Сергій Мирний був одним із ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Тепер він намагається перетворити зону відчуження із символу поразки на символ перемоги (і центр туризму). А ще — зовсім не боїться радіації

Я познайомився із Сергієм Мирним у березні 2019 року, коли із групою журналістів їхав до Припʼяті. Це була моя перша поїздка в зону. Дерева ще не розквітли, тож крізь гілки можна було розгледіти свідчення колишнього проживання тут людей. Десяток напіврозвалених стін у кілометрі від Чорнобилю — усе, що залишилося від села Залісся, колись найбільшого в районі. Від сусідніх Копачів збереглася тільки будівля дитсадку: решту через радіоактивність знесли й засипали землею. Утім, попри понурий пейзаж довкола, атмосфера в автобусі була позитивною.

― У чорнобильській зоні популяція хижаків — найкраща в Україні. Рисі, вовки, ведмеді, єнотоподібні собаки. Не кажу вже про лисиць, — розповідав чоловік із сивою щетиною. — Це добре, адже коли є хижаки, це свідчить, що екосистема здорова.

З розповідей чоловіка «чорнобильські» місця одразу уявлялися привабливішими. «Дуга» здавалася не просто величезною радіолокаційною станцією, а «надзвичайно красивим геометричним обʼєктом рівня Ейфелевої вежі». Арка над четвертим енергоблоком — «символом упокорення радіоактивної руїни». А сама зона відчуження — «історією колосального технічного й екологічного успіху».

― А яка в цих градирнях акустика! — показував він на величезні охолоджувальні башти недобудованих пʼятого й шостого енергоблоків ЧАЕС. — Оркестр там так цікаво звучав би, усе мрію організувати концерт.

Цим оптимістом був Сергій Мирний. Він міг би здаватися відірваним від реальності мрійником, якби не два факти. Перший — він розуміє, де який рівень радіації в зоні був невдовзі після вибуху та який є зараз. І другий — вплив опромінення він відчув на собі, коли в липні та серпні 1986-го брав участь у ліквідації аварії.

Досвід ліквідації та 25 рентгенів

Свій досвід ліквідатора Мирний описав у книжках, зокрема в «Гірше за радіацію» та «Живій силі». Інформація далі — частково з них.

Чоловік керував взводом радіаційної розвідки, який фіксував рівень випромінення в конкретних місцях. Зазвичай робота виглядала так: команда з трьох людей на БРДМі вирушала за наперед визначеним маршрутом неподалік від ЧАЕС. Один у команді — водій. Інший, дозиметрист, має вилізти з «броніка», виміряти показник радіації на рівні землі, тоді на рівні поясу — так званий фоновий — й озвучити їх. Третя людина в команді записує показники та визначає місце наступної зупинки. Мирний зазвичай був третім.

Якщо дозиметр показував до 5 мілірентгенів на годину — «радіації, вважай, немає». Від 5 до 50 мР/год — респіратори можна не надягати. До 500 — звичайні робочі обставини. На місцях, де радіація наближалась до 1 рентгена, вже намагалися не затримуватись. На той час найвищі рівні забруднення, крім самої АЕС, фіксували в «рудому лісі» — там випромінення сягало 15 рентгенів. При цьому 0,7 мілірентгена, зафіксовані на території населеного пункту, вважалося підставою, щоб відселити його мешканців.

Завершивши зміну відмиванням «броніка» від радіоактивного пилу на спеціальному пункті, Мирний з командою повертався до військового наметового містечка в «передзоннику» — ділянці за кілька кілометрів від Чорнобилю. Після вечері, сидячи за столом місцевого «ленінського» намету з бюстом вождя й телевізором, він відкривав «Журнал обліку доз радіоактивного опромінення першої роти радіаційної розвідки». Треба було внести до таблиці дані опромінення підлеглих Мирного за останню добу. Тут сприйняття радіації змінювалось — вона перетворювалася на валюту.

За радянськими нормами, доза радіації, яку ліквідатор отримує протягом доби, не мала перевищувати 2 рентгени. На папері так і було: Мирний згадує, що найбільше число, яке він бачив у відповідній графі — 1,95. Реальні дози часто були вищими, тому надлишок фіксували на спеціальному листочку з написом «Борги». Звідти керівник брав додаткові рентгени, коли в якийсь із днів його підлеглий, наприклад, залишався на чергуванні в таборі — там радіаційний фон був «лише» 0,3 мР/год.

Потім добові показники підсумовували: якщо виходило понад 17 рентгенів, ліквідатор міг претендувати на державну допомогу. Після 25 рентгенів він повертався в цивільне життя.

Свої 25 рентгенів Сергій Мирний отримав на 35-й день служби в зоні. Оформивши необхідні документи в «екснаселеному пункті Чорнобиль», де на бічних вулицях пахло вином через ніким не зібрані фрукти, Мирний повернувся до Харкова. Тоді йому було 27 років.

У Харкові він продовжив працювати хіміком у науковій лабораторії, як до аварії на ЧАЕС. Там він провів наступні 10 років, протягом яких дедалі сильніше відчував: зі сприйняттям суспільством аварії та ліквідаторів відбувається щось не те.

«Іще питання, хто від кого більше постраждав ― я від радіації чи вона від мене»

― Протягом усіх тих років преса багато писала про жахливий вплив радіації, про її численні жертви. Так, радіація небезпечна та завдала чимало страждань. Але все ж її вплив здавався перебільшеним, — пригадує Сергій Мирний в розмові з «Бабелем» уже зараз, у квітні 2021-го.

Як один із прикладів він наводить поширену тоді тезу про те, що опромінення призводить до імпотенції. Але у себе він таких проблем не спостерігав, знайомі ліквідатори теж не скаржилися. У них народжувались здорові діти. І загалом у більшості ліквідаторів проблем зі здоровʼям було не більше, ніж у решти людей.

― Звичайно, були ті, хто отримав великі дози радіації в перші дні після аварії. Серйозні проблеми зі здоровʼям бувають у тих, хто працював у безпосередній близькості від четвертого енергоблока, — каже Мирний. — Але таких людей кілька тисяч, тоді як загалом ліквідаторів було від 600 до 900 тисяч. У більшості з них шкоду від радіації можна порівняти з опіком чи, наприклад, переламом руки. Люди пройшли це — і далі живуть звичайним життям. Робота в зоні була лише епізодом, який у суспільній свідомості роблять ледь не головною подією в їхніх біографіях — до того ж драматичною.

Частково, на думку Мирного, до цього долучились самі ліквідатори. Оскільки за набуті внаслідок опромінення хвороби держава надавала виплати й додаткові пільги, чимало учасників робіт у зоні відчуження звернулись із відповідними заявами до державних структур.

― У жаргоні «чорнобильців» є фраза «отримати звʼязок». Тобто підписати в лікаря довідку про те, що причиною якоїсь хвороби людини є радіація, — каже Мирний. — При цьому науково довести звʼязок радіації та певного захворювання часто неможливо: немає механізму, немає досвіду.

Такі звернення, на думку ліквідатора, вплинули на статистику щодо наслідків аварії. Вона, а також загальний шок від першої у світі подібної катастрофи призвели до того, що ліквідацію наслідків вибуху на ЧАЕС стали вважати частиною історії поразки. Але Мирний переконаний, що це — історія успіху.

― Люди спромоглися знизити рівень радіації в тисячі разів, — емоційно каже він. — Наприклад, ми в радіорозвідці виявили ділянку з високим рівнем опромінення. Після нас приїхала бригада, зняла верхній шар ґрунту, тоді ми міряємо знов — і радіація вже вдесятеро менша. Коли мене співчутливо запитують, чи постраждав я від «Чорнобилю», я відповідаю, що це іще питання, хто від кого більше постраждав. Бо внаслідок роботи, зокрема моєї, «Чорнобилю» стало менше.

До 1996 року в Мирного накопичилось чимало запитань щодо сприйняття суспільством наслідків аварії на ЧАЕС і результатів роботи ліквідаторів. Шукаючи відповіді на них, він вирішив здобути другу вищу освіту — і вступив до Центральноєвропейського університету, що в Будапешті, на кафедру природничих наук і стратегій. Результатом навчання стала робота під назвою «Здоровʼя ліквідаторів аварії на ЧАЕС як психосоціальна травма».

Ця робота має додаток — проєкт створення Чорнобильського меморіального парку. «Коли ми говоримо про памʼять щодо катастрофи та про психологічну травму, яку вона викликала, не можна не помітити, що найвиразніший памʼятник цій події — власне, сама чорнобильська зона. Зараз це неприступна, невідома і небезпечна «чорна діра» — як на мапі, так і в суспільній свідомості. Навіть саркофаг — безпрецедентна робота, яка захистила довкілля від високорадіоактивної руїни — зараз через недоліки споруди часто подається як поразка. […] Змінивши концепцію цієї території, ми зможемо змінити й памʼять про трагедію та її психологічні наслідки», — пише Мирний в додатку.

Цю роботу видано у 2001 році. За пʼять років ліквідатор почав втілювати свій задум у життя.

На другому плані — «Арка», або новий безпечний конфайнмент.

Кароліна Ускакович / «Бабель»

Фрагмент карти зони відчуження й обов'язкового відселення.

Кароліна Ускакович / «Бабель»

Туризм, комікси та зона відчуження як об’єкт світової спадщини

У 2006 році харківський театр «Арабески» презентував у Києві виставу «Чорнобиль ТМ». Сергія Мирного, на той момент уже киянина, запросили на подію як почесного гостя: матеріалом для вистави стали також і його книжки. Там він познайомився з представниками громадської організації колишніх жителів Припʼяті. Кілька разів на місяць ця організація возила охочих до зони відчуження — тоді саме зароджувався чорнобильський туризм. Мирному запропонували стати гідом — він погодився. З одного боку, це був заробіток, з іншого — нагода поділитися з іншими своїм поглядом на події 1986-го.

Одним із таких туристів став Ярослав Ємельяненко.

― Він просто пограв у «Сталкера», і йому стало цікаво подивитись, — згадує Мирний. — Одразу його запамʼятав, із живими такими очима хлопець.

Після туру Мирний і Ємельяненко продовжили спілкуватись. А навесні 2008 року створили свою туристичну компанію. У рамках громадської організації, за словами ліквідатора, чимало ідей втілити не вдавалося, а нову компанію нічого не стримувало.

― Тоді тема туристичних поїздок до зони відчуження ще була напівтабуйованою, не звикло ще суспільство до такого. Я пропонував обережно назвати компанію Chornobyl veterans tour — щоб і туризм, і індульгенція в руках: мовляв, ми ветерани, відчепіться від нас, — каже Сергій. — А Ярослав сказав: «Хай буде просто «Чорнобиль тур». Повагались — і погодились, гарно звучить назва.

Саме «Чорнобиль тур» організував поїздку журналістів, згадану на початку статті. Тоді, у 2019-му, чорнобильську зону вже відвідали 125 тисяч туристів, сто тисяч із них — іноземці. До початку пандемії потік туристів до зони щороку зростав у півтора-два рази. І компанія Мирного та Ємельяненка на цьому ринку — провідний гравець.

На контрольно-пропускному пункті «Дитятки», головному вʼїзді до зони відчуження з боку Києва, стоять два кіоски. У них продаються десятки брендованих «Чорнобилем» товарів: чорне «чорнобильське морозиво», «радіоактивні» презервативи, що світяться в темряві, чашки із зображенням обʼєкту «Укриття» та знаменитого колеса огляду в Припʼяті, яке так і не почало працювати. Ці кіоски належать «Чорнобиль туру».

У вересні 2019 року Антін Мухарський та «Чорнобиль тур» випустили книжку для підлітків «Кістяк із Чорнобилю». Там зона «постає не стільки місцем страшної аварії, як зосередженням української містики, «місцем сили», пов’язаним одночасно з космосом і минулими поколіннями. У такий спосіб автор пропонує новий погляд на Чорнобильську катастрофу, трансформуючи її з трагедії в нову яскраву історичну, культурну та містичну пам’ятку на мапі України», — ідеться у пресрелізі.

Також туроператор заснував «Чорнобильський університет», мета якого — готувати гідів і «змінити існуючий погляд на Чорнобильську зону та події 1986 року». У колись занедбаному дворі біля свого офісу на Андріївському узвозі компанія відкрила Chernobyl hub — майданчик для показу тематичних фільмів і дискусій. Там обговорювали, зокрема, серіал Chernobyl, завдяки якому у 2019-му потік туристів до зони відчуження виріс на 20 відсотків.

А рівно чотири роки тому Мирний зробив крок, який може змінити не лише сприйняття зони відчуження, але й її майбутнє. Разом із колегами він запропонував державі подати обʼєкти в зоні відчуження на внесення до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

― Тоді було засідання національного комітету ICOMOS, Міжнародного комітету з меморіальних обʼєктів і місць. Я зробив доповідь, сказав, що ось є такі й такі обʼєкти, вони відповідають критеріям — треба подаватись. Це матиме такі-то позитиви. На мій подив, підтримали одноголосно, — згадує Мирний. — За чотири роки ми державу, мʼяко кажучи, «дістали» — і зараз Мінкульт уже збирається подати попередню заявку до ЮНЕСКО.

Які саме обʼєкти зони мають ввійти до списку — ще вирішуватимуть. За словами співрозмовника «Бабеля», попередньо йдеться про «Дугу», центр Припʼяті та, можливо, четвертий енергоблок ЧАЕС.

― Також хочемо внести «рудий ліс» як обʼєкт природної спадщини, — каже Мирний. — Однак поки є проблема, тому що критерії ЮНЕСКО «заточені» на збереження природи незайманої, а там природа та її унікальність вже постантропогенні.

Зазвичай після подання заявки кілька років ідуть на дослідження та конференції, написання звіту щодо обʼєктів, які пропонується внести до списку, чітких меж цих обʼєктів, відповідальні за них організації. Після цього держава подає остаточну заявку.

Якою, на думку Мирного, може стати Чорнобильська зона в майбутньому?

― Довкола центральної частини, напевно, так і буде заповідник, створений пʼять років тому. Під зоною і в місті Чорнобиль — де, до речі, вже «дочорнобильські» показники радіації — варто б мати більше місць для проживання, облаштувати готелі. Тільки без «новоділів», бо є всякі розумники, які кажуть: «От ми зараз там мотузкову дорогу зашарашимо». Але не за тим туди їдуть, — міркує ліквідатор. — Славутич має всі шанси стати науковим центром із філіями не лише українських, але й світових університетів. Центр Припʼяті варто законсервувати та зберегти, а решта районів може руйнуватися природним чином — це дуже цікавий процес для екологів.

Що ж стосується самої ЧАЕС, за одним із планів — так званою концепцією зеленої галявини — станцію планується повністю розібрати, поховавши радіоактивні обʼєкти. Мирний проти цього — вважає, що так Україна втратить один із найбільш впізнаваних і найцікавіших для світу своїх обʼєктів.

― Я вважав би це ще одним етапом ліквідації аварії — перетворити цю територію на артоб’єкт, — вважає він. — Звичайно, із врахуванням радіаційної небезпеки та всесвітнім конкурсом. Хоча маю ідею, що можна намалювати на «Арці». Старий саркофаг.