На кінець 1950-х Микита Хрущов позбувся головних конкурентів у боротьбі за владу і перейшов до одноосібного правління. Він суміщав дві посади — першого секретаря ЦК КПРС і голови радянського уряду — Ради міністрів. На ключові посади розставив вірних собі людей. Тепер він уже одноосібно приймав головні рішення у зовнішній і внутрішній політиці, в промисловості і сільському господарстві і протискав їх, не дослухаючись до заперечень. Хрущов почав діяти емоційно, спонтанно, часто непродумано і захопився постійними нововведеннями, які скасовували щойно прийняті рішення.
Все це спричинювало невдоволення у вищих ешелонах керівництва. Останньою краплею стало те, що Хрущов розпочав адміністративну реформу: скасував райкоми, а обкоми розділив на виробничі і сільськогосподарські; створив ради народного господарства, до яких перейшла частина повноважень партійної номенклатури. «Що більше помилок зʼявлялося у Хрущова, то голосніше розхвалювали його газети і журнали, радіо і телебачення. Людей компетентних, принципових він недолюблював, вважаючи, що сам краще за інших розуміється на всіх проблемах», — згадував Микола Єгоричев, тодішній голова Московського міськкому КПРС.
Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов (ліворуч), голова колгоспу імені Леніна Рубіш (у центрі), перший секретар ЦК КПУ Микола Підгорний (праворуч) у селі Великі Лучки Мукачівського району Закарпатської області, 1959 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У 1963—1964 роках Хрущов влаштував кадрові перестановки і прибрав з посад своїх найближчих соратників. Так Леонід Брежнєв втратив посаду голови Президії Верховної Ради СРСР, а Микола Підгорний — посаду першого секретаря ЦК Української РСР. Саме заслані до секретаріату ЦК Брежнєв і Підгорний стали одними з головних ініціаторів таємних переговорів щодо зміщення Хрущова.
Брежнєв заручився підтримкою у вищій партійній номенклатурі, залучив міністра оборони і голову КДБ. А одним з найважливіших завдань Підгорного було переманити на свій бік верхівку ЦК КПУ. На той час Україна стала своєрідною «кузнею кадрів» для вищого партійного керівництва. Саме тут був найбільший в Радянському Союзі партійний осередок, у РРФСР республіканської партії не було. Партійну школу КПУ пройшли Брежнєв, Підгорний і сам Хрущов, який вважав Україну своєю вотчиною і часто туди навідувався, вже будучи главою СРСР.
Основні учасники змови проти Хрущова:
Леонід Брежнєв — на жовтень 1964 року секретар ЦК КПРС.
Микола Підгорний — на жовтень 1964 року секретар ЦК КПРС, займався легкою промисловістю.
Сталінське покоління: Олексій Косигін — перший заступник голови Ради міністрів СРСР, Михайло Суслов — член Президії ЦК КПРС, головний партійний ідеолог.
Молоде покоління комсомольців-чекістів: Олександр Шелепін — на жовтень 1964 року заступник Хрущова в Раді міністрів, Володимир Семичасний — на жовтень 1964 року голова КДБ.
Міністр оборони Родіон Малиновський.
Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест.
Зліва направо: Микита Хрущов, Леонід Брежнєв і король Афганістану Мухаммед Захір Шах в резиденції на Південному березі Криму, 6 серпня 1962 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Станом на осінь 1964 року проти Хрущова обʼєдналися практично всі вищі партійні та державні чини, армія і спецслужби. «Загострив відносини неймовірно зі всіма, з усіма пересварився. Причому на смерть. Так що, аби його спихнути, нічого особливого не було потрібно, всі були готові, всі проти нього», — згадував помічник Хрущова Андрій Шевченко.
На початку жовтня 1964 року Хрущов поїхав на відпочинок до Абхазії. Скориставшись його відсутністю, змовники 12 жовтня скликали позачергове засідання Президії ЦК КПРС. Увечері подзвонили Хрущову і викликали на засідання з надуманого приводу «для вирішення нагальних питань у сільському господарстві».
Протягом 13—14 жовтня всі члени Президії дружно критикували Хрущова. Спробував його захистити тільки Анастас Мікоян — один із найстаріших партійців, який починав свою карʼєру ще за Леніна. Під кінець Хрущов усе зрозумів та не став чіплятися за владу.
Увечері 14 жовтня його відправили у відставку з офіційним формулюванням «у звʼязку з похилим віком і погіршенням стану здоровʼя». А його посади поділили між собою Брежнєв і Косигін. Перший очолив ЦК КПРС, другий — Раду міністрів. Підгорний через рік став головою Верховної Ради. Так утворився керівний тріумвірат Брежнєв — Косигін — Підгорний.
Справа наліво: Микола Підгорний, Леонід Брежнєв і Олексій Косигін очікують на приїзд президента Франції Жоржа Помпіду в Москву, 6 жовтня 1970 року.
Henri Bureau / Sygma / Corbis / VCG via Getty Images
Багатьом змовникам Брежнєв здавався тоді тимчасовою фігурою. У нього була репутація партійного «весільного генерала» — малоосвіченого, який не тямить ані в економіці, ані в політиці. Він любив бути в центрі уваги — на обкладинках журналів і кінохронік, на урочистих прийомах, парадах і бенкетах.
Леонід Брежнєв (праворуч) під час концерту на крейсері «Ленінград» Чорноморського флоту, серпень 1971 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
На ділі Брежнєв виявився досвідченим в залаштункових партійних інтригах. І дуже скоро змовники, які підтримали повалення Хрущова, один за одним тихенько пішли хто на пенсію, хто за кордон на другорядні посади, а хто і в далекі куточки СРСР — директорами заводів або районними секретарями.
Леонід Брежнєв (на передньому плані) в Сімферопольському аеропорту проводжає партійно-урядову делегацію ЧССР, серпень 1969 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Косигіна Брежнєв не любив, але в його справи волів не втручатися. Річ у тім, що Косигін — один з небагатьох у верхівці керівництва, хто зробив карʼєру не за партійною, а за виробничою лінією, тобто був по суті технократом. Головним його досягненням стала спроба економічної реформи, щоб підприємства отримали більше самостійності в економічній діяльності і використанні прибутку.
Тому для противаги Косигіну Брежнєв використав амбітного Підгорного. Юридично посада голови Верховної Ради була найвищою в державі, але по факту він не мав ніякої влади і виконував суто церемоніальні функції. Натомість Підгорний спробував максимально збільшити свій вплив на цій посаді. Йому вдалося посилити роль Рад в управлінні країною. При ньому депутати отримали недоторканність, а також можливість безпосередньо звертатися до будь-якого посадовця. Підгорний навіть вимагав, щоб його називали «президентом», хоча офіційно такої посади в СРСР не існувало. З Косигіним Підгорний постійно сперечався, а Брежнєв вміло грав на їхніх суперечностях. Наприклад, з його подачі в газетах у переліку членів радянського керівництва другим після Брежнєва стояв то Підгорний, то Косигін.
На передньому плані: Леонід Брежнєв (ліворуч) та Микола Підгорний (праворуч) на крейсері «Ленінград» Чорноморського флоту, серпень 1971 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Кінець тріумвірату настав у другій половині 1970-х. У 1976 році у Косигіна стався важкий інсульт, після якого він так остаточно й не оговтався аж до самої смерті в 1980-му. Роль Підгорного як противаги відпала, і Брежнєв вирішив позбутися його вже влітку 1977 року. І знову одну з ключових ролей зіграла партійна верхівка України, яку на той час очолив ставленик Брежнєва Володимир Щербицький. На зʼїзді партії на Підгорного, який нічого не підозрював, полився потік критики від секретарів українських обкомів. Зрештою Підгорного відправили на пенсію, а його посаду віддали Брежнєву.
Після своєї відставки Підгорний зустрівся ще з одним колишнім змовником, Петром Шелестом, який на той час теж став почесним пенсіонером. Як згадує син Шелеста, «вони зустрілися з батьком. “Помилилися ми, Петре”, — говорив Підгорний, на що батько розводив руками, мовляв, “це ж ти мені порадив”». А Брежнєв залишався одноосібним правителем СРСР аж до своєї смерті в листопаді 1982 року.
Ми розповімо про політичні інтриги минулого і сьогодення, а ви підтримайте нас донатом.