Свято-Успенська Києво-Печерська лавра, Українська православна церква Московського патріархату
О девʼятій ранку біля центрального входу в лавру вже багато людей і кілька десятків припаркованих машин. Біля воріт на стільцях — торбарі з плакатами «Допоможіть на лікування». На службу йдуть сімʼями, разом із дітьми. Недільна служба в Аннозачатіївській церкві на території лаври починається о 9:15. У церкві не більше сорока людей.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Біля входу стоїть стіл із записками за здоровʼя та упокій. Помʼянути імʼя — пʼять гривень. Тут же рекламні буклети турів для паломників у Болгарію та Сербію. Над столом висить аркуш із цитатою зі Второзаконня: «На жінці не повинно бути чоловічого одягу, і чоловік не повинен одягатися в жіноче плаття, бо мерзенний перед Господом, Богом твоїм, кожен, хто робить це». Поруч священник біля тумби, на ній лежать хрест і Біблія, тут же сповідують.
У черзі на сповідь уже стоять кілька людей. Один за одним підходять до священника, він підіймає поли єпітрахілі, віряни каються та цілують Біблію і хрест. Деякі після сповіді відходять, купують свічку, запалюють її та йдуть цілувати ікону в кутку храму. Вона велика, за склом. Під іконою лежить ганчірка. Кожен, хто поцілував скло, тут же витирає його ганчіркою та кладе її на місце. Поруч з іконою стоїть мама з маленьким хлопчиком, він весь час плаче й майже заглушає літургію. Мама хапає його за руку та тягне на вихід:
— Ти чого так кричиш? Люди прийшли молитися чи твоє виття слухати?
Ближче до пів на десяту людей стає більше: у храмі вже вільно не стати. Священник входить у зал, люди намагаються зробити півколо, але їх забагато. У цьому ж храмі розташовано вхід у підземні печери лаври. На вході табличка: «Тільки для поклоніння». Вузькі довгі східці ведуть у печерний комплекс. Усередині темно, на стінах свічки та лампади. Внизу, у маленьких залах юрбляться люди. Вони прийшли помолитися та вклонитися мощам. Кожен після короткої молитви цілує скло раки з мощами. Дехто по кілька разів. Один чоловік цілує, кашляє і цілує ще раз. Одразу за ним у черзі на поклоніння жінка з дівчинкою років семи. Вона підходить і рукою нахиляє голову дівчинки до скла — та цілує.
— Молодець. Попереду ще кілька важливих святих.
Сергій Моргунов / «Бабель»
У коридорах дуже темно і майже нічого не видно. Мощі святих вмуровані й в стіни. Чоловік зупиняється, хреститься. За ним черга. Він прямує далі. Виявляється, що він хрестився навпроти технічного щита. Жінка з дівчинкою йде в інші зали з мощами. На виході з ближніх печер невеликий храм, у ньому багато людей. Вони теж моляться, а потім по черзі цілують ікони. На вулиці стоять двоє молодих хлопців. Вони вийшли з печер, пʼють чай, який можна придбати поруч у кіоску, й обговорюють новини.
— Я щось у цей вірус не дуже вірю. Думаю, це змова фармакологічних компаній, щоб випробовувати на нас вакцини.
— Я читав, що він лише китайців уражає, що його навмисно зробили в лабораторії. А всі інші хворіють на застуду.
Біля головного собору лаври — Успенського — на парковці немає порожнього місця. Біля входу в храм стоїть чоловік із червоною широкою стрічкою на шиї, на ній висить ікона. Його вичитує охоронець храму:
— Ти жадібна сволота. Просиш гроші, то пасочку тобі, то ковбаски, то гривню, то копієчку, ще й іконою розмахуєш. Про Бога думай!
— Та все, все, я вже йду, не кричи.
Чоловік плететься в бік від храму до свого знайомого, такого ж жебрака, у козачій папасі на голові. Храм забитий людьми. Йде служба. Люди моляться, ставлять свічки та цілують ікони. Біля виходу стоїть жінка років 70-ти і тримається за руку священника. В руках у неї згасла свічка.
— Я так і кажу, Україна — це окраїна, сюди навіть вірус не приходить. Молимося Господу нашому, щоб обійшлося. З нами Бог, я йому вірю, а не лікарям.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Михайлівський Золотоверхий собор, Православна церква України
Основна служба в Михайлівському Золотоверхому соборі розпочинається о десятій ранку. На початку літургії людей небагато. Більшість залишилися ще з ранкової служби. Серед них — єдиний на весь собор чоловік у масці та жінка з рожевим волоссям, яка час від часу кашляє. На вході до храму висить плакат від Міністерства охорони здоровʼя, який пояснює, що таке коронавірус і що потрібно робити, щоб не заразитися.
Біля входу, як у лаврі, теж столик із записками за здоровʼя та упокій. Також на ньому церковні газети, буклети та велика банка з антисептиком для рук. Сивий чоловік у спортивній куртці довго обирає, що ж узяти. Зупиняється на памʼятці про гріхи.
За годину в храмі вже понад 300 осіб, люди продовжують приходити. Літня жінка сідає на лавку й каже:
— Вже 24 роки ходжу на службу. І буду ходити. Людей сьогодні мало, грипу мабуть злякалися, ось і сидять вдома. А я не боюся!
У церкві багато літніх людей, молодих батьків із дітьми, вагітна жінка. Час від часу хтось чхає або кашляє, але на це ніхто не звертає уваги. Жінка в кольоровому жартує:
— Ну от, у метро чхнеш — одразу всі від тебе відходять. А тут рідні — ніхто не відходить.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Службу править предстоятель Православної церкви митрополит Епіфаній. Люди продовжують прикладатися до ікон. Раз на пів години служителька храму протирає скло однією й тією ж ганчіркою. Епіфаній починає проповідь:
— Коли ми хворіємо, ідемо в аптеку за ліками або до лікаря та просимо про допомогу. Це добре, лікарі лікують нас. Але іноді ми хворіємо не фізично, а духовно. І тоді лікар — це церква. Коли людина приходить на сповідь, а її питають: «Чи був ти вчора на вечірній службі?», і вона знаходить тисячу відмовок. Бог створив усе, то чи не створив Бог вірус, щоб послати нам випробування? Тому що ми перестали ходити до церкви, говорити з Богом. Великий піст — це не лише про те, щоб не їсти певну їжу, але й про те, щоб обмежити себе від вчинків і думок, які неугодні Богу.
Люди в храмі схвально кивають. Предстоятель просить молитися та стверджує, що захворіти може лише той, хто засумнівався у вірі. На сповідь вишикується черга. Під однією зі стін, на якій немає ікон, лежить скручений килим. На ньому спить маленька дитина. Поруч на стільці сидить чоловік і грає на смартфоні. Після сповіді кожен цілує хрест. Священник помічає фотоапарат, завмирає на мить і після цього намагається прикладати хрест не до губ вірян, а до лоба. Більшість із них невдоволено морщаться та намагаються поцілувати розпʼяття. Чоловік у чорній сорочці з золотистим коміром тягнеться губами й дістає до кінчика хреста, священник різко забирає руку.
Сергій Моргунов / «Бабель»
Три дні тому Інститут церкви і суспільства провів круглий стіл, де Епіфаній закликав дотримуватися правил гігієни. На проповіді він повторив ці слова:
— Ми вважаємо, що під час епідемії досить буде вклонитися святим мощам, іконам, хресту й так висловити своє шанування. Краще уникати поцілунків ікон і хрестів.
Однак службу ніхто не скасовує. Попри карантин, Епіфаній закликає ходити до церкви й далі та не відмовлятися від причастя.
— Хіба в той час, коли немає епідемій, до церкви не ходять люди з хворобами? Хіба ті, хто причащається, захворіли? Скільки ми пережили епідемій?
Епіфаній міркує про таїнство причастя:
— Ми не маємо права забрати Ісуса з нашого життя, наслідки від цього будуть гіршіми, ніж можуть бути від вірусу. Це випробування нашої віри. Хто сумнівається, нехай не причащається. Так, тому що сумніви можуть похитнути віру. А це небезпека.
Митрополит говорить про спільні молитви, про те, що їх не можна скасувати, і це не обговорюється. Між іншим він згадує і владу:
— Влада і церква роблять усе, щоб убезпечити нас від хвороби. Треба з розумінням ставитися до цього, щоб якомога менше людей заразилися. Ми мусимо молитися і просити, щоб Господь відвернув цю кару.
Сергій Моргунов / «Бабель»
На вході до храму сперечаються чоловік і жінка:
— Я сюди ходив і буду!
— Кажуть, що можна захворіти та померти. Але, з іншого боку, і Йов страждав. Це було випробування. Йов зрештою отримав усе, може, і ми отримаємо?
— Що все? Мені хоча б тридцять квадратів на Софіївській Борщагівці...
Починається причастя. Люди стають у чергу, щоб скуштувати просфору та вино з рук Епіфанія. Збоку від вівтаря служка розливає вино в одноразові стаканчики. Епіфаній бере позолочену чашу з вином:
— Тіло Христове і кров Христова.
Люди по черзі підходять до митрополита і відкривають рота. Він зачерпує спеціальною ложечкою («лжицею») вино з чаші та вкладає її кожному до рота. Хтось просто чекає, поки вино виллється, а хтось злизує його. За кілька хвилин сорок людей причащаються з однієї ложки.
Епіфаній знову виходить і стає перед вівтарем. Це заключна частина служби.
— Брати й сестри. Важливо берегти себе і думати про Царство Боже. Важливо любити Господа й почати хоча б із себе. Змінити своє життя. Спілкуватися з Богом, з нами, молитися, бути чистим у помислах. І у вас ще є час зробити все це. Час до кінця посту і свята.
Хор починає співати, Епіфаній виходить із великим хрестом. Його цілують усі, хто може дотягнутися. По черзі хрест проходить через губи десятків людей. Хор співає.
— Боже, єдиний, великий, Україну храни. Україну храни. Україну храни.
Сергій Моргунов / «Бабель»