«Найбільше мене бентежить, що ми не можемо допомогти тим людям, які під окупацією росії». Українські волонтери, ризикуючи життям, вивозять людей з гарячих точок — ось дві історії з Ірпеня та Харкова

Андрій Півень, Київ, 37 років, до війни працював фітнес-тренером

Вранці 24 лютого мені здалося, що стався якийсь вибух, але я себе запевняв, що це мені лише здалося. Тільки шум сусідів зверху змусив мене встати та підійти до вікна — після цього я зрозумів, що мені не здалося. Тихенько розбудив дружину та сказав, що почалася війна. Доньці сказали лише, що «почалися ті пригоди, до яких ми тебе готували, тож збираємо речі й ми вирушаємо в подорож».

Через 3—4 доби, впевнившись, що вони перетнули кордон зі Словаччиною, я повернувся додому. Київ на той момент бомбили та обстрілювали. Ми з друзями хотіли взяти зброю, але Тероборона Києва вже була укомплектована і ми подумали, чим ще можемо допомогти. Так ми повернулися до волонтерства, яким займалися з 2014 року.

Перший виїзд був 3 березня до Ірпеня — ми повезли туди продукти, пальне, а звідти забирали людей. Було це все під обстрілами, але прилітало не в наш бік, поруч з нами не розривалися снаряди. Ми розвантажилися, в тому числі, і в госпіталі військовому, привезли туди медикаменти, яким лікарі були дуже раді, й виїхали назад.

П’ятого березня ми встигли доїхати [до Ірпеня], завантажилися людьми, а виїхати вже не змогли — почався бій. Нам довелося переховуватися в підвалі церкви. Були й авіаудари, й мінометні обстріли. Ми опинилися в оточенні, на вулицях були люди, схожі на кадировців. Думали, що будемо залишатися там на ніч, видалили все «компрометуюче» з телефонів.

Через 3 години наші друзі домовилися з морською піхотою, яка дізналася, що волонтери потрапили під обстріли. Вони між боями приїхали за нами й на дуже великих швидкостях ми виїхали з розбитим склом. Одного з наших волонтерів поранило в ногу, в інших — легкі контузії.

В той день ми втратили шість авто на тому березі [який контролюється окупантами]. На наступний день повернулися, перейшли через Романьківський міст, сіли на ті автомобілі, що заводилися, і поїхали за адресами евакуювати людей. Повернулися до тієї церкви, бо там було близько двохсот людей, з них дуже багато дітей.

Зараз ми їздимо за конкретними адресами, намагаємось вивезти якомога більше людей. Найбільше, що мене бентежить і б’є по моїй психіці, — ми не можемо допомогти тим людям, які під окупацією росії. Їхні родичі благають і просять вивезти, але в нас, на жаль, не дев’ять життів і ми не можемо туди поїхати й допомогти.

Павло Федосенко, Харків, 30 років, до війни працював журналістом та підприємцем

У мене, як і в багатьох у Харкові, напередодні було якесь неприємне передчуття. Я сидів до третьої ночі, думав, що треба зробити завтра, щоб максимально підготувати себе та сімʼю. Пив віскар на кухні й пішов спати десь на початку четвертої. Прокинувся я о пів на восьму за будильником, побачив на телефоні 18 пропущених, зайшов у чат місцевих журналістів. Побачив, що перше повідомлення за сьогодні було у двадцять хвилин на шосту й питання у всіх були однакові: «Що вибухає? Що відбувається, прокоментуйте». Я зайшов до спальні, розбудив дружину. Сказав, що почалася війна й ми їдемо.

Тривожний рюкзак у нас, як у всіх серйозних та відповідальних людей, зібраний не був. Ми його почали збирати по ходу, досить швидко. В місті, здавалося, більшість іще не вірила, що відбувається. Обвалювали банкомати, юрмилися, просто жахливі черги біля банкоматів були. Я для себе відразу заздалегідь вирішив, що треба вивезти сімʼю з країни.

Я відвіз своїх до кордону з Молдовою, вони пішки його перейшли, і я поїхав назад. Це я теж одразу вирішив, навіть сумнівів якихось не було. Хоч мене відмовляли мама й дружина, ясна річ. Усі люди, в яких я зупинявся на шляху, говорили: «Ти кінчений? Який Харків? Давай, більше користі принесеш там десь». А я відповідав: «Та ні, я не можу так».

Взагалі я їхав до ТрО вступати, план був такий. Ну а по приїзді, по-перше, виявилося, що таких придурків без досвіду з полум’яними очима настільки багато, що вже й зброї на всіх немає. А по-друге, ця історія з евакуацією людей закрутилася сама по собі, я для цього нічого не робив, просто опинився у потрібний час у потрібному місці. Ну а далі вже зіскочити було непросто, мене обдзвонювали цілий день з десятків, навіть із сотні номерів із проханням вивезти. У такій ситуації сказати, що ти втомився і більше цим не займаєшся, було запізно.

Когось забирали адресно, але, на жаль, часу на це було мало. Я реально був п’ять днів на телефоні просто нон-стоп. О сьомій ранку прокидався — і в мене там було вже 10–15 пропущених від людей, які хотіли виїхати. Зараз, на жаль чи на щастя, ажіотаж спав і вивозити вже практично нема кого. Ми там адресно вивозимо якихось людей на легкових автівках. Вчора [12 березня] вперше автобус не заповнився.

Хріначать по Харкову постійно, це норма, ось і зараз у нас повітряна тривога. У ті дні [в перший тиждень війни] просто було більше охочих. В один день ми планували відправити 50 людей з вокзалу, в результаті відправили 75 — автобуси були забиті під завʼязку стоячими людьми, там була реальна божевільня.

Одного разу ми рятували бабуню. Мені написала жінка, каже: «Ви допоможете вивезти мою бабусю? Вона не ходить, вона на 10-му поверсі». А це околиця міста, яку тоді дуже сильно обстрілювали. Я говорю: «Звичайно, легко!» Заїхали до цієї бабусі. Коли ми зайшли у квартиру, я вже не був певен, що це вийде фізично. Тому що жінка дуже старенька, вона взагалі не ходить, її донька нам ні хріна не допомагала, вона тільки нагнітала паніку. Істерила, що в неї ще три кішки та шиншила, яких теж обовʼязково треба забрати. І ми на руках несли цю дуже літню жінку з 10-го поверху, разом із коляскою. У мене досі синці на ногах, бо на кожній сходинці бився ногами об цей візок.

Коли ми вже вантажили бабусю в авто, десь у сусідньому дворі впав снаряд — так близько до мене ще не падало. Ми з Дімою, який допомагав мені завантажувати, дивимось один на одного — і починаємо просто закидати в машину все, що ще стоїть на вулиці, а в нас ще інвалідний візок. У вже забитий багажник він не лізе, на заднє сидіння теж. Я взагалі не впевнений, що в нормальній ситуації таке фізично можливо, але Діма сів на переднє сидіння з тим візком. Це був найважчий день.

Хоч ажіотаж спав, зайнятися є чим. Зараз із Полтави гуманітарку возитимемо. Адресно допомагатиму, напевно, тому що в мене є машина та гроші. Ось, власне, вже одягаюся, везтиму жінку на автобус. Мені вчора її донька написала, в жінки на очах два тижні тому розірвало машину й вона відтоді взагалі не виходила з дому, психологічно не могла. А тут загалом дозріла. Мене попросили за нею заїхати, потримати за руку, заспокоїти, посадити та відвезти на автобус. Є ще неоране поле роботи — багато випадків, коли треба кудись відвезти продукти чи ліки. Буду якось і цим ще займатися, поки нікуди мене не беруть.

«Бабель» потребує підтримки читачів більше, ніж будь-коли. Якщо для вас важливо те, що ми робимо, будь ласка, скиньте нам донат!