Зоологиня Євгенія Яніш проїхала 2 200 км Монголією, брала в експедицію дітей, тримала вдома крука. Зараз вона вивчає викопних птахів і готує до випуску Червону книгу

Автор:
Алла Кошляк
Редактор:
Євген Спірін
Дата:

Євгенія Яніш з дитинства любила тварин і завжди цікавилася подорожами. Саме тому вона є науковим співробітником Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України, а також має ступінь кандидата біологічних наук. У науці вона вже понад два десятиліття. Інститут зоології, де працює Євгенія, розташований в одному приміщенні з природничим музеєм, у центрі Києва. Всередині це типова радянська будівля, але вікна тут прикрашають кольорові вітражі, які створила одна з працівниць інституту. Євгенія ділить невеликий кабінет із кількома колегами, а вдома тримає колекцію кісток стародавніх істот. Вона досліджує сучасних та викопних тварин, особливо захоплюється птахами з родини воронових, є членом мисливського товариства та намагається не пропускати цікавих археологічних експедицій. «Бабель» прийшов до Євгенії поговорити про розумних птахів, браконьєрів, про стереотипи в українській науці та про те, як вносять нові види до Червоної книги.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про роботу і Червону книгу

Євгенія Яніш працює у відділі моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології, бере участь у підготовці видання Червоної книги України. Найбільше її цікавлять воронові птахи — крук, ворона, грак, сорока. Понад десять років науковиця співпрацює з археологами в експедиціях. За допомогою решток тварин вона допомагає дізнатися більше про давні людські поселення.

— Ще я займаюся зооархеологією. Тобто якщо з археологами я вивчаю рештки тварин, щоб зрозуміти, як жили люди — це археозоологія. А тут я досліджую самих тварин і дізнаюся про довкілля того часу. Деякі види є маркерами. За ними можна відтворити ареали існування тварин і зрозуміти, як вони змінювалися. Наприклад, я багато років працюю в Ольвійській експедиції. Там зараз степи, лісів фактично немає. А в експедиції ми знаходили кістки лосів і бобрів. Це означає, що там були ліси.

Сучасний череп косулі, який Євгенія використовує для порівняння із знайденими кістками. За одним зубом, наприклад, можна визначити, що перед нами за тварина і скільки їй років.

Юлія Вебер / «Бабель»

Євгенія регулярно їздить в експедиції, буває, що й на кілька тижнів, там же спостерігає за птахами. Цього року через карантин поїздок було менше, але у Сумській області науковиця таки зафіксувала червонокнижні види. Усі такі «зустрічі» заносять до спеціальних довідників, з якими можуть звірятися інші дослідники. Щоб внести або виключити вид із Червоної книги, збирається спеціальна комісія. Вона складається з зоологів і ботаніків. Підставою для розгляду певного виду можуть стати дослідження та публікації про нього. Збирається комісія раз на десять років. Євгенія пояснює, що це оптимальний строк, щоб зробити достатньо висновків із спостережень. Приміром, якщо йдеться про сезонних птахів, які мігрують, то потрібно кілька років, щоб помітити зміни. Тому дисертації з орнітології пишуть по десять років. Зараз один учений захищає дисертацію після 25 років спостережень.

Якщо вид вносять до Червоної книги, це навряд чи допоможе його врятувати, пояснює пані Яніш. Приміром, якщо черемшу або проліски дозволити вирощувати на городах, то тиск на природні популяції міг би зменшитися. Те саме з тваринами.

Юлія Вебер / «Бабель»

— Візьмімо проблему з диким лосем, який був мисливською твариною, а став червонокнижним видом. Поки вид цікавий мисливським господарствам, вони дбають, щоб поголів’я цих тварин було. Мисливці отримують квоту на вилучення тварин, а кошти, які за це платять, йдуть на підтримку решти популяції. Щойно вид потрапив до Червоної книги, про нього вже ніхто не дбає. Держава має фінансувати охорону. Щоб були єгері, як в Африці, де до кожного носорога приставлені охоронці з автоматами. На території, де є червонокнижний вид, повинні бути єгерські патрулі, щоб вони мали права, а за порушення щоб були реальні покарання. Не умовний штраф у 200 гривень, а значно більші суми.

Юлія Вебер / «Бабель»

Євгенія наводить приклад з міжнародної практики, як організація СIC вирішила захистити мархура. Коли цей вид був на межі вимирання і було зрозуміло, що держава не може його врятувати, то відстріл цього виду дозволили мисливцям. Щоб відстріляти одну особину, яка все одно невдовзі померла б від старості або хвороби, встановили грошову плату. Той, хто хотів собі трофейні роги, мав заплатити. Кошти йшли на збереження решти популяції. І якщо мархурів тоді було 200—300, то за кілька років стало кілька тисяч.

— Люди не розуміють, що коли держава не може щось охороняти, варто дозволити це робити бізнесу. Я знаю мисливські господарства на Поліссі, які буквально воювали з браконьєрами, щоб відстояти свою територію. Вони влаштовують легальні полювання і підтримують екосистему. Тільки дозвіл на полювання коштує тисячу гривень. І дозвіл дається на одну тварину на чітко визначеній території. Якщо все адекватно контролювати, то і тварини будуть.

Щелепа бобра, якій шість тисяч років. Вона майже не відрізняється від сучасної. За кістками можна визначити вид варини, межі її ареалу і відтворити розміри.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про любов до птахів

Батьки Євгенії — біологи, друзі у них теж біологи. Сама вона спершу хотіла стати палеонтологом, а потім археологом, бо професії археозоолог не було. Коли рідні про це дізналися, то кілька років відмовляли, мовляв, експедиційне життя не для жінки, не буде родини.

— Для мене, навпаки, пріоритетом були експедиції, тож я вирішила — якщо вже не судилося стати археологом, то піду в біологи, бо люблю тварин. Мені дуже подобаються воронові за високі когнітивні здібності — вони переймають досвід, навчаються. За останніми даними, крупні воронові — крук, сіра ворона — і великі папуги за здібностями наближені до приматів або до дітей трьох-чотирьох років.

В Україні немає досліджень із зоопсихології, цей напрямок не розвивається. Навіть якщо хтось із студентів захоче почати, то для них немає наукових керівників, пояснює Євгенія. Найближча лабораторія, що займається зоопсихологією, є в МГУ, науковиця з ними спілкувалася ще до війни. Там є відділ із птахами, де ставлять експерименти, щоб зрозуміти, що птахи роблять рефлекторно, а чого навчаються протягом життя.

Юлія Вебер / «Бабель»

— Я б хотіла це вивчати, бо у мене колись жив ручний крук, його звали Крум. Він прожив у мене десь зо три місяці, а потім ми були в експедиції на Сумщині, я відпустила його політати і, думаю, він прибився до зграї. В експедиції ми з ним виходили на прогулянки — він політає навколо і повертається до мене, сідає на плече. А якось він зник. Минуло 18 років — і у мене відбулася одна дуже дивна зустріч. Ми були в експедиції, на полі сиділа зграя десь із сорока круків. Я була вдягнена, як і 18 років тому, зачіску теж багато років не змінюю. Я почала до них наближатися — усі схопилися й полетіли, а один, навпаки, підлетів ближче і почав кружляти наді мною на відстані близько пʼяти метрів. Я йому: «Крум?» — А він мені «Кру!» Порадилася із знайомими зоопсихологами, вони кажуть, цілком можливо, що то був він.

Крук у Євгенії вдома з’явився випадково.

— Мій знайомий узяв собі маленького крука, а потім боривітра — на двох часу і сил не вистачало, тож я забрала крука собі, мені його було шкода. Але це складно — це як у квартирі є дитина з крилами і долотом. Свого часу була мода забирати з гнізд пташенят круків і їх також вирощувати. До речі, один із таких птахів живе в Києві у знаменитому дворі на Рейтарській. Її звати Кора, ми знайомі уже мабуть років із 25. До того як оселитися на цій вулиці, вона мешкала на даху одного з будинків неподалік площі Льва Толстого. А хазяїн вважав, що це «він», поки птаха не знесла яйце.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про експедиції і дітей

— В останні роки нам складно оформити експедиції, тому ми беремо відпустки і їдемо, куди спланували. Як археозоолога мене запрошують долучитися археологи. Експедиційний сезон — це липень-серпень. Я вирушаю ближче до кінця експедиції, на останній тиждень, коли вже накопали знахідок для дослідження. Мені бажано працювати на розкопі, бо деякі кістки неможливо дістати так, щоб вони не розсипались на порох.

У рекламі використовується образ бобра з гарними білими зубами, а насправді емаль у них помаранчева. А зуб, яким бобер гризе дерево, проходить коренем через усю щелепу.

Юлія Вебер / «Бабель»

В експедиціях Євгенія веде записи у блокноті — квадрат розкопок, опис, заміри. Потім заносить усю інформацію до таблиць. Може визначити вік тварини з точністю до місяців. Це допомагає зрозуміти більше про поселення людей. Наприклад, в одній з експедицій вони знайшли кістки ведмежат віком кілька місяців і з того зрозуміли, що поселення було влітку, а не взимку, як вважалося раніше. Археозоологи допомагають зрозуміти більше про побут стародавніх людей у ті часи, коли ще не було писемних згадок.

Юлія Вебер / «Бабель»

У Євгенії є дві доньки. Старша була в експедиціях з восьми місяців, молодша — з півтора року. І тут є два варіанти подальших подій, каже науковиця: або вони повністю захоплюються тією ж сферою, або категорично хочуть займатися чимось іншим. Старша донька їй сказала, що не буде ані археологом, ані зоологом — це не її, хоча в експедиціях їй подобалось і вона планує їздити волонтером. А менша поки проситься їздити всюди. В експедиціях Євгенія багато фотографує, її фото навіть вигравали конкурси «Вікімедіа». Позаминулого року їздила в експедицію в Монголію, 2 200 кілометрів на авто проїхали пустелею Гобі через так звану Долину динозаврів.

— Моя 14-річна донька їздила зі мною в Монголію. Діставалися до потрібного місця шість діб. У цій експедиції я полюбила курдючний жир. Вони ж там фактично харчуються одним м’ясом. Раз на 200 кілометрів по дорозі є юрти, де можна зупинитися й перекусити. У кожних мешканців є свої стада тварин. При цьому часто біля юрти може стояти сучасна сонячна батарея, а всередині — плазмовий телевізор.

Юлія Вебер / «Бабель»

Про хендмейд від науковців і популяризацію

У 2016 році Євгенія започаткувала проєкт «Хендмейд від науковців». Саме тоді усій Національній академії наук удесятеро скоротили фінансування, а Інститут зоології вкотре пішов у неоплачувану відпустку. Постало питання — де брати гроші. І тут науковиця згадала, що вміє робити прикраси з бісеру, а її колега, завідувачка бібліотеки — розписувати вітражі, а ще хтось плете, хтось іще щось уміє робити руками. Євгенія почала дізнаватися, скільки коштує участь у різних ярмарках. Ціни були досить високі — тисяча гривень на день і це без шансів, що хтось щось купить. Тож вона вирішила влаштувати власну подію і кинула заклик у соцмережі. Ідею підтримали в дирекції інституту і надали зал.

Юлія Вебер / «Бабель»

— Один із наших колег займається різьбленням по дереву і робив посох для фільму «Захар Беркут». Нас було 65 учасників із пʼяти міст. Ми продавали не лише прикраси та сувеніри, а й смачненьке. У нас родина фізиків робить в’ялені помідори, а герпетологи — бастурму.

Мети у події було дві — не лише продати, а й показати, що науковці дуже цікаві люди, зі своїми талантами і хобі. Цього року мала б бути вже сьома виставка-ярмарок, якби не карантин. А ще задля популяризації науки і науковців Євгенія регулярно читає лекції на запрошення.

Юлія Вебер / «Бабель»

— Десь зо п’ять років тому, коли я спілкувалася зі знайомими з інших сфер, вони часто не розуміли, що таке фундаментальна наука, навіщо вона потрібна. Це для мене був жах, але одночасно і стимул змінити ставлення громадян до науки. Я часто беру участь у наукових івентах і бачу, що нині ситуація змінилася. Думаю, що наступний крок за школами. Вчителям варто частіше запрошувати науковців на відкриті лекції, а науковцям — піднятися з диванів і частіше ходити в народ. Таку подію дитина запам’ятає і, можливо, у майбутньому захоче стати науковцем.

Юлія Вебер / «Бабель»