його на купу. За кілька годин парк вилизано.
«Бабель»
— Наступного разу піду на завали, — невдоволено говорить Денис, коли ми відпочиваємо на лавках. Він крутить у руках знайдений уламок снаряда. — А то ніби й допомогли, але по факту лише прибрали парк.
— От повернуться сюди люди, побачать свої доми потрощені, а потім вийдуть у парк — а там все чисто, як у минулому житті, — відповідає йому Рома, спершись на лопату. — Може, їм від цього краще стане.
Волонтерів годують в одному з корпусів Академії внутрішніх справ. Там кухня і штаб, куди звозять гуманітарку для місцевих. Вікна в корпусі вибиті, у деяких будівлях дірки від снарядів. Поряд із потрощеним корпусом стоїть неушкоджений білборд з написом: «Бабусю, я нарешті кльово відпочив». У будівлі, де їдальня, на стінах висять патріотичні малюнки та листівки, де дитячим почерком написано: «Бажаю тобі удачі та перемоги. З Бузку для солдатів».
На обід — кукурудзяний суп, на вибір вареники чи голубці, крабовий салат, пиріжки та навіть піца. Спритна бабуся забирає брудні пластикові тарілки та складає їх до сміття. Вона місцева. Запитуємо, чи потрібна їй допомога.
— Ой, та нам стільки їжі навезли, що ми за все життя стільки не з’їмо, — сміється вона і показує на стіл. Там стоять домашні та фабричні консерви, у картонних ящиках на підлозі згущенка, печиво та шоколад.
Волонтери працюють в Ірпені до 16-ї години. Зустрічаємося з Ярославом, який весь день розбирав завали, обмінюємося враженнями, хто що знайшов і що бачив. Денис показує уламок снаряда. Ярослав дивиться на нього та сумно посміхається — їхня група під завалами знайшла тіло бійця ТрО. У парку за квартал від нашого волонтери побачили дві могили цивільних.
«Бабель»
Поки ми розмовляємо, до нас підбігають дві дворняги та починають ластитися. Ми насипаємо їм корму, але вони їдять ліниво та більше хочуть, щоб їх гладили. Дворняги більш привітні, ніж породисті собаки, які теж бігають містом, бо залишилися без хазяїв, — вони майже не підходять до людей, але охоче їдять корм, який їм залишають на кожному розі. Ми фотографуємо собак і скидаємо фото у групу, де люди шукають своїх тварин. Кількох таким чином уже вдалося повернути власникам.
— Та вони не голодні, — каже нам чоловік похилого віку, який дивиться, як ми намагаємося нагодувати дворняг. — Вони ж тут живуть на колишньому будівництві, то їх там усі годують.
Чоловік прийшов до парку набрати дров. Він живе неподалік, за кілька кварталів. Каже, що з Ірпеня не виїздив.
«Бабель»
— У нас два будинки, у подвір’ї одного бомба — бух! — охоче розповідає він. — А у другому будинку дах піднявся. Воно щось бахнуло близько, то дах так уверх, а потім став на місце.
— Як ви зараз?
— Та як, нормально, слава богу! Гуманітарку везуть, вода в колодязі є, от зараз гілок назбираю, то й тепло буде! Головне, щоб оці суки не повернулися знову. Бо ви вже тут так гарно прибрали! То хай не лізуть.
Уже по дорозі на виїзд з Ірпеня нас зупиняє військова машина. Усміхнений військовий роздає дівчатам по жовтому тюльпанчику, а хлопцям «дає кулачок». На прощання вони бажають нам берегти себе, від’їзжають на сто метрів і підбирають бабусю з валізами. Вона сором’язливо каже: «Дякую, хлопчики» і телефонує комусь: «Усе добре, я вдома».
«Бабель» працює для того, щоб ви отримували всю інформацію про війну — і про гарні вчинки теж.
Підтримайте «Бабель»:
🔸 PayPal: [email protected]
«Бабель»