Допомогти Офісу президента запропонував Андрій Ставніцер. Він зателефонував із зустрічі [з бізнесменами в ОП] і сказав, що її учасники вирішили вибрати для роботи незалежний фонд із хорошим бекграундом. Чому погодилася? Тому що на старті ідея була простою — купити мільйони тестів, протестувати максимальну кількість людей і зупинити пандемію в Україні. Благодійним фондам легше здійснювати такі операції. Ми повинні були стати перевалочним пунктом — отримати гроші, купити тести та передати їх Міністерству охорони здоровʼя.
Коли зʼявилася інформація, що тести неточні, Офіс вирішив не купувати їх, а зосередитися на покупці апаратури, комплектів для ПЛР тощо. Тоді стало зрозуміло, що це не одна операція, і я попросила вивести фонд із цієї схеми, оскільки контролювати все особисто було неможливо, а не контролювати — неправильно. Вийти вдалося тільки у травні — увесь цей час в Україну привозили попередні замовлення, але і зараз 80 відсотків документів з Офісом президента та «Укрвакциною» не фіналізовані. Частина лікарень щось недоотримали, хтось отримав більше — потрібно робити багато звірок.
Аудит роботи фондів [«Корпорація Монстрів» і «Прайм» ], які допомагали Офісу президента, повинна робити компанія з «великої четвірки». Мені телефонували її представники і сказали, що вони готові, але не готова я. Правильно було б оприлюднити результати аудиту, але я можу це зробити тільки за згодою всіх донорів. Їхню письмову згоду повинен надати Офіс президента, але він зволікає. Аудит буде в будь-якому разі — насамперед це потрібно мені, бо у фонду є репутація і вона важлива.
У квітні, коли ми переключилися на Одеську область, щоб закрити її повністю, потрібен був мільярд гривень. Це у два з половиною рази більше, ніж Офіс президента зібрав на всю країну. В області ми зібрали трохи понад сто мільйонів — багато в чому завдяки допомозі бізнесу. У березні-квітні закрили 20 відсотків від необхідних потреб. Сподівалися, що ця тимчасова милиця допоможе протриматися до того часу, коли підключиться держава.
65 мільярдів «ковідного фонду» — це по два мільярди на область. Області були різні — комусь треба було більше, хтось підготувався краще. У будь-якому разі цих грошей могло вистачити, щоб зупинити пандемію в Україні. Про цих людей [про владу] потім могли б написати в підручниках, вони б увійшли в історію, тому що зуміли врятувати країну, але вийшло все рівно навпаки. Коли міністр охорони здоровʼя і люди в його оточенні кажуть, що передали 35 мільярдів з «ковідного фонду» (на дороги), тому що у них до епідемії все готово, хочеться запитати: як можна так відверто брехати?
Шість місяців [на підготовку до пандемії] країна отримала в подарунок. Якщо у квітні стало зрозуміло, що тримати людей по домівках — занадто болісно для економіки, потрібно було їх випускати і дуже активно готувати ліжковий фонд і лікарів. Уже в березні було очевидно, що хворим знадобиться кисень. Ми чекали допомоги від держави, але самі почали закуповувати його в серпні, коли пацієнти в лікарнях вже билися за кисневі маски. І ось у вересні вийшов міністр [охорони здоровʼя] і сказав зібрати потреби по всіх регіонах країни. Тільки збирати їх потрібно було навесні. А тепер 12 тисяч кисневих концентраторів, які потрібні МОЗ, просто не купити. Найближча поставка — кінець жовтня.
Статистика, яку ми бачимо, — це казкова хрінь. Місяць тому міністр сказав, що в усій країні є 35 тисяч ліжок для пацієнтів із коронавірусом. Реальна заповнюваність [ліжок] тоді становила 80—90 відсотків. Сімнадцятого серпня МОЗ каже, що заповнені 18 відсотків ліжок, наступного дня — 85. Це як? У лікарні 80 відсотків ліжок повинні бути забезпечені киснем. В Одеській області у кращому випадку — 30 відсотків, і по лікарнях великий перекіс.
У країні провалилися тестування і стаціонарна допомога. Сімейні лікарі лікують на дому, але консультувати пацієнта дистанційно дуже складно — багато що можна пропустити. Іноді хворих тижнями не відправляють на аналізи, і до лікарні вони потрапляють у важкому стані. Після цього вони по три-пʼять тижнів лежать у стаціонарі, потім ще десять днів просто чекають на тест [на COVID]. У цей час покласти на їхнє місце нових важких хворих не можна. Так ми підбираємося до «італійського» сценарію, коли у стаціонарі потрібно вирішувати, якого пацієнта взяти — молодого або похилого віку. Такі приклади вже є.
Мені подзвонив пацієнт з третьої міської лікарні (Одеси). Три дні до нього ніхто не підходив, три дні у нього не було сечі — було зрозуміло, що відмовляють нирки. Він уже кашляв кровʼю, а в лікарні йому говорили: «Ви накашляли». Я попросила його детально описати симптоми, переслала знайомим лікарям, вони сказали, що у нього кардіогенний набряк легенів, терміново реанімобіль, він помирає. І що? Його вивели з лікарні, зняли з кисню і залишили одного на лавці. Він сидів один і задихався. Я з криками телефоном змусила повернути його всередину. Потім його прийняла обласна лікарня. Він два тижні «на трубі». Його майже вбили або вбили. Йому 39 років.
Цього року багато хто пропонував балотуватися (на місцевих виборах). Зокрема й «слуги народу». Але як можна йти від людей, які все зробили настільки погано, наскільки можливо? Памʼятаю, коли в Одесу прийшов Міхо, усі стояли на вухах. Люди йшли до нього з палаючими очима. Буквально за три місяці частина цих людей пішла, у частини перестали палати очі, а частина перетворилася на «людину-костюм». У мене теж часто опускаються руки. Якби можна було йти на місцеві вибори не від партії, можливо, я б пішла. Але вибирати між сортами лайна не хочу.