У Києві пройшла виставка похоронної культури. Головний редактор «Бабеля» і автор книги «Морг» Євген Спірін провів там день — ну дуже чорний репортаж

Частина ☠️

На годиннику 11:45, поруч будівлі виставкового центру на Великій Житомирській, 33, стоять кілька чорних фургонів із написом «Ритуальні послуги». Біля входу чоловіки в костюмах з яскравими бейджами на шиях і кілька готичного вигляду жінок у коротких чорних сукнях з декольте. У маленькому дворику встановлений білий намет, усередині якого — коктейльна зона, а збоку довгий стіл з їжею, над ним банер з написом англійською «Похоронна їжа». За столом стоять офіціанти в накрохмалених сорочках, вони розливають лимонад, каву, роблять сендвічі. Тут же розкладні стільці — шезлонги, грає фанк.

Усередині будівлі стійка реєстрації, дві дівчини років 25 посміхаються, одна з них запитує моє прізвище, потім шукає його у списку запрошених на виставку.

— Так, все добре, ось ваш браслет на руку, — каже вона і чіпляє мені на запʼястя блакитну стрічку, — і ось ще ваш бейджик на шию, ви один?
— Ні, — відповідаю я, — буде ще фотограф Сергій Моргунов, але він постійно запізнюється на похорон.

Забираю бейдж Моргунова, який марно намагається знайти заряджений самокат, щоб доїхати до виставки, і проходжу на ресепшн. У великому холі — святково. Біля стіни — кілька видів трун: дитячі та дорослі, одні яскраво-салатового кольору, інші чорно-золотисті. Збоку велика домовина зі слоганом Nike на кришці — Just do it. Ліворуч від трун цілий павільйон, усередині якого імітація похоронного обіду. Величезний стіл зі сріблястим посудом, свічками, квітами, різьбленими виделками й ложками, келихами. За всім цим — великий екран, на якому крутять нарізку з відео з цвинтарних застіль, через кожні 15 секунд на весь екран блимає напис: «F & F: Похоронний кейтеринг».

В іншому кінці залу куточок з атрибутикою: черепа, янголятка з воску, чашки, книги з історіями про морг і похорони та цілий стелаж з одягом. На рваних різнокольорових майках напис «Скоро все на*бнеться». Дістаю програмку, яку мені дали на ресепшені, читаю розклад.

• 12:00 Урочисте відкриття виставки.
• 12:30 Дефіле, ритуальний одяг для покійних.

На годиннику початок першої, до холу заходить Моргунов. На ньому біла майка і біла кепка. Запитую, навіщо він так вбрався, коли навколо всі в чорному. Він жартує, що йому не можна перегріватися, а білий добре відбиває сонячні промені. На вулиці +36.

За першим холом — величезний зал. По краях встановлені намети і павільйони різних похоронних агентств, у центрі з десяток елітних трун. Грає електронна музика. Повз намети, як торговими рядами на ринку, ходять люди, дивляться на труни, квіти, вінки та урни, спілкуються з продавцями.

Увагу привертає намет з яскравими трунами Supreme і LOUIS VUITTON, поруч з ними — дитячі гробики з героями аніме. Ці труни з картону виробляє фірма організатора виставки Катерини Спіциної з Дніпра. Кілька років тому фірма випустила календар: поруч із розписними трунами позували оголені дівчата, був великий скандал, але фірма викрутилася. Спіцина пояснила, що картонні труни екологічніше за деревʼяні аналоги, картон горить краще і на ньому можна малювати. А щодо оголених моделей, Спіцина вважає, що «смерть — це сексуально».

Рівно о 12:30 грає урочиста музика. У торці залу встановлена сцена з банером «RIP expo 2021: Усі там будемо», з боків — великі екрани. На сцену піднімаються двоє ведучих: чоловік у костюмі і з татуюваннями на пальцях і дівчина в бежевій сукні.

— Усім привіт! Давайте поплескаємо одне одному сьогодні, адже це справді перша міжнародна виставка сучасної похоронної культури, — каже дівчина в мікрофон, — і сьогодні з вами ми, ваші ведучі ВІП-похорону, я — Анна Гришина!
— А я — Вел Йоханссон, — каже чоловік, — скажімо ж одне одному спасибі! Як то кажуть, усі там будемо, але головне, що всі ми вже тут!

Під гучні оплески Вел запрошує на сцену Катерину Спіцину. На ній чорна сукня без рукавів, на руках багато татуювань, на плечі — череп.

— Я хочу сказати спасибі кожній компанії, яка сьогодні бере участь у нашій виставці. Це наша перша виставка похоронної культури, але вона стане постійною. Вона буде завтра, буде за рік і буде до того часу, поки ми не перейдемо в інший світ!

Анна Гришина оголошує наступного гостя.

— Зустрічайте, директор приватного крематорію з Новосибірська Борис Якушин!

Якушин — директор російського похоронного будинку «Некрополь». Його батька Сергія Якушина, засновника крематорію, недавно оголосили в розшук. За версією слідства, він давав хабаря головному новосибірському патологоанатому Михайлу Козяєву за те, що той рекламував крематорій серед родичів померлих. Так крематорій набирав клієнтів.

Якушин піднімається на сцену і каже кілька привітальних слів.

— Сподіваюся, і в Україні зміниться закон і ви теж зможете відкривати приватні крематорії.

Фотограф Сергій Моргунов пропонує мені насамперед запитати в Якушина, чи багато російських невпізнаних солдатів пройшли через крематорій в Новосибірську.

На сцені знову зʼявляються ведучі. Вони кілька хвилин жартують на різні теми, а потім Гришина дуже серйозно говорить.

— А тепер слово Олегу! Просто Олегу, його прізвище надто відоме, щоб називати. Зустрічайте — Олег!

На сцену виходить чоловік середнього зросту, у костюмі з великою шпилькою для краватки у вигляді логотипу його похоронного бюро. У нього на обличчі щільний шар гриму, на голові копиця фарбованого волосся. Олег дякує за запрошення, вітає всіх, а потім під виглядом випадку з моргу розповідає дуже старий анекдот.

— Так в одному морзі було. Стояли на дорозі прокурор, суддя, глава похоронного агентства, митник, глава поліції, начальник моргу, аж тут мажор летить на іномарці, врізається кудись, збиває когось, випадає з машини, дістає телефон і починає кудись телефонувати. А йому кажуть: «Братан, куди телефонуєш, ми всі тут!» Так ось, шановні гості виставки, ми всі тут. Зі святом!

Хто такий Олег і чому його прізвище не можна називати — так ніхто і не зрозумів.

Частина ☠️☠️

У залі гасне світло, вмикають техно. На екранах обабіч сцени відео поганої якості. На ньому — напівголі жінки у трунах і слогани, що спливають один за одним: «річка повинна ризикнути впасти в океан», «вона зрозуміє, що вона не зникне, а стане океаном». Виявляється, це реклама похоронного календаря на 2022 рік, що нагадує інсталяцію в «Пінчук арт-центрі».

Нарешті ведуча Анна Гришина оголошує похоронне дефіле.

— Збирайтеся всі ближче до сцени, зараз буде незабутнє шоу, ми покажемо ритуальний одяг.

Діджей вмикає електронний ремікс на Траурний марш Фридерика Шопена. Люди в залі починають пританцьовувати. З-поза сцени чоловік вивозить вантажний візок, на який встановлено труну, у ній — блондинка в синій сукні із золотими вставками. Чоловік повільно котить візок уздовж глядачів у такт шопенівській сонаті.

Ведуча зі сцени описує переваги цієї сукні та розповідає про «похоронну колекцію». Щойно візок ховається за сценою, з іншого боку виїжджає наступний. У труні вже брюнетка в бордовому костюмі з шарфом-хусткою на голові. У колекції виключно жіночий одяг: напевно, чоловікам все одно, у чому їх закопують.

Труни проїжджають повз, у них — різні моделі в однотипному одязі. Поруч зі мною стоїть жінка і тримає за руку дівчинку років девʼяти.

— Так, Ніно, не такий показ мод я тут думала побачити, — каже вона дитині.

Одна з журналісток пхає у труну мікрофон і запитує жінку, яка в ній лежить: «Скажіть, а яка сукня ваша улюблена?» Через 15 хвилин дефіле у трунах закінчується, знову вмикається яскраве світло і замість реміксів на Похоронний марш вмикають ремікси на Nirvana.

Ведучі на сцені анонсують наступний проєкт — білоруську компанію, яка оцифровує кладовища. Якщо дуже просто, на карту наносять місця поховань з gps-координатами. За гроші можна знайти могили своїх родичів за прізвищем або датою смерті. За кілька років творці компанії обіцяють оцифрувати кладовища України (в Білорусі вони це вже зробили). Крім цього, вони продають пакети на прибирання могил для тих, хто сам робити цього не може.

— Ви ось із Росією співпрацюєте. Скажіть, в «ЛНР» і «ДНР» замовляють пошук могил і прибирання? А то там багато могил загубилися, — запитую представника компанії.
— Ми співпрацюємо з Росією, і самі з Білорусі, але на цих територіях, самі знаєте, що там відбувається, тому поки ні, але думаємо, що найближчим часом почнемо працювати й там.

Ми з Моргуновим вирішуємо пройтися по виставці та подивитися, що пропонують у різних павільйонах.

Частина ☠️☠️☠️

Один з найбільших павільйонів імітує сцену похорону на цвинтарі. Під шатром на газоні стоїть лакована біла труна, навколо неї — стільці, по боках від труни червоні та білі шкіряні крісла, свічники і квіти. На екрані відеонарізки похоронних процесій. На вході в павільйон реклама: «Табло замість памʼятника, на екрані коротке відео з історією про покійного». Біля стенда стовбичить двометровий чоловік весь у чорному та з важким ланцюгом і хрестом на шиї.

— Проходьте, не соромтеся, сідайте в наші крісла біля труни, — каже він, — що цікавить? Налити шампанського?
— Мене цікавить табло, — кажу я, — яке замість памʼятника. Чи можна замовити? Хочу, щоб там після смерті крутили нарізку мого інтервʼю з Іллею Кивою.
— Знаєте, у нас є все, — відповідає чоловік, — а ось табло ми не привезли, вони під замовлення робляться. Може, все-таки шампанського?

Проходжу всередину павільйону, біля труни стоїть мініатюрна дівчина в чорному. Це представниця похоронного бюро Вілена Рейзвих.

Ляскаю по кришці труни, питаю, скільки коштує. Вілена посміхається і відповідає.

— Журналістам завжди цікаво, яка найдорожча труна. У нас зараз є за 800 тисяч гривень. Але буває і дорожче — за 1,5 мільйона, приміром. Але ви не думайте. Основний сегмент — труни за 25—30 тисяч гривень. Узагалі, ми працюємо під ключ, як івент-агентство, але у світі похорону. Зверніть увагу на газон, на якому ви стоїте, — він натуральний. Це не ковролін який-небудь. Ми взагалі за екологічність. Усе натуральне: квіти, вінки, матеріали, що швидко розкладаються. Уся ця штучна атрибутика — велика проблема для екології. У нас усе справжнє.
— Класно, хочу екологічний намет, — кажу я, — скільки коштує замовити?
— Якщо обійдемося простою труною, тисяч за 30—50, увесь намет коштуватиме близько 350—400 тисяч гривень, — каже Вілена, — але ви не пошкодуєте!

Ідемо виставкою далі. Підходимо до намету з написом Osvitni. У ньому хлопець років 25 в білому медичному халаті та шапочці, біля нього каталка, на якій лежить натуралістичний манекен трупа. Він одягнений у військову форму, на руці шеврон, на лікті повʼязка з жовтого скотчу. Манекен виглядає як український доброволець у 2014 році.

Біля манекена монітор, на якому відео з посмертною реставрацією обличчя після травм, на столику багато косметики.

— Що у вас за проєкт? — питаю я.
— Це танатопрактик, — відповідає хлопець, — ми навчаємо основам реставрації травматичних ушкоджень обличчя. Записуйтеся на курси і вам після них дадуть сертифікат, зможете реставрувати.
— А чому ви для демонстрації вибрали манекен, схожий на українського військового? — кажу я.
— Я нічого не вибирав, — виправдовується хлопець, — що дали, те й привезли. Розумієте, який манекен був, такий і дали. А я взяв. Я не знаю чому.

Ще в залі є кілька нудних наметів із тканинами для поховання, хустками, вінками. Бачу стенд з табличкою: «Меморіальні діаманти — із праху, крові та волосся». За стійкою дівчина в діловому костюмі.

— Добрий день, розкажіть про ваші штуки з волосся і крові, — прошу я її.
— Це не штуки, — сміється дівчина, — це діаманти. Ми робимо їх на замовлення на памʼять. Це не стільки для мертвих, скільки для ювілярів і молодих закоханих.
— Як ви це робите?
— Нам приносять пасмо волосся або пробірку з кровʼю. Ми з цього матеріалу вирощуємо діамант. Наша фабрика на Софіївській Борщагівці. Це такий же діамант, як і справжній. Наприклад, як домашня орхідея — вона ж орхідея, хоч і не дика. До нас приходять молоді парочки і замовляють такі прикраси. Або навпаки, ось зараз клієнт, він у шлюбі з дружиною 50 років. Замовив їй таке на памʼять.
— А для мерців не робите? — уточнюю.
— Рідко. Людям важко пояснити, що потрібно з мертвого зрізати волосся. У нас прикраси різного розміру — від пів карата до карата. Найдешевший — 1 300 доларів.

Навпроти стенда з діамантами величезний павільйон Олега, того самого, чиє прізвище не можна називати. У павільйоні — лакшері труни.

— Добрий день, Олегу, а скільки коштує ось ця чудова труна?
— А ви з якою метою цікавитеся? Навіщо вам ціна, — напружується Олег.
— Я ж журналіст, — відповідаю я, — мені все цікаво.
— Ах, он воно що, — каже Олег, — і на мільйони бувають цінники. Та що вам пояснювати, вам же сенсація потрібна. Негатив! Ось ви напишете: «Контора продає труни за мільйон!», а люди, які таких трун не бачили, одразу крикнуть: «Охрініти, дурні мільйони закопують у землю». Але будуть 10 відсотків тих, хто побачить нашу труну і захоче її купити.
— Не сумніваюся, — відповідаю я, — на кожну труну знайдуться клієнти.
— Але ви пишіть, пишіть свій негатив! На нього читач ведеться, — не вгамовується Олег, — вас же спеціально цього навчають, негативу!

Заходжу на сайт компанії Олега, там пропонують купити «Саркофаг «Патріот» із ліфтом, оксамитом і художнім литтям з бронзи». На внутрішній стороні кришки — жовто-блакитний тризуб. В оголошенні йдеться, що можна замість тризуба зробити білоруський герб або російського орла.

Частина ☠️☠️☠️☠️

Близько третьої години дня. Ведучі знову кличуть усіх ближче до сцени.

— Зараз у нас буде дискусія про крематорії, — говорить Йоханссон, — а тому готуйтеся, розмова буде пекельною!
— Наше перше запитання, — каже Гришина, — директору Новосибірського крематорію Борису Якушину. Як відкрити приватний крематорій?
— Ну, потрібно багато довірчих відносин, — відповідає Якушин, — і ще зміни в закон.

Дискусія триває хвилин десять, нарешті Якушин дає «5 порад для успішного крематорію».

— Головне — памʼятайте, багато хто думає, що крематорій — це завод зі спалювання людей! Це не так, крематорій — це комплекс із надання послуг.
— Що ж, дякую всім, завжди приємно провести рідних в останню путь, — каже Гришина.

Ми з Моргуновим вже не розуміємо, де тут іронія, а де всерйоз.

Одна з важливих цілей виставки — привернути увагу до закону про поховання. Спіцина пояснює, що згідно з цим законом в Україні не може бути приватних кладовищ і крематоріїв — тільки комунальні. Зараз в Україні всього три крематорії — в Одесі, Києві та Харкові. На нові в місцевої влади грошей немає, а інвесторів в цю сферу не пускають.

Трьох крематоріїв на країну справді не вистачає. Згідно з останньою доступною статистикою, у 2018 році в Україні кремували 30 тисяч людей, половину з них — у Києві. Це всього шість відсотків від загального числа померлих. У Дніпрі та Вінниці проєкти з будівництва крематоріїв заморозили. У Львові цю тему обговорюють з 90-х, але все залишається в теорії.

— Ми з Дніпра змушені возити людей до Харкова, щоб кремувати, — говорить Спіцина. — Кремація екологічніша і дешевша, але замість того, щоб дозволити будувати інвесторам крематорії, розростаються кладовища.
— У вас тут сьогодні багато представників похоронних контор. Це не найчесніший бізнес, — кажу я Спіциній. — Іноді зневіреним родичам продають послуги, які їм не потрібні.
— Я згодна, — каже Спіцина, — але ми тому і створили RIP expo, ви ж розумієте, хто входив у цей бізнес у 90-ті? Ми хочемо прищепити людям культуру, тому що головне — бажання людини померти гідно. Ми взагалі придумали виставку два роки тому, але довелося весь час переносити через пандемію.

Частина ☠️☠️☠️☠️☠️

Четверта година дня, на вулиці пекло. Люди сидять під шатром у коктейльній зоні, жують бутерброди і пʼють. До бару підходять двоє чоловіків у шортах і сандалях, на них бейджі гостей.

— А що воно у вас тут таке? — запитує чоловік.
— Добрий день, — відповідає бармен, — у нашому барі легкі коктейлі. Хочете віскі сауер?
— А що воно? А безкоштовно? Колю, будеш віску сауер? Давайте три.

Біля входу припаркований Porsche, на капоті машини закріпили траурний букет і хрест. До авто підходить одна з моделей календаря, який рекламували на виставці. Вона вилазить на капот і позує. До неї звертається ведуча Анна Гришина.

— Скажи, кажуть, смерть — це сумно...
— Так, смерть — це сумно, — відповідає модель, — але це може бути і сексуально!

З будівлі виставкового центру вибігає жінка і жестикулює.

— Ви чого на капот вилізли, — кричить вона, — господар Porsche побачив, зараз нам усім тут буде!

Усередині будівлі мало людей, усі втомилися. На екранах крутять рекламу фурнітури для трун. Вона нагадує продукт початку нульових на регіональному ТБ. Під музику саксофона проносяться ручки і кришки домовин. Гришина говорить у мікрофон.

— Друзі, ви втомилися, я знаю, але зберіться. Зараз буде дуже важливе відео від іншої компанії. У ній працює Артем 3D. Він уже сім років моделює памʼятники. Сьогодні тут акт небаченої щедрості, ми будемо крутити відео, а ви діставайте телефони, фотографуйтеся, надсилайте селфі Артему 3D й отримуйте знижку на памʼятник у 30 відсотків!

Йоханссон оголошує останню на сьогодні подію — лекцію судово-медичного експерта Олексія Решетуна про те, «як не вмерти молодим». Решетун — лікар з Москви, автор кількох книг.

— На жаль, — каже ведучий, — гість не зміг до нас прилетіти, але включиться через Zoom, прошу всіх у конференц-зал.

Близько 15 людей йдуть у зал дивитися на Решетуна. Він запитує, чи добре його чутно і видно, попереджає, що в його лекції дуже жорсткі фото і просить вийти із залу вразливих. Люди позіхають.

— Моя лекція про те, як не померти молодим. Що таке молодий? Це людина у віці від 18 до 45 років. Взагалі, часто, якщо це не хвороба, у смерті дітей винні саме батьки. Ось випадок з моєї практики. Батьки годували насінням доньку, за кілька годин вона почала кашляти. Цьому не надали значення. Через кілька днів вона померла. Виявилося, що насіння застрягло в дихальних шляхах, розбухло від слини, дитина задихнулася.

Жінки в залі зітхають, ще кілька людей виходять.

— Іноді дітей зʼїдають собаки. Батьки залишають їх самих, але собака є собака, — каже Решетун, і показує фото вбитої ротвейлером дитини.

Ще кілька людей виходять із зали. Решетун продовжує.

— А тепер про літо. Уже відкрито купальний сезон. І тут я маю на увазі утоплеників...

Іду до фоє, там якраз стійка з книгами Решетуна. Запитую, скільки коштує одна з них — «Записки захопленого судмедексперта».

— Ось ця 900 гривень, а ця 600. Є нова за 400 гривень, — відповідає продавець.

Розумію, що демпінгую, моя книга в магазинах продається за 200.

О 17:50 у головній залі блукають ті, хто дожили до кінця і «не померли молодими». Чоловік у білій футболці та джинсах ходить навколо трун Олега, не витримує та йде до будки ведучих.

— Скажіть, будь ласка, — каже він, — а коли ж ВІП-фуршет?
— О 18:00, плюс-мінус.

Чоловік радісно відбігає від намету і кричить своєму знайомому.

— Ну ось, добре ж! О шостій, а ти казав, що о пів на десяту.

Нарешті близько 18:30 на сцену виходить Анна Гришина.

— Спасибі тим, хто залишився. Спасибі, що ви дочекалися! Як ми й обіцяли, вас, дорогих гостей, чекає ВІП-фуршет від компанії, яка нас сьогодні годувала. І ми теж його чекали з нетерпінням, тому що ведучі сьогодні працювали за їжу.

Люди плетуться в дальній кут павільйону, на фуршет. Я виходжу на вулицю, все так само спекотно. Двоє чоловіків, які вдень пили віскі сауер, курять біля входу.

— Колю, ходімо, ми фуршет пропустимо.
— Який фуршет, я домовився про знижку на труни в 15 відсотків. Поїхали звідси, поки ніхто не передумав.

Щоб ми не вмирали якнайдовше, нам допоможе ваш донат!