На початку ХХ століття Кубань зберігала тісні історичні та культурні звʼязки з Україною. Тут усе просто. Наприкінці XVIII століття на Кубань переселили козаків Чорноморського війська, яке сформували із залишків Запорізької Січі. А у ХІХ столітті тут зʼявилися переселенці-селяни з Наддніпрянщини, Слобожанщини, Чернігівщини та інших українських регіонів.
У 1910-х роках на Кубані проживало близько 1,4 мільйона козаків, близько 1,6 мільйона селян, решту населення становили представники кавказьких народностей. З козаків та селян понад половину були українцями. У другій половині ХІХ століття на Кубані розпочалося піднесення українського національного руху, який боровся за свої культурні та політичні права.
Після Лютневої революції 1917 року, що закінчилася ліквідацією монархії, у різних регіонах колишньої Російської імперії розпочалося піднесення національних рухів. На Кубані все відбувалося приблизно за українським сценарієм. У березні 1917 року в Києві створили Українську Центральну Раду, а у квітні-травні на козацьких зборах кубанці створили свій представницький орган — Козацьку Військову Раду.
У вересні Військова Рада на своїй 2-й сесії поповнилася депутатами від кавказьких народів та представників некозацького населення. На цій сесії Військова Рада перейменувала Кубанську область на Кубанський край зі столицею в Катеринодарі та ухвалила Конституцію, згідно з якою створювалися Крайовий уряд Кубанського краю та парламент — Кубанська Законодавча Рада. Парламент обирав уряд та отамана, який був головнокомандувачем військових сил Кубані, а також мав право вето на закони, які ухвалював парламент.
Члени Державної Думи від кубанських козаків, 1907 рік. Серед них кілька майбутніх політиків Кубанської Народної Республіки: Федір Щербина (3-й ряд зверху, 5-й зліва) та Кіндрат Бардіж (3-й ряд зверху, 6-й зліва).
loc.gov / «Бабель»
Найвпливовішими політичними силами Законодавчої Ради стали дві козацькі фракції: проукраїнські «чорноморці» та проросійські «лінійці». Але боротьба між ними не виходила за межі парламентської, під час дискусій їм вдавалося знайти компроміс, і всі рішення визнавались обома фракціями. Якоюсь мірою вони навіть урівноважували одне одного. Наприклад, першим отаманом обрали «лінійця» Олександра Філімонова, а головою парламенту став «чорноморець» Микола Рябовіл.
Саме Рябовіл разом з іншими впливовими кубанськими політиками-«чорноморцями» виступав за суверенітет Кубані та налагодження звʼязків з Україною. За його ініціативи на засідання Військової Ради 24 вересня 1917 року запросили представників Центральної Ради, яких вітали українською: «Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від материнського лона і закинула їх на Кубань. Понад сто років жили тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без материнського догляду… Але минула лиха година… Настала воля, і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який вказала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів».
Парад козацьких військ у Катеринодарі, початок 1920 року.
loc.gov / «Бабель»
Як і Центральна Рада, кубанський парламент спочатку оголосив про створення Кубанської Народної Республіки (КНР) у складі Російської федеративної держави. Потім, у жовтні 1917 року більшовики влаштували переворот і фактично розвʼязали громадянську війну. Стало зрозуміло, що жодної федерації не буде. Тому на початку 1918 року, слідом за УНР, Кубанська Народна Республіка оголосила про незалежність.
За час існування КНР у 1917—1920 роках було щонайменше три спроби обʼєднатися з Україною чи то на правах автономії, чи то у форматі федерації. Першу спробу кубанський парламент зробив через кілька днів після оголошення про незалежність від росії 16 лютого 1918 року.
Якщо фракції «чорноморців» вдалося схилити на свій бік парламент, то із селянським населенням справи були значно гіршими. Козацтво ще з царських часів мало певні пільги та вигоди. Одним із головних було право на купівлю землі. Селяни могли тільки орендувати її у козаків. Через це у станів сформувалася взаємна неприязнь, а шлюби між ними були великою рідкістю і, як правило, не схвалювалися в суспільстві.
Побут кубанських козаків, 1880-і роки.
loc.gov / «Бабель»
Саме на цій «класовій ворожнечі» і зіграли більшовики. Кубанському селянству пообіцяли землю, тому серед добровольців більшовицької армії на Кубані було багато селян-українців. Наприкінці лютого 1918 року урядові КНР довелося залишити Катеринодар під натиском більшовиків.
На допомогу УНР розраховувати не доводилося, у січні 1918-го Центральна Рада сама була змушена евакуюватись із захопленого більшовиками Києва. А кубанцям довелося піти на союз із білогвардійською Добровольчою армією, на чолі якої стояли російські офіцери-монархісти. Влітку 1918 року спільними зусиллями вони вибили більшовиків з Кубані.
У цей час уряд КНР зробив нову спробу обʼєднатися вже з Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського, який прийшов до влади за підтримки німецьких військ та розпустив Центральну Раду. До Києва прибула кубанська делегація на чолі із Рябоволом. Вони домовилися про обʼєднання на федеративних засадах, але найголовніше — розробили план військового десанту на Кубань.
Гетьман Павло Скоропадський зі своїми офіцерами, 1918 рік.
loc.gov / «Бабель»
Але операцію так і не вдалося провести, частково через нерішучість Скоропадського, але головно через протидію білогвардійців на чолі з Антоном Денікіним. Той, звісно, був проти обʼєднання Кубані з Україною. Але спершу відкрито у діяльність уряду КНР не втручався, адже кубанські дивізії становили основу Добровольчої армії. Білогвардійці намагалися внести розкол у кубанський парламент та посилити позиції проросійської фракції «лінійців».
Але українсько-кубанські відносини продовжувалися. Наприкінці 1918 року, після антигетьманського повстання до влади прийшла Директорія УНР. У грудні 1918 — січні 1919 року делегації УНР та КНР вирушили на Паризьку мирну конференцію, де вирішувався політичний устрій світу за підсумками Першої світової війни. Визнання української держави там досягти не вдалося.
Мапа територій, на які претендувала Українська Народна Республіка на Паризькій мирній конференції за підсумками Першої світової війни, 1919—1920 роки.
loc.gov / «Бабель»
Протягом літа–осені конфлікт між кубанськими республіканцями та білими монархістами посилився. Денікін не зміг затвердити своїх ставлеників в уряді КНР, тож перейшов від політики до сили. За його наказом вбили Рябовола та ще кількох впливових «чорноморців», у Катеринодарі розгромили українське посольство. Після цього кубанські козаки стали масово дезертирувати з Добровольчої армії. Зрештою переможний похід на Москву провалився, а більшовицька Червона армія перейшла в наступ на південному напрямку і 17 березня 1920 року знову захопила Катеринодар.
Антон Денікін у день відставки з посади головнокомандувача білогвардійської армії, 4 квітня 1920 року.
loc.gov / «Бабель»
Навесні 1920 року під натиском більшовиків відступили і війська Директорії. Уряди УНР та КНР змушені були піти в еміграцію. У цей період відбулася остання спроба укласти бодай якийсь союз. У серпні 1920 року представники обох урядів підписали у Варшаві договір про взаємну підтримку. Але через тогочасні політичні обставини це виглядало ще більш символічно, аніж дві попередні спроби.
Кубанські козаки у складі білогвардійської армії, жовтень 1919 року.
loc.gov / «Бабель»
У цей час на Кубані більшовики розгорнули масштабний терор проти козацького стану, який оголосили «класовим ворогом» і депортували з регіону цілими сімʼями. На початку 1930-х Кубань, як і Україна, постраждала від примусової колективізації, яка переросла у Голодомор. У деяких кубанських станицях від голоду померло до 80 відсотків населення. А на їхнє місце радянський уряд завіз селян із центральних регіонів росії. Але попри все це українські культурні традиції зберігаються на Кубані й донині.
Ми чесно та обʼєктивно розповідаємо про події в українській історії. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee,🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].
Іронічний плакат про події в Україні на тлі Паризької мирної конференції. На ньому зображено спроби іноземних загарбників поділити Україну на шматки. Опубліковано у Відні у 1919 році видавництвом Christoph Reisserʼs Söhne.
nkp.cz / «Бабель»