70 років тому відбулася перша офіційна трансляція телецентру на Хрещатику. Як відроджувалося київське телебачення та зʼявлялися перші «народні» телевізори — в архівних фото

Перший у Києві прямий телеефір відбувся ще 1 лютого 1939 року. Телетрансляцію вели з мініатюрної студії, обладнаної у приміщенні радіокомітету на розі Хрещатика та вулиці 25 Жовтня — сучасної Інститутської. Передача тривала 40 хвилин, весь цей час показували портрет партійного діяча Серго Орджонікідзе із різними титрами.

Тодішнє телебачення було скоріше додатком до радіо, зображення було маленьким, приблизно 3×4 сантиметри, і низької якості. Та й дозволити собі таку «приставку» до радіоприймача могли далеко не всі. Тому аудиторія перших телетрансляцій у Києві складалася з кількох десятків людей.

Навесні того ж року газети писали, «закінчується спорудження київського телевізорного центру» і незабаром мають приїхати фахівці з Ленінграда перевірити роботу апаратури. Розвитку завадила німецько-радянська війна. Будівлю, в якій працювала перша в Києві телестудія, знищили разом із більшою частиною Хрещатика у вересні 1941 року.

Після війни тодішній голова УРСР Микита Хрущов вирішив збудувати в Києві новий телецентр. Він умовив Сталіна виділити гроші на будівництво ще восени 1945 року. Але чекати своєї черги Києву довелося до 1948 року, поки не відновило перервану війною роботу ленінградське телебачення. У повоєнні роки першим у Києві відновлювався Хрещатик. Саме тут Хрущов особисто обрав місце для будівництва першого в Україні телевізійного центру.

Будувати телецентр почали у 1949 році ударними темпами. Перші цеглини закладали ще полонені німецькі солдати, потім їх замінили будівельники з тресту «Хрещатикбуд». «Місце для цього було обрано напрочуд невдале: у самому центрі столиці, на крутому схилі, на місцях руїн капітальних будівель ще дореволюційних часів. Будівельники мали облаштовувати фундаменти майже двадцятиметрової глибини, і це практично без відповідної техніки, ручною працею», — згадував один із тодішніх технічних керівників апаратно-студійного комплексу Юрій Омельяненко.

Будували масштабний комплекс із двома телевізійними павільйонами — студіями «А» та «Б», на 270 і 150 квадратних метрів відповідно. Позаду телецентру на вулиці Малопідвальній (нині Бориса Грінченка) збудували телевежу заввишки 192 метри. «Коли йшло будівництво, не було дня, щоб я не був у ЦК партії чи Раді міністрів. Щодня звітував», — згадував куратор будівництва та майбутній перший директор телецентру Костянтин Алексєєв.

До 1951 року була готова перша черга телецентру — студія «Б» та телевежа. Партійне керівництво натякнуло, що було б непогано вже запустити трансляцію до головного радянського свята — 7 листопада. Призначили першу трансляцію на 6 листопада — показ фільму «Велика заграва», де головними дійовими особами були Ленін та Сталін.

Але напередодні, 5 листопада, співробітники телестудії влаштували тестовий показ. Для цього розвезли телевізори родичам та знайомим по різних куточках Києва. Потім із ними зідзвонювалися і за їхніми відгуками про якість зображення налаштовували передавач. «У нас був єдиний «контрольний» фільм «Алітет іде в гори» (про революційну боротьбу жителів Чукотки), та ще й із навиворіт намотаною плівкою — Алітет та його собаки весь час задкували. Ми зупинилися, перемотали кіноплівку та знову почали передачу. Хвилин за десять обдзвонили контрольні точки — всюди всі бачили зображення. Після цього я наважився доповісти керівництву», — згадував Юрій Омельяненко. Наступного дня Київський телецентр розпочав свою першу офіційну трансляцію з фільму «Велика заграва», а 7 листопада вперше транслював у прямому ефірі демонстрацію та військовий парад на Хрещатику.

Спочатку трансляції проводили двічі на тиждень. Передавали концерти, документальні та художні фільми. Перші «народні» чорно-білі телевізори з невеликим екраном, на кшталт «КВН-49» або «Ленінград-Т2», вважалися предметом розкоші. Коштували вони близько 1 200 рублів — приблизно дві середні зарплати. Крім того, до 1962 року будь-який радіо- і телеприймач у СРСР потрібно було реєструвати за місцем проживання, а за користування платити додатковий збір близько 10 рублів на місяць.

Але телеаудиторія зростала. Якщо на початку 1951-го у Києві налічувалося близько 600 телевізорів, то за два роки їх було вже понад сім тисяч. У цьому ж 1953 році повністю закінчили будівництво Київського телецентру. За рік зʼявилася пересувна телестанція, яка виїжджала на вулиці Києва для трансляцій та репортажів із місця подій.

Поступово розширювався спектр програм. Спочатку зʼявилися дикторські оголошення та короткі студійні вставки, потім повноцінні інформаційні випуски під назвою «Телевізійний кіножурнал» та студійні передачі. Причому до середини 1960-х телемовлення відбувалося лише у прямому ефірі.

Технічною особливістю Київського телецентру стало те, що його устаткували обладнанням виключно радянського виробництва. Для телецентрів у Москві та Ленінграді ще встигли закупити обладнання американської фірми Radio Corporation of America. Але поки будували телецентр на Хрещатику, між СРСР та Заходом почалася холодна війна, тож довелося тестувати власну телетехніку.

У наступні 15—20 років телецентри відкривалися в Харкові, Донецьку, Одесі, Львові, Дніпропетровську (нині Дніпро), Луганську, Сімферополі, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Сумах, Чернівцях, Кіровограді (нині Кропивницький), Ужгороді та інших містах. А рахунок телевізорів уже пішов на мільйони.

Щоб читати «Бабель», вам не потрібно платити додатково. Але добровільний донат допоможе нам і надалі працювати для вас!