Усе почалося з падіння комуністичного режиму, на чолі якого 40 років стояв лідер, диктатор та одноосібний правитель Албанії Енвер Ходжа. Він помер у 1985 році, а однопартійний режим комуністичної Албанської партії праці (АПП) протримався за інерцією ще пʼять років.
У січні 1990 року по всій країні почалися масові антиурядові демонстрації, страйки робітників та студентські протести. Вони переросли в сутички з поліцією та співробітниками таємної служби «Сігурімі» — албанським аналогом КДБ. У містах почали валити памʼятники Енверу Ходжі та його кумиру Сталіну.
Протестувальники валять памʼятник Енверу Ходжі на центральній площі Тирани, березень 1991 року.
Getty Images / «Бабель»
Керівництво компартії злякалося, особливо коли серед протестувальників почали лунати заклики вчинити з провідними комуністами так само, як кілька місяців тому румуни зі своїм диктатором Ніколае Чаушеску — його разом із дружиною розстріляли. Комуністи перейменували АПП на Соціалістичну партію, а країну — на Республіку Албанію замість Народної Соціалістичної Республіки Албанії. Проголосили громадянські та політичні свободи. Албанія офіційно вступила до ОБСЄ та приєдналася до Гельсінських угод — так на країну поширилися міжнародні стандарти прав людини. І навіть формально розпустили «Сігурімі».
Антикомуністичний протест в Албанії, 1991 рік.
Getty Images / «Бабель»
Опозицію допустили до парламентських виборів, а в країні запровадили посаду президента, якого обирали депутати. Щоправда, на перших виборах у березні 1991 року «перемогла» правляча партія, а президентом став її лідер Раміз Алія.
Протести не вщухали. До опозиційної Демократичної партії приєдналася Спілка незалежних профспілок Албанії. Вони організували загальний страйк, який практично паралізував країну. І колишнім комуністам не залишалося нічого іншого, як погодитись на перевибори. У березні 1992 року Демократична партія здобула перемогу з подвійною перевагою та сформувала уряд. Новим президентом став її лідер Салі Беріша — колишній лікар-кардіолог самого Енвера Ходжі. Так в Албанії впав комуністичний режим.
Лідер найбільшої опозиційної до комуністичного режиму Демократичної партії Салі Беріша під час передвиборчої кампанії у лютому 1991 року.
Getty Images / «Бабель»
Новий уряд проголосив перехід до ринкової економіки. І щонайперше у країні зʼявилися фінансові піраміди. Діяли вони за класичною схемою Понці — гроші першим вкладникам виплачувались за рахунок нових учасників піраміди. Така схема зазвичай закінчується тим, що більшість залишається без обіцяних виплат.
Але спочатку все йшло добре. Албанські демократи отримали фінансову допомогу МВФ. Економіка поступово розвивалася, випереджаючи за показниками інші посткомуністичні країни. Тому на фінансові піраміди влада не звертала уваги. А за законом про банки 1994 року Нацбанк Албанії навіть не мав повноважень хоч якось регулювати роботу таких організацій.
У середині 1990-х в Албанії було близько 25 великих фінансових пірамід, а дрібніші фірми були мало не в кожному селі. Клієнтам вони обіцяли прибуток понад 100%, і цій обіцянці повірило приблизно 90% населення Албанії.
Вкладник однієї з албанських фінансових пірамід, січень 1997 року. Поліцейський у Тирані спостерігає за вуличними валютними міняйлами, які наживалися на нестабільності курсу національної валюти через крах фінансових пірамід, початок лютого 1997 року.
Getty Images / «Бабель»
Наприкінці 1996 року впала перша велика піраміда. Власник компанії втік за кордон із десятками мільйонів доларів. На початку 1997 року фінансові піраміди стали лопатися одна за одною. Зрештою албанські вкладники недорахувалися від 1,5 до 2 мільярдів доларів, при тому що ВВП країни у 1996 році становив 3,2 мільярда.
У середині січня розпочалися перші протести ошуканих вкладників у різних містах Албанії. У Тирані вийшли на протест вкладники найбільшої місцевої піраміди Sudja, яку організувала колишня робітниця взуттєвої фабрики Максуде Кадена. Протягом 24—26 січня протести у столиці та інших містах переросли в сутички з поліцією. Протестувальники палили автомобілі, адмінбудівлі, банки та магазини. Уряд нарешті заборонив фінансові піраміди, заморозив їхні рахунки в банках і заарештував тих організаторів, які не встигли втекти. Президент Беріша пообіцяв повернути втрачені гроші.
Машина, спалена під час протестів вкладників фінансових пірамід у Тирані, січень 1997 року. Перші протести ошуканих вкладників фінансових пірамід у Тирані, січень 1997 року. Сутички вкладників фінансових пірамід із поліцією у Вльорі, лютий 1997 року.
Getty Images / «Бабель»
На початку лютого уряд почав потроху виплачувати гроші ошуканим вкладникам. Для цього взяли кредит МВФ на мільярд доларів. Аж тут доливати оливи до вогню почали вчорашні комуністи із Соціалістичної партії, які тепер були в опозиції. Вони звинуватили уряд у тому, що він заохочував фінансові піраміди, а тепер навмисно затягує із виплатами.
Початок виплат вкладникам, які втратили гроші через крах фінансових пірамід, у Тирані, 2 лютого 1997 року. Інакасатор із мішком грошей в оточенні протестувальників забігає до будівлі банку в Тирані, 3 лютого 1997 року.
Getty Images / «Бабель»
Традиційною вотчиною албанських комуністів був південь країни. Саме тут вони розгорнули свою пропагандистську кампанію під гаслами «Північ нас пограбувала», «Геть демократів-капіталістів». Наприкінці лютого на півдні почалося справжнє збройне повстання. Протестувальники дісталися складів зі зброєю, що залишилися ще з часів режиму Ходжі. Після розграбування складів та військових баз, за приблизними підрахунками, на кожного чоловіка віком від 10 років на півдні Албанії припадало щонайменше по одиниці вогнепальної зброї з достатньою кількістю боєприпасів.
Хлопчик з автоматом Калашникова під час конфлікту на півдні Албанії, березень 1997 року. Албанці з автоматами Калашникова, захопленими на армійських складах, березень 1997 року. Розграбування армійських складів зі зброєю на півдні Албанії, березень 1997 року.
Getty Images / «Бабель»
Одразу утворилися озброєні банди, які брали під контроль південні міста: Вльору, Берат, Гірокастру та інші. Вони нападали на поліцейські дільниці, грабували банки та підприємства, викрадали людей і, звісно ж, воювали одна з одною. У Саранді вони напали на базу албанських ВМС та захопили не лише зброю, а й бойові катери. У розпорядженні банд також опинилася бронетехніка та важка артилерія.
Озброєні албанські повстанці стоять на даху згорілого автобуса неподалік Тирани, 12 березня 1997 року. Захоплений повстанцями танк неподалік міста Саранда на півдні Албанії, 9 березня 1997 року.
Getty Images / «Бабель»
Другого березня уряд демократів пішов у відставку, новим премʼєром став один із лідерів соціалістів. Разом із президентом Берішею вони підготували звернення до нації із закликом до «примирення, віри, єдності та спокою». Але це не допомогло. До банд на півдні приєдналися колишні співробітники таємної поліції «Сігурімі» та інші представники режиму Ходжі. У Вльорі вони створили «Комітет порятунку» і заявили, що тепер є владою у місті. Подібні комітети зʼявилися в інших містах. Почали лунати заклики до проголошення автономії південної Албанії.
Президент Албанії Салі Беріша виступає перед народом у Тирані, кінець лютого 1997 року. Склад зброї «Комітету порятунку» у Вльорі, літо 1997 року.
Getty Images / «Бабель»
У середини березня повстанці поступово підбиралися до Тирани. Урядові війська і поліція не могли їх стримати, а нерідко самі переходили на бік повстанців. Тоді президент Беріша розпорядився відкрити військові склади, що залишилися на підконтрольній уряду території, та роздати зброю своїм прихильникам із цивільного населення. У країні запровадили надзвичайний стан, у Тирані діяла комендантська година. Зі столиці масово евакуювалися співробітники іноземних дипломатичних відомств.
Американські морські піхотинці евакуюють співробітників посольства США в Тирані, 15 березня 1997 року. Поліцейський на мопеді в місті Кавая в центральній Албанії за 60 кілометрів від Тирани, 4 березня 1997 року.
Getty Images / «Бабель»
Наприкінці березня Албанія звернулася до західноєвропейських країн по допомогу. У Радбезі ООН не хотіли допустити ще одного військового конфлікту на Балканах, тому 28 березня ухвалили резолюцію про гуманітарну допомогу Албанії. Пʼятнадцятого квітня до країни прибули близько семи тисяч солдатів багатонаціональної місії ООН під керівництвом Італії. Спільно з албанською армією та поліцією вони почали наводити лад у країні та роззброювати населення.
Албанський поліцейський і миротворець ООН у Дурресі — другому за кількістю населення місті Албанії, 15 квітня 1997 року. Вивантаження бронетехніки військової місії ООН у порту Дурресу, 15 квітня 1997 року. Зброя, конфіскована у банд і цивільного населення Вльори, 15 серпня 1997 року.
Getty Images / «Бабель»
На червень в Албанії призначили позачергові парламентські вибори — демократи не мали шансів. Коли вони спробували запустити передвиборчу агітацію на півдні країни, це обернулося погромами та сутичками, в яких загинуло 60 людей. Зрештою, перемогу здобула коаліція лівих сил на чолі із соціалістами. Президент Беріша одразу ж подав у відставку, а його посаду обійняв генеральний секретар Соцпартії Реджеп Мейдані. Після цього повстанський рух поступово зійшов нанівець, і 11 серпня сили ООН залишили Албанію.
Експрезидент Албанії Салі Беріша, 1998 рік.
Getty Images / «Бабель»
За час конфлікту загинуло близько двох тисяч людей, переважно у перестрілках між бандами. Близько пʼяти тисяч людей поранили, а збитки становили приблизно $200 мільйонів.
Повстання згубило уряд демократів, але й соціалісти надовго при владі не затрималися. У 2002 році, після закінчення президентського терміну Реджепа Мейдані на наступні пʼять років його змінив демократ Альфред Мойсіу. На парламентських виборах 2001 року Демократична партія отримала близько 40% голосів. А на виборах 2005 року демократи разом із союзниками взяли більшість місць у парламенті, і премʼєром став Салі Беріша.
Не варто вкладатись у фінансові піраміди. Краще надішліть донат «Бабелю» — у нас все по-чесному.
Члени албанської Соцпартії під портретом Енвера Ходжі на зʼїзді, присвяченому 65-річчю заснування комуністичної Албанської партії праці, 8 листопада 2006 року.
Getty Images / «Бабель»