Випускники курсів українознавства при Окружній раді профспілок у Луганську, 1925—1928 рік.
Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
На початку 1920-х більшовики контролювали більшу частину територій сучасної України. Але переважна більшість населення їх не підтримувала. Жорстка політика «воєнного комунізму» не подобалася ані селянству, ані інтелігенції. Тому націоналізацію і продрозверстку замінили Новою економічною політикою.
Цього виявилося недостатньо. У 1917—1921 роках в Україні почався процес національного відродження. У резолюції від 22 квітня 1917 року Центральна Рада, парламент Української Народної Республіки, визначила, що свою діяльність вона проводить, «стоячи на принципі українізації всього життя в Україні». Ця тенденція тривала і за Гетьманату, і за Директорії.
Агітплакат, початок 1920-х років.
Wikimedia
Щоб не втратити контроль над Україною, в Москві вирішили очолити процес. Одним з головних його ідеологів був Йосип Сталін — на той момент нарком у справах національностей. Крім цього були і зовнішньополітичні завдання. По-перше, сформувати на міжнародній арені позитивний імідж СРСР як держави, в якій реалізовується право націй на самовизначення. По-друге, залучити на свою сторону українців, які проживали за межами Радянського Союзу — в еміграції та на етнічних землях у складі інших держав. Після Першої світової війни Галичина і Західна Волинь опинилися в складі Польщі, Буковина і Бессарабія — в Румунії, Закарпаття — в Чехословаччині. Більшовики сподівалися згодом приєднати до СРСР і ці території.
Схожа ситуація була не тільки в УСРР, а й в інших національних республіках. Тому в Москві на XII зʼїзді РКП(б) у квітні 1923 року проголосили політику «коренізації». Органи держвлади національних республік мали перейти на рідну мову і розвивати національну культуру. А до партійного керівництва висували представників корінного населення.
Київський міський ломбард, 1920—1928 роки.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
В Україні ця політика набрала форми «українізації» і стала наймасштабнішою серед усіх республік. Пізніше навіть перекинулася на території, які не входили до складу УСРР — на Кубань і Північний Кавказ. Двадцять сьомого липня 1923 року Рада народних комісарів УСРР видала декрет «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Він передбачав перехід на українську мову викладання в навчальних закладах. Першого серпня цього ж року вийшла постанова «Про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури».
Політику «українізації» успішно реалізовували в освіті, культурі, науці та пресі. На початок 1930-х кількість шкіл з українською мовою навчання перевищувала 80 відсотків, на українську мову перейшли дві третини вищих навчальних закладів і навіть деякі військові частини. Україномовна преса становила 89 відсотків усього тиражу газет в республіці, три чверті театрів давали вистави українською мовою. На Одеській та Київській кіностудіях знімалися українські фільми. Друкувалися твори класиків української літератури та молодих авторів.
Документи прадідуся і дідуся старшого літературного редактора «Бабеля» Віри Солнцевої, Київ, початок 1930-х років.
Із особистого архіву Віри Солнцевої
Видавалися наукові роботи з української лінгвістики, словники технічної та ділової лексики. Українською мовою перекладали передові європейські наукові посібники та підручники. Дисципліна «українознавство» викладалася не тільки у вишах УСРР, а й на Кубані. Зʼявився новий український правопис, в якому послаблювався деформаційний вплив російської мови — «харківський», або «скрипниківський», за прізвищем одного з його ініціаторів, наркома освіти Миколи Скрипника. Цим правописом досі послуговується українська діаспора.
Спрацював зовнішньополітичний розрахунок більшовиків. У Галичині в 1920-і зросла популярність і вплив Компартії Західної України. Українські емігранти з Берліну, Відня, Праги і Парижу теж повірили в серйозність курсу на «українізацію» і почали повертатися до УСРР. Серед них були, наприклад, ексголова парламенту УНР Михайло Грушевський і колишній генерал української армії Юрій Тютюнник. Але серед української інтелігенції були й ті, хто з пересторогою ставився до такої різкої зміни політики радянської влади.
Держбанк у Києві на початку 1920-х років. Зараз будівля Національного банку України. Свідоцтво про здачу бухгалтером іспитів на знання української мови, Київська область, 1928 рік.
Hulton Deutsch / Contributor; Wikimedia
А ось партійне керівництво і чиновники УСРР не поспішали переходити на українську мову. Ще в 1923 році для них відкрили мовні курси. До літа наступного року тих, хто не вивчить українську, погрожували звільнити. А для контролю навіть запровадили інститут інспекторів з українізації, які могли без попередження зʼявлятися з перевіркою в будь-якій державній установі.
До 1925 року в органах центральної влади вдалося українізувати близько 15 відсотків діловодства. Усе тому, що етнічних українців у тодішньому партійному керівництві УСРР практично не було. Більшість були росіянами або представниками інших національностей. У 1920-х — на початку 1930-х посаду першого секретаря ЦК КП(б)У обіймали: німець Еммануїл Квірінг, єврей Лазар Каганович і поляк Станіслав Косіор. Тому вийшов своєрідний парадокс: вимога почати «українізацію» йшла з Москви, а місцева влада в Харкові, який тоді був столицею УСРР, її всіляко саботувала і «правильні» постанови ухвалювала лише для галочки.
Члени осередку компартії при Донецькому інституті народної освіти (сучасний Луганський національний університет імені Тараса Шевченка), Луганськ, 1927 рік.
Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
Якщо Каганович хоча б намагався вивчити українську мову, то, наприклад, Квірінг і його другий секретар Дмитро Лебідь виступали категорично проти політики «українізації». Російську культуру вони вважали передовою, а українську називали «нижчою культурою села».
Тоді за справу взялися українські націонал-комуністи — уродженець Житомирської області Олександр Шумський та виходець з Донецької області Микола Скрипник. Протягом 1920-х — початку 1930-х вони були наркомами освіти УСРР.
Особливо старався Скрипник. З початку 1920-х він був наркомом внутрішніх справ, потім наркомом юстиції і генпрокурором, а в 1927 році змінив Шумського на посаді наркома освіти. Він посилив вимоги до знання української мови для чиновників, а тих, хто не справлявся, звільняв особисто.
«Піонер більшовизму в Україні товариш М. О. Скрипник разом з іншими піонерами». Фотографія з «Універсального журналу», 1929 рік. Олександр Шумський, початок 1920-х років.
Wikimedia
Спеціальна постанова Народного комісаріату освіти наказувала відкривати більше українських шкіл і бібліотек, забезпечувати населення газетами і журналами. Окремим рядком виділяли підготовку вчителів. Ще одна проблема, на яку нарком освіти звертав увагу — армія, де всі говорили тільки російською. Скрипник вимагав проводити серед солдатів освітню роботу українською мовою і курирував харківську «Школу червоних старшин», яка до початку 1930-х підготувала близько тисячі українських командних кадрів.
Скрипник був переконаним більшовиком і нещадно боровся з будь-якими ворогами радянської влади. Але при цьому постійно підкреслював незалежність української культури від російської і не боявся демонструвати свою позицію серед членів партії. Він конфліктував з наркомом національностей Сталіним. А іноді навіть їздив у Москву з перекладачем і виступав там українською мовою.
Керівництво окружної комісії компартії в Луганську, 1930 рік.
Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
Наприкінці 1920-х у Москві зрозуміли, що «українізація» вже зайшла занадто далеко і може стати загрозою для режиму. Ліберальну політику замінили на репресивну. Почалися сфабриковані суди над інтелігенцією, чистки в партійному апараті та в армії, заслання і розстріли.
На початку 1930-х під репресії потрапили і головні провідники «українізації» Шумський та Скрипник. Шумського звинуватили в «національному ухильництві» і відправили на Соловки, а потім убили за особистим розпорядженням Сталіна. Скрипника публічно критикували на партійних зборах. Після одного із засідань, на якому його вкотре звинуватили у націоналізмі, Скрипник застрелився в своєму робочому кабінеті.
У грудні 1932-го керівники ВКП(б) і уряду СРСР заявили, що «українізація проводиться неправильно». А восени наступного року в Харкові на пленумі ЦК компартії України політику «українізації» визнали небезпечною і ухвалили рішення її припинити.
Судовий процес у справі «Спілки визволення України» — міфічної організації, вигаданої у 1929 році органами ДПУ УСРР для дискредитації української наукової інтелігенції. На суді в Харкові було 45 обвинувачених, пізніше у цій справі проходило близько 500 людей.
Wikimedia
Ми пишемо українською без вказівок «згори», а ваші донати допоможуть нам писати і надалі.