Борщ придумали в Україні, а Росія проти. Інші теж сперечаються через їжу? Ще б пак! Вірменія і Азербайджан — через лаваш, Південна і Північна Кореї — через капусту, араби та ізраїльтяни — через хумус

Автор:
Сергій Пивоваров
Редактор:
Євген Спірін
Дата:

Україна і Росія вже не перший рік сперечаються про те, до чиєї національної кухні належить борщ. На початку 2020 року київський шеф-кухар і кулінарний експерт Євген Клопотенко запропонував внести український борщ до списку світової нематеріальної спадщини ЮНЕСКО і навіть відзняв документальний фільм про різні традиції та рецепти приготування борщу в Україні. Поступово дискусія перекинулася не лише в українські та російські, а й західні ЗМІ: Forbes, The New York Times, The Times і багато інших. Подібні кулінарні війни траплялися і між іншими країнами та народами. «Бабель» згадує про суперечки Вірменії й Азербайджану через долму і лаваш, Південної і Північної Корей через квашену пекінську капусту і про арабо-ізраїльські «хумусні війни».

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Вірменія і Азербайджан сперечаються через долму і лаваш

Вірмени й азербайджанці часто сперечаються щодо народних пісень, танців, музичних інструментів. Але головні баталії розгорнулися через національні кулінарні традиції, де кожна сторона стверджує, що саме їй належить історичне право називати ту чи ту страву своєю.

Така кулінарна війна ведеться на найвищому рівні. В Азербайджані за державної підтримки активно діє «Центр азербайджанської національної кулінарії». Ця організація регулярно публікує матеріали про «експансію вірмен на азербайджанську кухню». У Вірменії подібну роботу веде організація «Збереження і розвиток вірменських кулінарних традицій». А її експерти стверджують, що рецепти вірменської традиційної кухні лежать в основі навіть багатьох європейських страв.

Чергова вірменсько-азербайджанська кулінарна суперечка розгорілася у 2010-х через долму і лаваш. У квітні 2011 року, виступаючи на щорічних зборах в Академії наук Азербайджану, президент Ільхам Алієв знову взявся звинувачувати Вірменію у культурних крадіжках. «Якщо запитати у вірменина, що означає «долма», то він не зможе відповісти. Оскільки це не вірменське слово». Вірмени відповідали, що робили долму за часів, коли Азербайджану ще й не існувало. Вірменське Міністерство культури того ж літа організувало фестиваль «толми», а не долми.

У листопаді 2014 року Вірменія завдала нового удару. Комітет ЮНЕСКО схвалив її заявку на те, щоб визнати нематеріальною культурною спадщиною людства лаваш — «традиційний тонкий хліб, який є невідʼємною частиною вірменської кухні».

А лише за кілька днів до цього азербайджанські ЗМІ писали про те, що міністри Туреччини та Азербайджану домовилися представити до уваги ЮНЕСКО лаваш як турецько-азербайджанську спадщину. Тоді туркам і азербайджанцям довелося піти іншим шляхом. У 2016 році вони спільно з Іраном, Казахстаном і Киргизстаном зареєстрували корж — також відомий у країнах Азії під назвами «лаваш», «катирма», «жупка» і «юфка». З долмою Азербайджан теж вирішив не зволікати і вже у наступному, 2017 році зареєстрував її в ЮНЕСКО як свою традиційну страву. І цим тільки підлив масла у вогонь кулінарної війни з Вірменією.

Південна і Північна Кореї сперечаються через салат із квашеної пекінської капусти

Задля поширення свого впливу Південна Корея серед іншого використовує корейську культуру, музику і особливо корейську кухню. Одним з головних корейських символів після державного прапора вважається кімчі.

У Кореї є сотні різних рецептів приготування кімчі, які передаються від покоління до покоління. У Сеулі є великий музей кімчі. У столиці на площі щорічно збираються тисячі людей, щоб заквасити сотні тонн капусти. У Південній Кореї існує таке поняття як «індекс кімчі», який відстежує, коли капуста та інші інгредієнти продаються за найвигіднішими цінами. А корейська астронавтка навіть узяла кімчі з собою в космос.

Учасниця фестивалю кімчі в Сеулі, 3 листопада 2017 року. Фестиваль кімчі в Сеулі, готові страви потім роздають біднякам, 3 листопада 2017 року.

Woohae Cho / Stringer

Свою культурну кулінарну спадщину корейцям доводилося відвойовувати у сусідів. У середині 1990-х під час суперечки з Японією щодо кімчі справа дійшла до «Кодекс Аліментаріус». А коли свої претензії почали предʼявляти китайці, то з 2012 року корейський уряд фактично заборонив експорт корейського кімчі в Китай.

У 1945 році відбувся поділ Кореї на Північну й Південну, а війна у 1950—1953 роках ще більше посилила розрив. Суперечка зачепила і спільну національну страву — кімчі. Утім, її рецепти в різних регіонах і без того відрізнялися, передусім через клімат. А в Північній Кореї на рецепт пізніше вплинув банальний дефіцит певних інгредієнтів. Однак це дало можливість ЮНЕСКО зареєструвати як нематеріальну культурну спадщину обидва кімчі. Південнокорейське — у 2013 році, а північнокорейське — у 2015-му.

Арабо-ізраїльські «хумусні війни»

Винахід цієї страви приписують собі греки, турки, сирійці, євреї та інші близькосхідні народи. Араби стверджують, що рецепт хумусу згадується ще в арабських кулінарних книгах XIII століття. Євреї говорять про біблійне походження страви, яка згадувалася у Старому Заповіті ще 3500 років тому.

Новий виток «хумусних воєн» стався наприкінці 2000-х. У 2009 році міністр туризму Лівану Фаді Аббуд побував на продовольчій виставці у Франції і там почув, що хумус у Європі називають традиційною ізраїльською стравою.

Аббуд не міг цього допустити. «Я подумав, що найкращий спосіб розповісти світові, що хумус ліванський — це потрапити до Книги рекордів Гіннеса». Того ж року ліванське блюдо з хумусом вагою у дві тонни встановило світовий рекорд. Аббуд навіть звернувся до Європейського Союзу з проханням визнати хумус ліванською культурною спадщиною. Він також вимагав заборонити будь-якій країні, крім Лівану, називати цю страву хумусом. Але нічого не вийшло.

У січні 2010 року ізраїльський ресторан Abu Gosh завдав удару у відповідь — приготував страву на тарілці супутникової антени діаметром 6,5 метра і вагою чотири тонни.

За кілька місяців ліванці пішли в контратаку. Цього разу вони приготували таріль з хумусом вагою майже десять з половиною тонн. Відтоді Ліван утримує цей рекорд.