Два музеї, дві самогонки, десяток сирів і 30 неприємних запитань — один день з новим куратором Закарпаття Миколою Тищенком. Епізод другий

Тищенко та культура

Ужгородський замок — головна туристична принада міста. Він менший за сусідній Мукачівський, але зберігся непогано. Усередині — Закарпатський обласний краєзнавчий музей. Замку у програмі не було.

— Я ж спеціально приїжджаю без підготовки. До такого на Закарпатті не готові. Ось це мій підхід, ти його зараз бачиш, — Тищенко часом переходить на ти, здається, так йому звичніше.

На вулиці пече сонце, ми заходимо у прохолодну арку воріт замку й одразу стаємо масовкою нового епізоду «Ревізор на Закарпатті». Тищенко по-хазяйськи заходить у внутрішній двір, охоронця такий натиск примушує відступити, квитки ніхто не купує. Олексій Петров не відразу, але знаходить в. о. директора музею Михайла Делегана. Він дарує Тищенку календар, розповідає про цінні знахідки на території замку, лає і тут же хвалить міністра культури Олександра Ткаченка — недавно він теж був тут. Після його візиту працівникам музею на два розряди підняли зарплату — це 500—600 гривень. Тищенко, який пару годин тому теж лаяв Ткаченка, тепер його захищає.

— Олександр Ткаченко старається. Він зайшов недавно, усе на нього навалилося, поки побудуєш команду, поки вона запрацює, ви так його сильно не журіть.

Незрозуміло, говорить він це щиро чи хоче переконати нас у тому, що він командний гравець. Делегана Тищенко точно переконав. Директор погоджується з ним у всьому. Він розповідає про схеми попереднього директора музею і про орендарів, які платять копійки. Біля входу в музей — каземати. Делеган каже, що це приватний бізнес колишньої невістки колишнього директора музею. Експонати, електроенергія та охорона — державні. Тут вступає Тищенко. Здається, цього моменту він чекав давно.

— Так, депутатський запит — перевірка експонатів, чи немає підробок. У ДБР, прокуратуру, поліцію, — звертається він до помічників.

Делеган каже, що поліція підгодована — сенсу їм писати немає. Але Тищенко вже не вникає у слова директора. Просто біля входу в музей він виголошує промову про втрачений прибуток у День музеїв. Делеган намагається пояснити, що в цей день вхід безкоштовний. Ми ще трохи гуляємо коридорами музею та йдемо.

За сотню метрів від входу в замок — Закарпатський музей народної архітектури та побуту. Його директор Василь Коцан майже годину чекає, щоб провести делегації екскурсію. По дорозі Тищенко зупиняється біля розкладки із сувенірами, тестує на слух різні свистульки й одну з них дарує мені. На коробці несподівано залишає автограф. Я здивована — уперше за 15 років мені дав автограф політик.

Музей — це село просто неба. Як Пирогів у Києві. Хати — гарні, двори — чисті та зелені. Тищенку все подобається, але не вистачає хорошого тематичного ресторану, який приваблюватиме туристів, і розваг для дітей.

— Ми із сином в ресторані були, там кози ходять декоративні та кролики — тільки заради цього й приїхали. Потрібно робити ставку на дітей і сімʼї. Сюди черги мають стояти. Де черги?

Я дивуюся:

— Які черги? Сьогодні понеділок, обід.

— Черги повинні стояти щодня. Павичів пустіть, курей. Тут має бути екопарк, щоб вони тут ходили.

Директор згоден, ідея хороша і тварини є, але в загонах. Тищенко не слухає.

— Їх не можна випускати, вони все запаскудять і зʼїдять траву, — погоджуюся я з директором.

— Які загони? Досить знищувати тварин. Ми придумаємо термін «Бабелю», чому ви не любите курей, — сміється Тищенко.

Ми підходимо до невеликого паркану — за ним саме гуляють кози. Тищенко цікавиться — «свійські»? Відповідають — так.

— Так а навіщо ж нам свійські? Нам потрібні керовані кози. Соціально керовані кози.

Усі сміються. А я намагаюсь зрозуміти — він навмисне створив соціально керований мем чи це всерйоз. Помічниці записують ролик для соцмереж. На тлі тихого зеленого двору Тищенко каже, що робота кипить, і запрошує всіх на Закарпаття.

Ми підходимо до хати закритого типу з Рахівського району. Усе господарство і будинок за високим парканом — такі будували високо в горах, щоб захиститися від звірів. Біля входу сидить працівниця музею Любов, їй 64 роки. Тищенко вітається, представляється, але це зайве — тут «ревізора» знають усі.

— Що взагалі люди кажуть, на що скаржаться, що розповідають, — якимось новим, приємним і довірчим тоном запитує Тищенко Любу.

Він говорить тихіше, присувається ближче, дивиться їй прямо в очі, Люба трохи ніяковіє. Уся делегація вишикується навколо і ховається в затінок — увесь день нещадно пече сонце.

— Та бардак. Неправильні закони, — упевнено каже Люба.

Тищенка на відміну від багатьох місцевих вона, очевидно, не боїться.

— Ну, наприклад, які? — тим самим низьким і тихим голосом запитує Тищенко.

— Наприклад, про землю.

— Про землю неправильний, добре, а чому неправильний? — здається, Люба розмовляє не з депутатом, а з особистим психологом.

— Про тарифи. Тарифи он які.

— Ні, давайте закінчимо із землею.

— А чому ми повинні землю нашу продавати? — усе ще з напором говорить Люба.

— А чому продавати? Давайте по суті. Земля належить народу?

— Безумовно.

— Народ — це щось абстрактне чи окремо взята людина?

— У кожного свій шматочок [землі].

— Ось, — протяжно каже Тищенко. — Це ж його земля. Скажіть, він має право своєю землею розпоряджатися? Ось, наприклад, у вас є квартира?

— Звісно.

— Ви можете її продати, передати у спадок. А якби держава заборонила вам це робити, вам би сподобалося?

— Ні, — Люба починає розуміти, що суперечку вона програла.

— Ну от, ви можете квартиру продати, але чомусь не продаєте. Ось земля — те саме. Не потрібно продавати землю, працюйте на землі, заробляйте. Тільки це ваша земля, не чиновника, і ви повинні нею розпоряджатися. Із цим розібралися? Закон нормальний?

— Нормальний. Але я ще подумаю.

Якби цей діалог чули технологи, які вчили «слуг» правильно розповідати про земельну реформу, вони б плакали від розчулення. Цього разу Тищенко все зробив як треба — інтонація, голос, подача, аргументи. Із тарифами теж розібралися: у всьому винні «попередники» й олігархи. Олігархи — зло. Для них влада вже підготувала антиолігархічний закон, якщо його ухвалять — усе буде добре.

— Усе, я зрозуміла, — приречено каже Люба.

Вона хотіла почути не це, але не має аргументів проти.

— Люба, за 30 років все глибинно прогнило. А ви хочете, щоб за два-три роки все змінилося, — Тищенко присувається ближче і тисне їй руку.

— Звичайно, нєфіг було обіцяти. Обіцяв — усе, — Любов нібито обурена, але засмаглий київський депутат із приємним низьким голосом їй, схоже, подобається, про цю розмову вона точно розповість близьким і сусідам.

Якби це був «Ревізор», тут потрібно було сказати: «Стоп. Знято. Чудово». А ми просто виходимо з музею.

Далі за розкладом обід у ресторані навпроти замку. Команду Тищенка чекають закуски та напої. Ми з фотографом Михайлом обідаємо окремо — у сусідньому залі. Коли після обіду приходимо поставити Тищенку чергову порцію запитань, його немає — вони з Петровим і депутатом СН Михайлом Лабою поїхали. Приїдуть вже на наступну локацію — у Перечин.

Тищенко і бізнес

Від Ужгорода до Перечина 30 хвилин машиною. У місті 41 вулиця, дві площі, шість провулків і одна велика туристична памʼятка — «Лавандова гора». Це найбільше в Україні поле лаванди. Підʼїхати туди на машині у нас не виходить — дорогу ремонтують. Сонце сховалося, пару сотень метрів у гору йдемо пішки. Взуття у всіх підходяще. Помічниці Тищенка кажуть, що на Закарпатті звикли бігати годинами і підбори не носять.

— Ви на фотосесію, — запитує контролер на вході.

Ми з фотографом відповідаємо, що ні. Ззаду на машині підʼїжджає незнайомий чоловік років сорока. Каже, що ми його гості, нас пропускають. Це господар поля Юрій Качур.

«Лавандова гора» — це 10 гектарів лаванди і найкраща Instagram-локація країни. Рівні ряди великих кущів лаванди, яскраво-зелені карпатські гори та величезні тіні від хмар вражають навіть тих, хто часто їздив на лаванду у Прованс та Італію. Італійські парфуми з лаванди й надихнули родину Качурів — Юрія і Мирославу — висадити лаванду вдома. Два роки тому починали з кількох сотень кущів, тепер це поле, магазин і кафе. Поки чекаємо Тищенка, його помічник Дмитро Богдан купує дівчатам букети з лаванди, я — чай. Десь за годину приїжджають Тищенко, Петров і Лаба.

Тищенко знайомиться з Качуром. Хвалить поле, запитує, що з дорогою. Качур дякує Петрову — із дорогою допоміг він. Петрова хвалять усі, з ким ми зустрічаємося сьогодні. Тищенко за звичкою вставляє нативну рекламу влади.

— Розкажіть, як наша команда «Слуги народу» робила цю дорогу.

— Ми дорогу не робимо, — уточнює Петров. — Ми допомогли.

Він згадує, як торік, коли був головою ОДА, приїхав, подивився на масштаби та плани і запропонував допомогу.

— Ось приклад того, як влада — разом з народом. Як ми дивимося, приїжджаємо, допомагаємо, — продовжує Тищенко українською і пропонує зробити спільне фото.

Юрій кілька разів намагається розповісти про лаванду, але його постійно перебивають. Усі сідають за стіл. Там усе з лаванди і власного виробництва: кава, млинці з конфітюром, тірамісу, цукерки, лимонад, морозиво і фірмова настоянка «лавандівка». Тищенко хвалить і їжу, і подачу, тільки в каві, каже, лаванди потрібно вдвічі менше. У відповідь Качур хвалить владу. Петров підганяє всіх їхати далі — до сироварні в Перечині. Він домовився з господарем і не хоче спізнюватися. Наостанок всі куштують морозиво з лавандою.

— Це ви на своєму молоці робите? — запитує Тищенко.

— Молоко купуємо словацьке, — відповідає Качур. — Такого гарного у нас немає.

— З великою рогатою худобою потрібно щось робити, — каже Петров. — Це жах. Я десь читав статистику, що зараз в Україні корів менше, ніж під час Другої світової, коли німці прийшли — вирізали всю худобу, потім відступали — вирізали, а потім наші вирізали.

— Хто мені про це розповість? Це ми з тобою знаємо, а потрібні люди, бо потім скажуть, що Тищенко корів зібрався вирощувати.

— Ти хотів поспілкуватися з людьми — ось тобі каже бізнесмен, що везе молоко зі Словаччини. Що тобі ще треба? У нас немає своїх корів, — наполягає Петров.

— Може, ви будете лавандовий лимонад? — перебиває суперечку дочка Качура.

Усі наїлися, але лимонад беруть із собою. Дочки Качура і гості «Лавандової гори» фотографуються з Тищенком по другому колу. Він не відмовляє.

На сироварню ми з фотографом їдемо окремо і губимося по дорозі. Жартуємо, що це схоже на «Десять негренят» — уранці в автобусі не вистачало місць, тепер він майже порожній.

Коли приїжджаємо, невелика лекція в погребі із сирами вже закінчується. Ми йдемо до залу, де варять сир, взуваємо бахіли. Тищенко підтримує мене за руку. Увесь день він намагається бути галантним.

Сировару Олексію Синельнікову 44 роки, і він фанат своєї справи. Він так натхненно розповідає про сир, що іноді закінчити фразу йому бракує повітря. Варити сир він почав у себе на кухні. Роздавав друзям, продавати не планував. За два з половиною роки вирішив відкрити невелику сироварню. Молоко хотів купувати у людей — щоб підтримати тих, хто тримає корів. Але потім від цієї ідеї відмовився через погану якість.

— Це те, що я вам говорив, — звертається Тищенко до мене.

— Це те, що Петров вам говорив, — відповідаю я.

— Ні, це те, що я вам говорив, — Тищенко робить наголос на «я». — Я вислуховую всі сторони, й ось підприємець, який говорить, що корів ніхто не тримає.

Синельніков буквально просить дати йому закінчити — для нього важливо розповісти хоча б про частину проблем і досягнень. Наприклад, Угорщина підтримує фермерів на Закарпатті, Україна — менше.

— Я вам чесно скажу, я квартиру продав, я побудую ферму. Так, із десяти корів почну, але почну. Якщо у мене буде 30 корів, я точно обійдуся без дотацій, — палко розповідає Синельніков.

Він уже все порахував: собівартість літра молока 6,5 гривні, зараз купує по 13 гривень. Усі із захопленням слухають про правильну техніку доїння і про рекордні надої в Ізраїлі. Починається дегустація. У залі з десяток сирів, фрукти і джеми.

— Спробуйте ось цей сир із цибулею. Це чисто моя вигадка. Мені говорили, що я космонавт, лунатик, а я зробив, — розповідає сировар.

Тищенку дають різати великі головки сиру. Петров усім радить рікоту. Поки інші їдять, він читає замітки на дошці при вході до залу. Типовий розвідник, думаю я. Фермер пропонує «кропивку». Цю самогонку з кропивою його батько жене з березового соку. Після «лавандівки» усі за. Поки всі їдять і пʼють, фермер так само натхненно розповідає про молоко. Киянам відкривається новий світ.

— Ось у ці пластикові пляшки від Cola, Fanta або Sprite взагалі не можна наливати молоко. Після відкриття газового напою там утворюються мікротріщини, які не можна вимити навіть спеціалізованою хімією. Я розумію, що бабусі та дідусі не від хорошого життя в них продають молоко, але не можна заробляти гроші на здоровʼї інших людей... Коли ми все зробимо, у нас буде такий контактний зоопарк, що люди приїжджатимуть з усієї округи, — продовжує Синельніков.

Тищенко задоволений — уранці він намагався «продати» ідею контактного зоопарку директору музею, а тут він уже в планах.

— У цьому і є політика держави — давати можливість навчатися, програми реалізовувати, — вступає Тищенко.

Владу він не хвалив вже понад годину.

Програма дня не закінчена — попереду рибна ферма, але до мого поїзда півтори години. За цей час потрібно дістатися до Ужгорода та поставити всі неприємні для Тищенка запитання. Делегація їде далі. Ми з Тищенком, фотографом і прессекретарем Ганною — на вокзал. Попереду в нас великий бліц.

Тищенко та скандали. Великий бліц

У машині домовляємося, що на запитання Тищенко відповідає максимально коротко. Починаємо із Закарпаття.

У вас хороші стосунки з Петровим і конфлікт із головою Закарпатської ОДА Анатолієм Полосковим — ви й сьогодні його критикували. Чому?

Я констатую те, що говорять люди. Про нього говорять погано. Йому не вистачає жилки, хватки.

Полосков — вертикаль президента. Ви на Закарпатті представляєте Київ. Чому просто не звільнити людину, яка не влаштовує владу?

Ми завжди даємо шанс виправити ситуацію. Результати поки нам не подобаються. Але ми з Полосковим спілкуємося, нас [Олег] Скрипка знайомив і до парламенту ми теж спілкувалися. І я навіть був радий, що мені саме з Полосковим доведеться працювати на Закарпатті. Але щось не пішло, він інакше бачить позицію президента тут. Хтось може розкрити свій потенціал, Анатолій Полосков не розкрив. Але рішення — за президентом.

Полосков, Петров і ви — хто з вас трьох тут головний?

Коли я вперше сюди приїхав, вони не були друзями. Але я попросив їх хоча б на час подружитися в імʼя загальних інтересів. Вони знайшли спільну мову. У них є діалог.

Ви контролюєте їхню роботу?

Так, вони представники виконавчої влади, а я — парламенту. Як куратор Закарпаття я інформую президента та його офіс.

Офіс президента — це хто конкретно?

Глава Офісу, президент, ще профільні міністри. Найцінніше сьогодні — інформація. До мене є довіра.

Андрій Балога став вашим союзником по коаліції. Закарпатські ЗМІ пишуть, що сімʼя Балоги розраховує отримати підряди на будівництво аеропорту в Мукачевому — на своїй історичній вотчині. Туди планують виділити приблизно чотири мільярди гривень.

Це неможливо. Ми зараз не на порозі виділення грошей. Ми займаємося документацією. І про які чотири мільярди мова? Там планується виділити 280 мільйонів доларів (приблизно 7,5 мільярда гривень). І все буде копієчка в копієчку. До речі, ані Балога, ані його компанії зараз не хочуть займатися бізнесом. У них інші пріоритети.

Гірськолижний курорт «Боржава» — це продовження історії, яка тягнеться з часів президента Віктора Януковича. Нинішній президент вже заявив, що курорт потрібно будувати і робити це, можливо, будуть ті самі люди, що й за Януковича (детально про це тут). Наприклад, Владислав Каськів.

Ну, там кажуть, що [Сергій] Льовочкін [причетний до проєкту], але я це не перевіряв і не знаю, хто такий Каськів.

Це депутат Закарпатської облради, а до цього чиновник-втікач часів Януковича.

Так? Гадки не маю. Про Льовочкіна знаю — з його дружиною вчилися в інституті. Він добре грає у футбол і знається на ньому краще за мене. Міцний красивий чоловік. Поки нічого поганого не можу сказати.

Його інтерес у цьому проєкті ви можете прокоментувати?

Я поки не цікавився цим проєктом, але збираюся і готую низку депутатських запитів з цього напряму, тому що туди зараз будуть виділятися великі інвестиції. На цей обʼєкт потрібно включити прожектор. Це мій підхід — включити прожектор і дивитися на все детально.

Хто ви на Закарпатті, як вас правильно називати? Ви сьогодні сказали «я президентський ревізор», хто ще?

Кризовий менеджер. На Закарпатті люди повинні відчувати, що є парламентсько-депутатський контроль. Ось я цей напрям відпрацьовую.

Тепер про Київ. Кажуть, ви спілкуєтеся з Денисом Комарницьким. Нещодавно Віталій Кличко розповів, що ви та Комарницький приходили до нього говорити про коаліцію в Київраді. Денис Комарницький — він хто зараз у Києві?

Я не приходив до Кличка з Комарницьким. Можливо, меру здалося.

Хто такий Денис Комарницький в Києві?

Давайте так, хто почав розганяти історію про Комарницького — телеканал «1+1» і канали Вадима Столара. Вони почали створювати міф. Це роблять, щоб спотворити факти.

Хто такий Комарницький — бізнесмен, куратор будівництва Подільсько-Воскресенського мосту? Ви ж говорите, що знаєте всіх у Києві, але не знаєте, хто він?

Напевно, бізнесмен, точно не політик. Запитання дивне. Я знаю всіх. Усі приходили до мене в ресторан.

Комарницький — це тіньовий куратор Києва від влади?

Звичайно, ні. А що він може курирувати? У нього є повноваження, сила, за ним стоять правоохоронні органи? Який у нього для цього є ресурс?

Плівки Гео Лероса, на яких ваші розмови з Комарницьким, — фейк?

Звісно, фейк. Якщо подивитися, про що на них йшлося, там усе змонтовано. Складалися шматки, щось змінювалося — усе для того, щоб хайпувати. Просто моє прізвище — це рейтинг. Нещодавно написали про нову дівчину [Андрія] Богдана — її прізвище Тищенко. Усе, про Богдана забули, головне — прізвище Тищенко. Із Леросом з цього приводу у нас є судові справи, і він каже, що це не його Facebook-сторінка, де зʼявилися плівки. Як такій людині можна вірити?

Добре, а Столар був наглядачем столиці за Кличка?

Я тоді не вникав у ці питання, але канали Столара чомусь працюють проти наших депутатів.

Його телеканал Kyiv.Live нещодавно зробив сюжет про те, що ви робите уколи краси. За що вас не любить Столар?

Може, за те, що в дитинстві я до нього погано ставився. У його мами [Яни Столар] і в мене були поруч офіси. І маленький Вадим приходив із мамою, вибирав у мене в магазині взуття, і я завжди давав йому знижку. І в моїх ресторанах завжди в нього була знижка. З його мамою у мене хороші стосунки.

Тобто Столар вас не любить не тому, що Комарницький зайняв його місце в Києві, а ви дружите з Комарницьким?

Це маячня, неможливо стати кимось без підтримки правоохоронних органів і якихось посадовців.

Кажуть, що Комарницького якраз підтримують в ОП.

І тому в нього обшуки за обшуками?

Коли ви востаннє спілкувалися?

Напевно, місяці чотири тому бачилися в одному з ресторанів — він прийшов із дружиною, і я прийшов з дружиною.

Ще одне гучне розслідування, де фігурував Комарницький, стосується вашої родини. Журналісти стверджують, що фірми вашої сестри за посередництва Комарницького отримували підряди на будівництво Подільсько-Воскресенського мосту.

Дякую за це запитання. З першого дня, як я прийшов у парламент, мені закидають цей міст, який почали будувати ще за [Віктора] Ющенка. І відтоді жодних фактів моєї особистої причетності до компаній моєї сестри немає. Зрозумійте, у нас дві різні сімʼї. Я питався у неї: Юля, у чому проблема? Звідки взялася історія про цей міст? Насправді, колись її компанія брала участь у тендері, вона на обслуговування виграла 10 мільйонів гривень, які їй потім не заплатили. І це треба у неї запитати. Вона бізнесмен, а я займаюся політикою. Ми за вчинки одне одного не відповідаємо. Ми недавно зустрічалися, і батько нам сказав: «Ви дорослі люди і самі розберетеся». Якщо у правоохоронних органів є претензії до її компанії, вона відповість. Але претензій немає, а все це розганяється тільки у ЗМІ.

Ви не запитували у своєї сестри, чому її чоловік Герман Блінов приїжджав на будівництво мосту і на регулярних планерках роздавав вказівки будівельникам?

Взагалі не цікаво. Тому що я не займаюся бізнесом і не хочу вникати в чужі проблеми. Юля не потребує моєї підтримки.

Герман Блінов — успішний бізнесмен?

Успішний.

А чим він займається?

Він громадянин Америки, займається бізнесом, я принципово не вникав у подробиці. Але вони платять податки й у них все добре. Дитину Юля народжувала в Америці, вона — громадянин США.

Гео Лерос опублікував матеріали, згідно з якими в минулому ви займалися рекетом і здирництвом. Що ви про це можете сказати? Теж судитеся?

Це взагалі фейк. Я не можу з такого приводу навіть судитися. Особливо з людиною, яка зрадила президента і всіх нас. Юристи почали цим займатися і кажуть, що це доходить до абсурду. Коментувати дії цієї людини, мені здається, повинна медицина. Його слід лікувати. Хоча коли він мене бачить, він вітається. А як тільки бачить Петра Порошенка або журналістів «1+1», то починає кричати якусь нісенітницю.

На вашу думку, за Леросом хтось стоїть?

Ну, у нього така інформація, що без підтримки її не отримати. У нього є якісь фото з камер спостереження, з якихось секретних чатів. За ним можуть стояти хіба що спецслужби.

Я подивилася вашу декларацію. Торік ви отримали 90 тисяч гривень компенсації за проїзд.

Я? Потрібно у юристів уточнити.

У тій же декларації написано, що ви зробили подарунок дружині на чотири мільйони гривень. Вам не здається, що ці 90 тисяч можна було не брати?

Дивіться, сьогодні я не займаюся бізнесом. Усе, що належить народному депутату, ми отримуємо.

Однак ви могли б не брати ці гроші з бюджету.

Ну, ось зараз ми на Закарпатті. Звідки мені брати кошти, щоб потрапити сюди?

А чий це мікроавтобус?

Це машина... А чия це машина?

Ганна підказує, що машина орендована.

Я за всім стежу, збираю всі чеки. Я відкритий.

Ганна додає, що іноді Тищенко передає свою місячну зарплату людям, з якими спілкується на зустрічах.

Так, так буває, такий у мене порив. Сьогодні ми живемо від дивідендів і є накопичення від бізнесу.

У вас є помічник Олександр Сітак. Із родиною Сітак, згідно з декларацією, у вас багато спільного майна, і ви живете у квартирі Віталія Сітака. Чому?

Ми понад 35 років були партнерами по бізнесу з його батьком — Володимиром Сітаком. Починали зі взуттєвого бізнесу, разом їздили в Італію, у нас були великі взуттєві магазини. Потім ми були партнерами в ресторанному бізнесі. Я хрестив його дітей. Дивно, що [Денис] Бігус показував саме Вовин будинок і говорив, що він мій.

Чому дивно, ви обливалися водою у дворі будинку, а ваша дружина називала його своїм.

Звичайно, для нас це сімʼя.

Добре, квартира, де ви живете, повністю записана на Сітака-молодшого.

Так, у той період часу вони надали мені таку можливість, і я нею користуюся.

Ви не будете переписувати все на себе?

Якщо у мене буде така фінансова можливість, можливо, я це зроблю, але зараз я не впевнений, що готовий витратити стільки грошей на придбання цієї нерухомості. Гроші краще не заморожувати, вони повинні працювати.

Розмову ми закінчуємо вже на пероні та, щоб не запізнитися, швидко прощаємося. До відправлення поїзда Ужгород — Київ десять хвилин. Незабаром зʼясовується, що кондиціонери у вагоні не працюють. Мокра від спеки провідниця заспокоює — якщо поїзд поїде швидко, усе запрацює. Але всі 12 годин до Києва ми їдемо з відкритими вікнами. Літак дійсно зручніший, але якщо не брати квитки заздалегідь — дорого, або, можливо, як каже Тищенко, потрібно більше любити Закарпаття.

Сподобався репортаж — підтримайте нас донатом.