«Зараз у нас госпіталізують тих, хто влаштує більший скандал». Лікар ковідного відділення в Одеській області Іван Черненко — про брак ліжок, кисню і боротьбу з пандемією в Україні

Автор:
Антон Семиженко
Редактор:
Дмитро Раєвський
Дата:

Go Nakamura / Stringer / Getty Images

За 1 квітня в Україні зафіксували майже 20 тисяч нових хворих на коронавірус і 433 смерті від ускладнень — це вже третій «рекорд» поспіль. Одеські волонтери з «Корпорації монстрів» стверджують, що в ковідних відділеннях місцевих лікарень немає вільних місць. Лікарі швидкої допомоги відмовляються приїжджати на виклики або годинами возять хворого від клініки до клініки в пошуках вільного місця. Попри те що офіційно ліжок у місті вистачає. За словами київської волонтерки Лесі Литвинової, у столиці лікарні теж перевантажені. Те ж саме говорять і лікарі в Дніпрі. «Бабель» поговорив з анестезіологом Іваном Черненком, який від початку пандемії регулярно пише про проблеми лікарів і пацієнтів з ковідом на своїй сторінці в Facebook. У його коронавірусному відділенні в Роздільнянській центральній районній лікарні Одеської області днями теж виявилися заповненими всі ліжка.

Коли одеські лікарні перестали брати ковідних пацієнтів з посиланням на те, що немає місць? Що відомо про ситуацію в інших містах?

Украй важко госпіталізувати пацієнта стало в останній тиждень. Назву десь із десяток знайомих, які взяли кисневі концентратори в «Корпорації монстрів» і лікуються вдома, оскільки їм не змогли знайти місця в лікарні.

У Львові напружено з місцями. У Харкові ще раніше, ніж в Одесі, ліжок не залишилося. Є така проблема і в Києві.

Але питання ще й у тому, якою ціною зараз у стаціонарах звільняються ліжка. Звідти виписують людей з низькою сатурацією — тих, хто ще мав би продовжувати лікування. Мовляв, полікувався вісім днів і йди гуляй, а де ти знайдеш кисень, то вже твої проблеми. Люди змушені шукати концентратори самі.

Цих людей можна перевести в інші відділення: вони підпадають під кваліфікацію «кисневозалежні», їм треба лікуватися в умовах стаціонару — паліативного, терапевтичного, будь-якого. Але часто інші стаціонари навідріз відмовляються приймати таких пацієнтів. Доходить до істерик: «Ми не будемо приймати — він нас там усіх позаражає». Хоча з моменту зараження людини вже пройшло 14 діб, і вона не заразна.

Волонтери в Одеській, Хмельницькій та інших областях виявили «віртуальні ліжка», які є тільки на папері. Навіщо місцева влада їх вигадує?

Фінансового підґрунтя тут немає: лікарня отримує гроші не за ліжка, а за проліковані випадки. Думаю, все робиться, щоб відстрочити потрапляння регіону в червону зону. Чиновники створюють видимість, що у нас усе ще цілком непогано і ми можемо спокійно перебувати в помаранчевій зоні. Кисневозалежних пацієнтів продовжують виписувати зі стаціонару, а місто доповідає, що у нього купа вільних ліжок.

Лікарні мають право відмовити пацієнтові, якщо немає місць?

Відмовляти пацієнтові в критичному стані — незаконно. І є затверджена процедура: коли пацієнт приходить до лікаря, треба заповнити так званий консультаційний лист. У ньому описують стан пацієнта і рішення лікаря, що робити далі. Це офіційний документ, який юридично захищає і медика від можливих претензій, і пацієнта, адже як він інакше доведе, що взагалі звертався до лікаря?

Після контакту пацієнта з лікарем має залишитися бодай від руки написана довідка. Нехай навіть і рекомендація звернутися в іншу лікарню, де є місця.

Справа не в наявності вільних ліжок, а в підході та відповідальності. Коли кількість людей, які потребують медичної допомоги, перевищує можливості системи, вводиться система сортування. Це поняття з військової медицини: ми повинні оцінити шанси пацієнтів на виживання і госпіталізувати тих, у кого ці шанси вищі. Є спеціальні шкали ризику загибелі пацієнта: лікарі оглядають мінімальні аналізи й вирішують, є у пацієнта шанси на життя чи ні. Якщо шансів немає — чесно кажуть про це родичам, не розповідаючи їм казки, що якщо поїдуть в іншу лікарню, там будуть місця.

Так було в Італії [під час сплеску захворюваності на COVID-19 минулої весни], коли перед 90-річним дідусем надавали пріоритет 30-річному хлопцю. У Швейцарії тоді теж превентивно ввели такий документ. І суспільство спокійно це сприйняло, тому що дійсно ресурс обмежений і рятувати потрібно тих, кого можна врятувати. А в Україні немає жодного розпорядження МОЗ, яке б запроваджувало сортування або якось регламентувало його принципи. Формально у нас воно можливе тільки в у мовах надзвичайного стану, а його немає.

В результаті у нас зараз госпіталізують тих, хто гучніше кричить, хто більший скандал влаштував. А помирати будуть пацієнти, які мовчки схилять голову, чиї родичі не будуть скандалити. Коли немає правил, перемагає нахабний.

Чи могла Україна краще підготуватися до нової хвилі коронавірусу?

У кількох моментах. На мій погляд, помилкою було рішення відкривати ковідні відділення при лікарнях, а не перепрофілювати під них цілі лікарні хоча б у великих містах. У великих госпіталях на 500—800 ліжок, де займалися б тільки ковідом, можна було б зосередити і персонал, і технології, і обладнання — і працювати ефективніше. А зараз ми однією ногою ковід лікуємо, а іншою — людей з іншими захворюваннями. Розумію, що іноді для цього є обʼєктивні причини: якщо лікарня одна, не можна відмовитися від пологового будинку, від хірургії. Але варто шукати можливість не розпорошувати ресурс.

Сподіваюся, я помиляюся, але, думаю, у нас зробили багато ковідних відділень, щоб дати заробити всім. За таких пацієнтів держава добре платить — чому б не розділити гроші максимально на всі лікарні? Це не найкраща логіка.

Другий момент. Чому благодійні фонди у нас купують кисневі концентратори й роздають їх безплатно, а державна медицина так не робить? Адже на закупівлю концентраторів з бюджету виділили сотні мільйонів гривень — де вони? Розумію, що в першу чергу треба було забезпечити стаціонари, але там кисню, наскільки я знаю, вже не бракує. В Італії, коли були схожі проблеми, взагалі балони по домівках розвозили. Невеликі, 8—10-літрові балончики, з продуманою логістикою для їх заправки. Все було налагоджено для того, щоб людина не задихалася.

І ще. Я спілкуюся з колегами з Німеччини. Там, коли розуміють, що у пацієнта немає шансів, проводять, фактично, пасивну евтаназію. Дають йому морфій, знеболюють, дають якийсь кисень. Так, через деякий час пацієнт помирає, але не в муках. Система націлена на те, щоб забезпечити людині гідну смерть. Ми цього дати часто не можемо.

Нехай держава пропише, кого з хворих на ковід вважати невиліковними. Ми будемо таким пацієнтам виписувати наркотики, призначати їм більше знеболювальних. Або хоча б у родичів зʼявиться можливість вимагати якийсь наркотичний препарат. Тому що зараз люди приречені помирати в муках.

УНІАН

Чи можна якось виправити ситуацію зараз?

Та нічого вже не можна зробити. У мене зараз таке ж внутрішнє відчуття, як було восени, коли у нас в лікарні вперше заповнилося 90 відсотків ліжок. Тільки тепер заповнилися всі ліжка, і ми думаємо, куди ставити нові. Ми, за фактом, знову в тій же точці, з якої колись починали. Досі залишаються лікарні, де проводка погана, кисень вимикається, ще щось. І я не бачу, щоб хтось втратив через це своє чиновницьке місце.

Ми знову заплатимо величезну ціну: помре купа людей, які могли б жити. А все тому, що одна частина країни, до якої відносяться чиновники й політики, не хоче жертвувати своїми рейтингами та приймати непопулярні рішення, вводячи локдаун, карантин та інше. А інша частина вирішила, що маски — це «намордники», що у такий спосіб їх намагаються поневолити, зломити їх дух, чипувати. Ну, класно. І я, добираючись на роботу в електричці, бачу в вагоні від сили 5—6 людей у масках. І не було випадку, щоб провідник комусь зробив зауваження або поліцейські пригрозили штрафом.

Як би жорстко це не звучало — ми повністю заслужили те, що відбувається. Така ціна популізму — життя твого близького або й твоє.

Дотепер ніхто з чиновників не зізнався, що у нас катастрофа. Ми слухаємо розповіді про те, що за кілька тижнів все стабілізується. Звісно, люди помруть — і стабілізується. Але не факт, що ця хвиля буде останньою. Вірус постійно мутує, і деякі нові штами небезпечніші за первинний. Від того, в який бік буде відбуватися мутація вірусу, залежатиме тяжкість наступних хвиль.

Якщо такі мутації будуть переноситися легше — ми отримаємо загасання епідемії, але залишаться якісь країни, де періодично будуть спалахи ковіду. Поки у нас не буде провакциновано більшу частину населення, ми ризикуємо перетворитися на одну з таких країн. І цивілізований світ буде від нас відгороджуватися.

Утім, колись епідемія закінчиться, і на передній план вийде питання нашої людяності. Як ці люди будуть дивитися в очі своїм дітям і онукам, намагаючись пояснити, чому їхні бабуся чи дідусь не дожили до їхнього народження? Або чому у них немає мами чи тата. Адже тепер часто помирають не тільки люди похилого віку, а й 20-річні, й 30-річні хлопці й дівчата.

Я розумію, що людям не подобається носити маску, що важко, коли терпить збитки або й руйнується бізнес. Але навіть неандертальці піклувалися про старих і ослаблених членів суспільства. А у нас зараз, виходить, власний комфорт переважує повагу до життя своїх співгромадян.