«А ви б працювали за копійки в такому лайні?» Медсестра Ліля приїхала до Трьохізбенки зустріти старість. Вона пережила окупацію «ЛНР», обстріли, ховала односельців і вже шість років рятує лікарню — репортаж

Автор:
Євген Спірін
Редактор:
Гліб Гусєв
Дата:

Сергій Моргунов / «Бабель»

Амбулаторія у прифронтовому селищі Трьохізбенка Луганської області розрахована на пʼять сіл і 1 500 людей, з яких понад сто — діти. Раніше тут був завідувач, гінеколог, стоматолог, дитячий лікар і навіть робили аналізи крові. У 2014-му почалася війна, лінія фронту пройшла відразу за Трьохізбенкою. Лікарі поїхали, а будівля лікарні залишилася приписаною до іншого району, який окупували бойовики «ЛНР». Через це тепер лікарні не можна легально підключити електрику, перерахувати гроші з міжнародних фондів, відремонтувати будівлю за гроші з держбюджету. Лікар приїжджає з сусіднього селища раз на тиждень. Але фельдшер Лілія Швець із селища не поїхала і займається амбулаторією всі шість років війни. Вона лікувала людей під обстрілами, боролася з бюрократією, а тепер бореться з коронавірусом. В її амбулаторії є один експрес-тест і один костюм противірусного захисту. Головний редактор «Бабеля» Євген Спірін і фотограф Сергій Моргунов приїхали в Трьохізбенку, щоб поспілкуватися з Лілією і зрозуміти, як вона і її амбулаторія пережили шість воєнних років.

1.

Амбулаторія розташована в центрі Трьохізбенки — просто біля храму. У 2014 році в нього прилетіло кілька снарядів, але за ці роки все зруйноване полагодили. Діставалося і лікарні. Деякі вікна досі забиті фанерою — вона рятує від осколків. У дворі лікарні гуляє кілька бродячих собак, пасуться кози. Навпроти входу стоїть бордовий автобус Volkswagen з написом «Сільська лікарська». Біля машини чоловік у чорних штанах, синій флісовій кофті, вʼязаній шапці і медичній масці на обличчі. Це Вова Швець — водій буса і чоловік фельдшера Лілі. Вони живуть у селищі вже 14 років. З дверей лікарні виходить Ліля. На ній джинси, сіра кофта і червоний жилет.

Сергій Моргунов / «Бабель»

У будівлі амбулаторії прохолодно, на стінах висять плакати. Одні попереджають про небезпеку коронавірусу, другі просять дотримуватися дистанції, треті вчать правильно мити руки. Ліля набирає з великої пляшки воду, ставить чайник і показує на один із протиковідних плакатів.

— Ось, плакати є, а хвороби офіційно немає. Лікарі від хворих сахаються. Особливо з Червоного Хреста. Приймала тут у четвер лікарка, прийшов до неї хлопець, років сорока пʼяти. У нього двостороннє запалення легенів. Він лікарці і каже: «Нюх пропав». Так вона як вилетить із кабінету — і на нас кричати. А ми звідки знали, що у нього нюху немає? Ми ж фельдшери, температуру поміряти і все. А лікар тут раз на тиждень.

Сергій Моргунов / «Бабель»

У лікарні немає постійного лікаря вже шість років. До війни амбулаторія належала до Словʼяносербського району, але в 2014 році, коли почалися бойові дії, місто Словʼяносербськ окупувала «ЛНР», а Трьохізбенку швидко звільнили. Відразу за селищем пройшла лінія фронту, а на вʼїзді українська армія поставила блокпост і викопала окопи. Спочатку поїхав завідувач лікарні, останній лікар покинув селище в жовтні 2014 року. Від того часу кожен день хворим допомагає Ліля і дві медсестри — Анна і Дарина. А лікар приходить на прийом тільки раз на тиждень — по четвергах, із сусіднього селища Муратове.

— Він сільський лікар, а село — не місто. Так що він підходить для Трьохізбенки. Народ у нас бідний, сильно за гроші не полікуєшся. Тому лікар і прописує що простіше, але допомагає.

Ні сама Ліля, ні обидві медсестри не мають права лікувати — тільки надавати долікарську допомогу.

— Кинути людини я ж не можу? Усі шість років війни на цих вилах стою. Надати я можу тільки долікарську допомогу, а далі я не можу ступити кроку. А як же я далі не ступну, якщо швидка з Новоайдару їде годину? А мені цей час треба утримати це життя, щоб потім далі допомогли. Я не маю права ні інтубувати, нічого — ніяких операцій. Так і працюємо, вигадуємо, як врятувати.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Крім сільського лікаря з Муратового, який заїжджає раз на тиждень, в амбулаторію приїжджають Червоний Хрест і «Лікарі без кордонів». Але це буває нечасто. Постійно жити і працювати в селищі ніхто з молодих фахівців не хоче.

— Скажіть, а ви б працювали за ці копійки в такому лайні? — каже Ліля, — я навіть розумію тих лікарів, нічого тут робити. Прикро дуже, тому що лікарів ми як ікони носимо, хто б не був — лише б лікар був. Але його немає.

Ліля допиває чай і веде нас на екскурсію, розповідаючи, як лікарня жила до війни. Ми виходимо в коридор і йдемо вздовж дверей, по черзі заходимо в кожні. У першому кабінеті кілька ліжок і електричні прилади.

— Ось це був фізкабінет. У нас тут є інгалятор, електрофорез, ультразвук, навіть УВЧ працювало. Раніше тут стояли ліжка з ширмами, а зараз ми сюди поставили ще столи, компʼютер поставили з принтером. Роздруковуємо тут сімейні декларації. Тому що це найтепліший кабінет. Компʼютер нам держава дала, а принтер військові подарували.

Далі по коридору — гінекологічний кабінет. Усередині старе радянське залізне крісло, кушетка і фіранка. Крісло застелене клейонкою.

— Тут акушерка в нас працювала. Оглядала і просто жінок, і вже вагітних. Зараз, коли приїжджає гінеколог, — правда, він дуже рідко приїжджає — ми тут сильно натоплюємо дровами, і тоді можна приймати. Прямо на цьому кріслі, так.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Наступна кімната — дитяча. У ній пеленальний столик і ваги, привезені волонтерами, і холодильник. У ньому зберігалася вакцина для щеплень, але тепер холодильник відключений. У лікарні часто немає світла, тому і вакцину в ньому не залишиш.

Ліля проходить ще кілька метрів коридором і показує на табличку. На ній написано «Завідувач амбулаторії».

— Ми навіть не знімаємо цю табличку. Щоб памʼятати: колись у нас був свій лікар. А тепер тільки зальотні.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Передостання кімната — денний стаціонар. Тут тепло і рядами поставлені ліжка. Днем можна полежати під крапельницею і зробити уколи, щоб не лягати в Новоайдарську лікарню, а бути поруч із домівкою. Останній кабінет — колишня лабораторія. Колись у Трьохізбенській лікарні робили аналізи. Тепер в лабораторії залишився тільки стіл із коробками. У цьому кабінеті тепер ізолюють пацієнтів із температурою і підозрою на ковід. Щоб вони не заражали інших, у лікарні відкрили чорний хід. Для боротьби з коронавірусом у лікарні немає нічого. Ліля відкриває одну з коробок з логотипом фонду Ахметова, всередині лежить експрес-тест.

— Коли пандемія починалася, начебто все правильно тут організували. Зараз ні тестів, ні ПЛР не беруть, нічого. Ось, було 20 експрес-тестів, залишився один. Знаю, у нього похибка 80%, але людям хоч із ними спокійніше було. Чисто психологічно.

Щоб працювати з ковідними хворими, Ліля і медсестри використовують костюм противірусного захисту.

— Костюм дали один на всіх. Одягаю його, потім в обробку, сушу і далі по колу. Одноразові халати «Восток-SOS» надіслав.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Колись у лікарні був ще і стоматолог. Від нього залишилося древнє крісло. Вже під час війни кабінет хотів зняти під приватну практику районний лікар. Але потім передумав. Ліля поплескує моторошну бормашину.

— От машинка наша! З 1979 року. Приїхав стоматолог Едуард Олексійович, подивився і каже: «Блін, та її треба в музей виставляти». Але нічого, сів за неї працювати. А заземлення по стіні йшло, туди якраз якось снаряд прилетів. Ми машинку довго не вмикали. Прийшла молода жінка на прийом. Чуємо — крик. Едуард Олексійович вибігає з кабінету — машинка пацієнта струмом шарашить. Виявляється, бомбою кабель заземлення перебило.

Лікар хотів привезти своє обладнання і навіть портативний рентгеноапарат, але в Трьохізбенській амбулаторії постійні перебої з електрикою, та й лінія фронту поруч, тому він відкрив кабінет у Щасті. Електрика і опалення — це взагалі найбільший головний біль фельдшера Лілі.

Сергій Моргунов / «Бабель»

2.

Ми повертаємося в кімнату, де пили чай. Ліля дістає з шафи товсту картонну папку з документами. Вона збирає їх з 2014 року в різних інстанціях. Коли селище приєднали до Новоайдарського району замість Словʼяносербського, який залишився в «ЛНР», про лікарню забули. На ділі Ліля підпорядковується головному лікареві Новоайдарської лікарні, і сама амбулаторія буцімто перейшла в новий район. Але не за документами. А за документами на місці Трьохізбенської амбулаторії порожнеча. Тому що такого будинку на балансі у Новоайдару немає. А раз немає лікарні — немає і опалення, дров, електрики. Ліля з цим боролася на різних рівнях — поки безуспішно.

— Ця будівля — власність Словʼяносербська. Судитися з «еленерією» за неї ніхто не буде. Ми навіть хотіли обхитрити бюрократію. У нас адреса була Булавіна, будинок 1. Ми покликали БТІ, вони приїхали, все поміряли заново, склали всю документацію, паспорт. І написали на стіні: «Булавіна, будинок 1-А». Але не вийшло. В українські реєстри ми так і не потрапили.

Постачання дров вдалося налагодити півтора року тому. Перед тим, всі пʼять років війни, Ліля вирішувала питання з лісниками. Ніхто не хотів привозити дрова в «чисте поле», в місце без адреси — адже неможливо буде відзвітувати, куди їх відвантажили.

У 2015 році Ліля навіть зʼїздила до окупованого Словʼяносербська і взяла там у головного лікаря ксерокопію документів про те, що будівля стояла там на балансі. Тепер вона весь час носить її в папці — раптом нагодиться чиновник потрібного рівня, і вона зможе його переконати, що лікарню потрібно внести в реєстр. Електрику теж не постачають «в чисте поле». Вірніше, якийсь час постачали, але потім відрізали.

— Світло відключили, за нас же ніхто не платить. І тепер ми крадемо, виходить. Підключилися до будівлі військово-цивільної адміністрації, так РЕС очі закрив на це.

Будівля лікарні.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Через неправильні документи відремонтувати лікарню теж не можна. Стіни в ній вкрилися тріщинами, батареї лопаються, крани течуть. Гроші на це з Новоайдару неможливо виділити: потім не зрозуміло, як пояснити, що ремонтували «в полі, де немає будівлі». В результаті лікарня не може укладати договори — ні з донорами, ні з фірмами, ні навіть зі стоматологом. Найбільше Ліля боїться, що лікарню взагалі закриють.

— Це село було багатим, молоді було багато. Тепер роботи немає, із дітьми тут жити страшно. Швидка їде, в кращому разі, годину. Обстріли ці, опалення немає...

Ще амбулаторія страждає від того, що в Новоайдарі працює головна лікарня. З одного боку, тамтешній головлікар начебто і допомагає, а з іншого боку, лікарня може зажадати віддати те, що привезли волонтери. Так було, наприклад, з дефібрилятором. Один такий апарат для амбулаторії купили волонтери, а Лілю відправили на тренінг.

— Тренер був шикарний. Жили ми в Сєвєродонецьку, — згадує Ліля, — в готелі. Червоний Хрест навчив нас користуватися ними. Я цей дефібрилятор привезла в селище, дівок навчила. Помолилися, щоб, Господи, хоч би не довелося ним користуватися. Але коли він є — спокійніше. Коротше, поклали ми його під скло, намалювали, як у Європі, стрілочки, куди треба йти. Раділи ми недовго.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Через кілька тижнів з Новоайдару подзвонив головний лікар і сказав Лілі, що апарат потрібно терміново відправити до лікарні, тому що там більше пацієнтів. Ліля протестувала, але дефібрилятор завели на баланс Новоайдарської лікарні — цієї ж лікарні за документами немає.

— Так вони і забрали. Потім «Восток-SOS» дав термометри інфрачервоні, ці «пістолетики». Почався ковід. Знову нам з Новоайдару: «Швидко везіть сюди всі ці термометри». Я кажу: «Ми чим будемо вимірювати?» Сказали, що можемо собі один залишити. Як один? Пʼять сіл! Треба, щоб на кожній локації стояли. Все, пішли термометри.

3.

Ліля виходить у двір, там її чоловік Вова вже курить біля бусика і гладить дворового пса. Пропоную проїхатися по селу, подивитися на «ЛНР». В кінці вулиці, прямо біля будинку родини — крайній блокпост, за ним міст і вже окупована територія. Тепер їхній будинок останній.

Вова і Ліля до 2006 року жили в Луганську. Вова народився тут, у селищі, а потім поїхав у місто працювати. Там він познайомився з Лілею, вона працювала в Десятій міській поліклініці на кварталі Левченка. У Трьохізбенці у Вови залишилася літня мати. З віком мама частіше хворіла, Вові і Лілі потрібно було приїжджати в селище, щоб доглядати її. А в кінці 2005 року сімʼя переїхала сюди назовсім.

— Ми приїхали з чоловіком старість спокійну зустріти. Ось вона річка, ось він ліс, вода смачна, роздолля. І місце ми вибрали гарне таке, де наш будинок. Вʼїзд у село з моста, ось вона зупинка тобі — кожні 20 хвилин автобус або маршрутка до Алчевська, Луганська, куди хочеш. Стадіон поруч, там дітвора грала. І тут війна. Були першими, а стали останніми. За нашим будинком бійці, блокпост. А за річкою — «еленерія».

Сергій Моргунов / «Бабель»

Ми проходимо у двір. Тут літня кухня, гараж, у якому стоїть Вовина 24-та «Волга» — має пристрасть лагодити машини, далі будинок і великий город. У городі — окопи. Кілька років тому в будинок влучив танковий снаряд. Тепер будинок Лілі і Вови відремонтували. Окопи українська армія вирила прямо за будинком. Трьохізбенку здавати не можна було: тоді б Щастя — ключовий населений пункт — опинилося в котлі. Тому селище добре обороняли. Ліля і Вова це розуміють, але танки в городі їх засмучували. Одного разу бойовики обстріляли село з боку окупованого селища Пришиб. Снаряд зніс третину будинку, пощастило, що ніхто з людей не постраждав.

— Я пішов із сусідом в гараж, колупатися у движку. Я не пʼю, а він горілочки хильнув. Ліля в будинку була, — згадує Вова, — чую, десь свистить, лягає купчасто так. Ну, ми звикли, навчені. Я відразу в будинок, за дружиною, сусіда під сраку, у підвал.

— А я вдома сиджу, вже вечір, — розповідає Ліля, — Вовка залітає, кричить: «Бігом», ми в підвал, спочатку я, за мною сусід і далі Вова по сходах, прямо вкотився. Як шандарахнуло. Стіну знесло. Пощастило, що тут дерево стояло. Хоч частину снаряда затримали гілки. Але все одно — рознесло к *беній матері.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Вова, Ліля і сусід залишилися живі. Будинок відновили міжнародні організації. Їхні назви Ліля перераховує по пальцях: хто дах накрив, хто цеглу привіз, а хто вікно вставив. Але під обстрілом загинув любимий собака Вови — дворняга. Коли почалася окупація, багато людей їхали і кидали домашніх тварин. Так до будинку Лілі та Вови прибився кинутий кимось пес. Спочатку Вова його не дуже любив, а потім пес став кататися з ним на мотоциклі, спати з Вовою на дивані і ходити з ним всюди по селищу, навіть під час обстрілів.

— Я з ним і на риболовлю — він на сидіння стрибне, сидить там, радіє. Одного разу вирішив перевірити, як загальмував, а пес злетів. Нічого — тут же назад застрибнув і хвостом виляє. І чого ми тільки з ним не робили. А від обстрілу не вберіг, — каже Вова, — пса контузило, а потім він помер.

Відтоді пара не проганяє собак, які приходять до них під двері. Зараз тут живе Шельма — дворняга і маленький пес. Шельму теж викинули на дорозі. Вона кілька тижнів сиділа біля підірваного моста і чекала господарів. А потім зважилася зайти у двір. Тепер, коли у військових ротація, Шельма приносить з позицій їжу.

— То палку ковбаси притягне, то головку сиру, — розповідає Ліля, — а якось притягла величезний червоний ліфчик. Я їй кажу: «Ти що робиш? Це не мій розмір». Потягла назад у ліс.

Ліля сміється і запрошує до хати. На вулиці стемніло, сімʼя збирається вечеряти. Сьогодні — смажені яйця, плов, домашні соління і сир. Ліля, поки смажить яєчню, розповідає, що відносини з військовими складалися тяжко. Але після того, як вони постоять у селищі кілька тижнів — все налагоджується.

— Ми ж «сєпари». Вони так і кажуть, що ми сєпари. Минає час, вони кажуть: «Дядько». Один навіть прийшов і сказав: «Та ви мені вибачте, ми думали, ви не такі, як ми». А я сиджу, думаю: «А які ми? З рогами і копитами? Із песячою головою?»

У 2014—2015 роках із військовими дружили — знали, що за бригада істоїть, допомагали їм водою, а ті допомагали їжею.

— 92-гу бригаду ми добре знали, — каже Ліля, — і хліб разом їли, і в підвалах ховалися, і турбувалися вони про нас. Командир пропонував вікно в амбулаторії винести, щоб буржуйку поставити. Опалення ж не було, мінус десять було. Я кажу: «Ти зараз винесеш вікно, війна закінчиться, чим я його склити буду?» Дурна, думала, війна скоро скінчиться.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Окремі спогади у Лілі про «Айдар». Батальйон стояв у дитячому садку. Спочатку військових боялися, а потім подружилися.

— У «Айдарі» був Давид з Мелітополя... Ой, який він страшний, як він кричав. Заходить якось у лікарню, зі зброєю, а ми ж боїмося. Заходить, дивиться на мене і каже: «Ходімо зі мною». Я думаю: «Все, п*здець, розстрілювати поведуть. За шо?» Прийшли в садок, він відкрив двері, а там коробки з медикаментами. Каже, бери що тобі треба. Ми подружилися. Машини немає, швидка до нас не їде. Всі бояться, а тут дитина затемпературила. Я до Давида біжу. Він так: «Сім хвилин вистачить твоїй мамці зібратися?» Я кажу: «Вона вже зібрана». І мчимо. Скількох людей врятували.

Чим довше тривала війна, тим більше було ротацій, військові змінювалися, місцеві перестали звертати увагу, хто стоїть у селищі, звикли. А ось зі смертями жителів селища Ліля так і не змирилася. Вона памʼятає кожного загиблого.

Сергій Моргунов / «Бабель»

4.

Під час обстрілів у Лілі та Вови згоріла теплиця. Тепер вони відновлюють її за грантові гроші. Будуть знову садити огірки, на дворі вже росте виноград. Ліля пропонує подивитися на город з окопами. Ми виходимо на подвірʼя, вона розповідає про загиблих місцевих: дванадцять дорослих і дві дівчинки, одній було вісім років. Смерті Ліля фіксувала як фельдшер.

— Глибока осінь 2015-го. Кряківка. Мужики пішли дрова заготовляти. Почали вантажити, а мужик розтяжку смикнув. Двох на смерть, двох поранено. Залишилися дружина і двоє дітей — хлопчик і дівчинка. У 2014 році [загинула] сімʼя. В онука — іспити в Луганську, він поїхав туди. А мама, дочка і бабуся залишилися. Увечері починається обстріл, 17 воронок під ранок ми нарахували. Під обстрілом вони побігли до підвалу. Так і лежали на землі: мама, потім дівчинка, а за ними бабуся, з кривавим слідом до будинку. А між ними сумочка, в якій усі документи. У будинок жодного снаряда не влучило — не побігли б, живі залишилися.

До убитої сімʼї Ліля в Кряківку йшла пішки. Вова в Трьохізбенці її загубив— звʼязок не працював. Він під обстрілами їздив на мотоциклі з собакою, намагався зрозуміти, де дружина.

— Йдемо ми, ридаємо до гикавки і тут Вова. Кричить мені: «Де ти була?» А я йому: «Як ти в цю чортову Кряківку до своєї дівчини ходив в юності? Це ж х*р знає де!»

Ліля памʼятає і пенсіонерку, яка підняла міну в городі, а та розірвалася прямо на рівні голови, і всіх, хто підірвався на мінах.

— Бабі Каті було 89 років. Вона перед війною, значить, поставила зуби і видалила геморой, збиралася жити ще 100 років. Чорт її смикнув поспати на ліжку біля вікна — у житті не лягала на це ліжко. «Град» прилетів у сусідський будинок, шурух, розлетівся, а в баби Каті осколок прямо в серці. Як із цими смертями бути, ну як?

Сергій Моргунов / «Бабель»

Два роки тому від кулі снайпера тут загинув місцевий житель. Пішов на берег Донця, там його застрелили з протилежного, окупованого берега. Зовсім недавно місцевий житель Сергій Тиртиченко підірвався на міні. Таке тут буває часто.

Ліля показує нові теплиці, Вова стоїть в городі з собаками і просить не світити фотоапаратами — військові не зрозуміють. Ліля обходить капонір, де стояли танки, зараз тут лежить зрізане з дерев гілля.

— Ну нічим тут заробляти. Поля заміновані, ліс замінований, населенню шістдесят і до безкінечності. Бізнесмени сюди не заходять, інвестиції сюди не заходять. Добре, що нам Червоний Хрест грант дав, обожнюю їх. Написав реальний план — отримуй гроші.

Вова лагодить старі машини і майструє разом із Лілею теплиці. Ліля збирає документи, щоб лікарня отримала гроші. За шість років вони так звикли до війни, що не реагують на те, що відбувається навколо. Кілька місяців у Трьохізбенці тихо. Це дуже незвично для Вови і Лілі.

— Вов, скільки нас не бомблять? — запитує Ліля.

— Так ось пару місяців уже, — відповідає Вова.

Трьохізбенка жила при десятках перемирʼїв: хлібних, різдвяних, шкільних, травневих. Щоразу вони закінчувалися обстрілами з боку «ЛНР». Ліля памʼятає їх усі. Цього разу спати заважають тільки автоматні черги.

— Весь час думаю: хоч би не «Гради». Вже не буде сил це пережити.

Сергій Моргунов / «Бабель»