Олексій Стаханов народився в селі Лугова Орловської губернії (нині Липецька область РФ). Як і більшість селян того часу, Стаханов вирушив на заробітки на Донбас. Він мріяв накопичити грошей, щоб повернутися додому, купити коня та орати землю. У 1927 році він влаштувався на шахту «Центральна-Ірміно» в Кадіївці Луганської області на найнижче оплачувану посаду — коногоном.
У 1930-х на шахтах запроваджували пневматичний відбійний молоток замість традиційного обушка. Спершу шахтарі сприйняли нову технологію неохоче. Річ у тім, що стиснене повітря, вилітаючи з молотка, здіймало щільну хмару вугільного пилу, а в той час на шахтах працювали без респіраторів. Стаханов призвичаївся до нового інструмента і з 1933 року працював забійником на відбійному молотку.
На той час він уже перебував у цивільному шлюбі з кухаркою шахтарської їдальні Євдокією. Вона народила Стаханову двох дітей — дочку Клавдію і сина Віктора. На коня в Олексія накопичити не виходило.
Сезонні робітники у літніх спорудах шахти Боково-Хрустальського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті Загальний вигляд шахти Карлівського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті Загальний вигляд шахти Селезнівського рудоуправління, Луганська область, 1920-ті.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного; Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
У 1935 році триває друга пʼятирічка. Шахта «Центральна-Ірміно» поступово з однієї з передових стала однією з найменш рентабельних. Тоді молодий парторг шахти Костянтин Петров вирішив організувати рекорд з видобутку вугілля. Він влаштував повноцінний кастинг на роль ідеологічно відповідного героя: молодого, з «радянською» зовнішністю, робітничого або селянського походження. Охочих виявилося небагато. У разі успіху виробничу норму підвищили б для всіх, що не сподобалося б ані шахтарям, ані керівництву. У фіналі опинилися двоє кандидатів — Олексій Стаханов і Мирон Дюканов.
На користь Стаханова зіграло те, що він запропонував новий підхід щодо поділу праці. До цього робітники у вибої спочатку вирубували вугілля, а потім зміцнювали колодами склепіння шахти, щоб воно не обвалилося. Нова ідея була в тому, щоб забійник не займався кріпильними роботами, а тільки рубав вугілля. За задумом Петрова, Стаханов мав ставити рекорд, використовуючи відбійний молоток. Тому Стаханов екстерном закінчив курси, щоб офіційно отримати кваліфікацію забійника.
Забійник шахти «Центральна-Ірміно» Олексій Стаханов (ліворуч) і парторг шахти Костянтин Петров (праворуч), 1936 рік Забійник шахти «Центральна-Ірміно» Олексій Стаханов, 1935 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Олексій Стаханов складає іспит перед Державною кваліфікаційною комісією на право працювати забійником на відбійному молотку, Кадіївка, 1935 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Делегати XVIII зʼїзду ВКП(б) Олексій Стаханов (другий ліворуч) і Мирон Дюканов (третій ліворуч) у Москві, 1939 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Рекорд вирішили ставити в нічну зміну, яка вважалася ремонтною. Вугільний пласт вибрали мʼякий, а кріпильні ліси спустили заздалегідь. У ніч з 30 на 31 серпня в забій спустилися Олексій Стаханов, два кріпильники — Гаврило Щиголєв і Тихон Борисенко, парторг Костянтин Петров, начальник дільниці Микола Машуров і редактор місцевої газети Павло Михайлов. За 5 годин 45 хвилин Стаханов вирубав весь пласт, а двоє кріпильників заледве встигали ставити опори і відкидати вугілля. Рекорд удався — 102 тонни, а це перевищувало норму в 14 разів.
Петров похапцем, о шостій ранку, збирає партзбори, які постановили: занести імʼя Стаханова на Дошку пошани шахти, видати йому премію в розмірі місячного окладу, надати квартиру в Кадіївці з меблями і телефоном та виділити в клубі два іменні місця для Стаханова і його дружини. Окремий пункт попереджав, що всі, хто сумніватимеся в рекорді, вважатимуться «найлютішими ворогами, які виступають проти шахти, країни, партії і товариша Сталіна». Коли директор шахти Йосип Заплавський обурився порушенням трудової дисципліни, його заарештували, звинуватили у «шкідництві» і заслали до ГУЛАГу, де він помер. Місце директора шахти посів Петров.
Олексій Стаханов з відбійним молотком в забої шахти «Центральна-Ірміно», 1935 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Олексій Стаханов у своїй новій квартирі в Кадіївці, 1936 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
За два дні в газеті «Правда» зʼявилася коротка замітка про трудовий подвиг гірника з Кадіївки. У Кремлі одразу зрозуміли ідеологічну важливість цього рекорду. За кілька місяців Стаханова разом із Петровим викликали в Москву на Всесоюзну нараду, де був присутній і Сталін. Тут створили стаханівський рух ударників — тепер партія вимагає рекордів в усіх галузях виробництва.
Стаханов стає знаменитістю не лише в СРСР, а й за кордоном. У грудні 1935 року його фото зʼявляється на обкладинці журналу Time. Спочатку Олексія відправили на Донбас впроваджувати «стахановські методи». Але в 1936 році партійне керівництво вирішує зробити з шахтаря з трьома класами освіти чиновника високого рангу. Стаханова відправляють вчитися в московську Промакадемію, де готували вищу партійну номенклатуру. Його нагороджують орденом Леніна, особливим рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) приймають до партії без кандидатського стажу і обирають делегатом ХVIII Всесоюзного зʼїзду Рад. Тепер у Стаханова особиста машина, охорона і пʼятикімнатна квартира в знаменитому Будинку уряду, де жила радянська еліта. Він розʼїжджає країною, на його честь влаштовують урочистості, прийоми та зустрічі. Під час одного з таких заходів у Харкові Стаханов звернув увагу на 14-річну учасницю шкільного хору Галину Бондаренко. Через рік він розійшовся з Євдокією і одружився з Галиною, забравши в Москву дітей від першого шлюбу. Галина народила йому двох дочок — Аллу та Віолетту.
Олексій Стаханов пояснює свої методи робітникам Макіївського заводу, 1935 рік Олексій Стаханов виходить з машини в місті Сталіно (нині Донецьк), 1938 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Олексій Стаханов (ліворуч) напередодні іспиту з географії у московській Промисловій академії, 16 серпня 1937 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Олексій Стаханов на мітингу біля шахти «Центральна-Ірміно», 1936 рік Олексій Стаханов з дружиною Галиною під час прогулянки в Сочі, 1937 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Під час Другої світової війни Стаханов просився на фронт, але його відправляють у глибокий тил керувати шахтою в Казахстані. У 1943 році Стаханова повернули до Москви на посаду начальника сектора соцзмагань в Народному комісаріаті вугільної промисловості СРСР. Тут він пропрацював понад десять років. У цей час імʼя Стаханова вже живе окремо від нього, ставши символом радянської пропаганди.
У 1953 році помирає Сталін, і після внутрішньопартійної боротьби першою людиною в державі стає Микита Хрущов. У 1957 році до Москви приїздить делегація іноземних комуністів. Один із них, француз Моріс Торез, захотів зустрітися з героєм перших пʼятирічок Олексієм Стахановим. На що Хрущов відповів, що Стаханов зараз працює, де йому і належить бути — на Донбасі. Після зустрічі Хрущову доповіли, що Стаханов уже давно живе і працює в Москві. Тоді Хрущов викликав Олексія, якому на той момент був уже 51 рік, і під загрозою виключення з партії наказав вирушати на Донбас. Його сімʼю незабаром виселили з Будинку уряду в меншу квартиру.
Стаханов відʼїхав зі скандалом. Але дружину і дітей забирати з собою не став — сподівався, що вигнання триватиме недовго і незабаром його покличуть назад. Його призначили заступником керуючого трестом у маленькому шахтарському містечку Чистякове Донецької області. У 1964 році місто перейменували на честь французького комуніста Тореза. Стаханов поступово почав зловживати алкоголем, йому виділили маленький будиночок на околиці міста і перевели на незначну посаду на занедбаній шахті. Дружина й діти приїжджали до нього рідко. Зрештою у Стаханова зʼявилася коханка, з якою він навіть розписався, фактично уклавши подвійний шлюб. Але цей шлюб незабаром анулювали.
Вулиця в Кадіївці після відступу німецьких окупантів у вересні 1943 року. У 1978 році місто перейменували на Стаханов.
Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
Олексій Стаханов з бригадою гірників комбінату «Торезантрацит», 24 червня 1968 року Олексій Стаханов (праворуч) у Києві, 4 вересня 1968 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Згадали про Стаханова тільки наприкінці 1960-х. До того часу вже скинули Хрущова і новим генсеком став Леонід Брежнєв. У 1970-му з нагоди 35-річчя стахановського руху він вручив Олексію зірку Героя соцпраці і другий орден Леніна. Стаханова знову спробували перетворити на «весільного генерала».
Олексій Стаханов (праворуч) під час вручення партійних квитків нового зразка, Торез, 8 травня 1973 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Сорокаріччя стахановського руху вже відзначали без Стаханова. На той час він лежав у неврологічному відділенні психіатричної лікарні в Донецьку. Туди він потрапив з інсультом після білої гарячки. Стаханову встановили діагноз «розсіяний склероз із частковою втратою памʼяті». На початку листопада 1977 року він послизнувся чи то на мокрій підлозі, чи то на шкірці від яблука або апельсина, впав, ударився головою і знепритомнів. Через два дні, 5 листопада, Стаханов помер, не приходячи до тями. Його поховали на міському кладовищі Тореза.