«Ніх*я ми не альбатроси». Художник Слава Машницький відкрив у звичайній херсонській хрущовці музей сучасного мистецтва. Ось що у нього вийшло

Слава

Ззовні будинок номер 51 на проспекті Ушакова в Херсоні виглядає як звичайна хрущовка. Кілька підʼїздів, пʼять поверхів, невеликий двір. Його побудували в 1960-ті на замовлення Спілки художників СРСР. На першому поверсі влаштували скульпторські майстерні, на другому і третьому поселили художників, а ще вище — облаштували галереї для живопису і майстерні художників. Саме тут, у першому підʼїзді, у квартирі № 8 розташований херсонський «Музей сучасного мистецтва». Біля підʼїзду в джинсах, футболці та капцях стоїть високий чоловік зі щетиною — це місцевий художник Слава Машницький. Він заснував музей у 2004 році. З того часу через цей музей пройшли багато художників. Кілька з них, наприклад Стас Волязловський, стали всесвітньовідомими.

— Коньячку взяли? Це добре, у мене там є, він дуже смачний, але нехай ще буде. Про всяк випадок.

Ми піднімаємося на третій поверх. За залізними дверима крихітний коридор. На матово-чорній стіні написано: «Музей сучасного мистецтва», а нижче назва виставки — «Стас Волязловський. Оригінали». Під написом столик, на ньому лежать квитки в музей, коробка для пожертв і книга з віршами Волязловського. Це звичайна квартира з двох кімнат і кухні. В одній з кімнат — червоний ковролін на підлозі, а на білих стінах розвішані чорнові начерки картин. Кімната — це і є музей, йому вже майже 16 років. Слава проходить на кухню і ставить чайник.

Вʼячеслав Машницький народився в Херсоні, його батько теж був художником, тому Спілка художників і видала йому цю квартиру, де Слава провів дитинство. Спочатку він хотів стати боксером, але мама відмовила його від цього заняття, і він почав малювати. Після служби в армії, у 1986 році він поїхав поступати в Київ. За часом це збіглося з Чорнобильською катастрофою, і порожнє місто справило на нього дуже сильне враження:

— Тільки я, менти та повії в камерах міських відділень міліції.

До літа 1990-го розселили знаменитий київський сквот художників на вулиці Леніна, і вони всі переїхали в будинок на вулиці Михайлівській, яка раніше носила назву Паризької комуни. Так зʼявився сквот «Паркомуна», де зародилася школа нової хвилі. У сквоті працювали художники Юрій Соломко, Олег Голосій, Олександр Клименко та багато інших. Поруч, на Софіївській був ще один сквот-резиденція художників Арсена Савадова і Георгія Сенченка, над ними жив художник Ілля Чичкан. Між цими будинками курсував художник Олександр Ройтбурд. Слава Машницький застав це київське Сохо і чудово памʼятає його атмосферу. Каже, що не останню роль зіграли регіональні художники:

— Чуваки з Дніпра, як-от Голосій, привозили іноземні художні журнали. Їх передруковували на радянській поліграфії, усе в одному кольорі дивилися. Якби не приїжджі, не ця свіжа кров, п*зда б була. Але потім художники зрозуміли ключові елементи нового ринку. І якщо я був спостерігачем, то Чичкан, Савадов і Сенченко його створювали.

Машницький робив один з перших перформансів — «розвінчував міф про князя Олега».

— Це була акція «далеке-близьке». Ми вкопали діорами в землю, запросили всіх. Це була одна з перших акцій, до цього тільки [художник Валентин] Раєвський спалював своїх слонів, із дитинством прощався. Ми приїжджі, які хотіли оцифрувати Київ на культурній карті світу, зрозуміти, хто він взагалі такий.

Згодом Слава почав продавати свої картини. Серед художників його називають концептуалістом, але сам він відносить себе до школи реалізму. Його сюжети максимально прості та повсякденні: черга до магазину, весілля на брудній вулиці, студенти, які розмовляють біля вікна.

Слава наливає коньяк і веде показати маленьку кімнату. У ній висять кілька його картин, стоїть ліжко, на ньому навалені речі, біля ліжка — шафа.

— Я зараз рідко малюю. Мені свої картини ставити нікуди, тому що для музею несуть. А я так не можу, мені жити десь треба, я люблю, коли навколо чисто. Прийшов, вздрочнув, подивився на мистецтво. А тут постійно коробки, полотна, картини, фотографії. Я думав, музей буде настільки легким: кожен своє зберігає вдома, а якщо що — свистимо і робимо експозицію. Склалося трохи не так.

Ідея зробити музей сучасного мистецтва прийшла Славі на початку нульових, коли він повернувся з Києва. Каже, що «сидів у столицях і думав про Херсон»:

— Я повернувся сюди і вирішив, що потрібно щось робити, продовжити лінію діда та батька, які теж були художниками. А тут як раз ця квартира. Я в ній ріс разом із сестрою. Приміщення невелике, звичайно, але для локальних проєктів підійде. Взагалі, у кожному великому місті має бути така галерея.

Славік повертається на кухню, наливає нову порцію коньяку і бере цигарку з пачки. Мовчки стоїть кілька секунд, а потім лізе кудись під стіл і дістає великий альбом.

— Ось, подивися. Ми на початку 2000-х тусувалися з місцевими творчими жителями. Вони мене взяли та привезли в будинок Поліни Райко. Там ми з нею познайомилися. Я був вражений, як вона малює. Потім, у 2004 році ми вирішили привезти їй полотна, щоб вона для нас розмалювала, приїхали в Цюрупинськ [з 2016 року місто перейменоване в Олешки], а Поліна померла. Я тоді відразу побіг і заснував Фонд Поліни Райко.

Поліна

Поліна Райко — культурна аномалія Херсонської області, вона народилася в Цюрупинську в 1928 році і до 1997 року нічим не відрізнялася серед інших жителів села. Працювала спочатку в колгоспі, потім в радгоспі, вийшла заміж, народила дітей. А потім сталася трагедія, і вона почала малювати.

— У неї помер чоловік, син потрапив у вʼязницю, а дочка загинула в аварії, — розповідає Машницький. — Син сильно пив, повернувся з вʼязниці, бив її, а потім помер від цирозу. Вона у 69 років схопила пензлик і побігла малювати. Причому фарбою ПФ, найдешевшою.

У Райко була смішна пенсія до 100 гривень, але всю її вона витрачала на фарби та пензлі, замість полотен вирішила використовувати власний будинок. Спочатку розмалювала весь паркан, потім стіни, далі стала малювати в самому будинку: розмалювала піч, шафи, комод і навіть лампи з проводами та стелю.

— Це йшло у неї зсередини, наївне мистецтво, вона як Мікеланджело з Цурюпинська. Проблема в тому, що всі ці шедеври не звернеш рулоном, як полотна, і не вивезеш просто так до музею. Це цілий будинок.

Слава почав шукати покупців, щоб викупити будинок з приватної власності та зробити з нього будинок-музей Поліни Райко.

— Рік шукав, знайшлися якісь канадці. Купили будинок. Він у Канаді мистецтвом займається, шанована людина, а вона в Києві часом живе. Роки три вони імітували діяльність, а потім зникли, хата валиться, руйнується, звʼязатися з ними неможливо. Жах із цим будинком: треба робити дренажну систему, стіни валяться, все осипається — жахливий стан. Зараз будинок, як і раніше, у приватній власності.

У Фонду Поліни Райко зʼявився сайт. На ньому Машницький викладає фото минулих виставок, робить звіти про події в музеї та збирає гроші на реставрацію будинку.

— У нас попереду дуже багато роботи. Ми за законом повинні пройти всі процедури — від звичайного будинку до будинку-музею, який охороняється законом. Але немає ані плану будинку, ані документів. Сподіваюся, приїде архітектор, виміряє все, і ми нарешті почнемо рухатися в бік визнання будинку памʼяткою архітектури.

Крім того, що фонд Райко займається підтримкою локальних ініціатив, він ще й взяв під патронат музей Машницького. Хоча в житті музей і фонд — це і є сам Машницький. Щоб пройти всі бюрократичні процедури, Слава та його друзі-художники вирішили довести реєстрацію фонду до абсурду і придумали йому прапор і гімн. Машницький бере коньяк, випиває, підходить до компʼютера і включає гімн фонду на YouTube. Кілька голосів співають про те, що варто перерахувати гроші у Фонд Поліни Райко.

— Ось наш гімн, вибачте. Доведеться вам раз послухати.

Машницький радий, що приміщення, в якому зараз розміщений музей, вціліло в епоху приватизації 90-х. Говорить, що так пощастило не всім.

— У період приватизації всі спілки в Україні вирішили приватизувати своє майно, адже такі типові будинки художників, музикантів і поетів є скрізь. За Кучми виявилося, що поети пробухали все майно, музикантам пох*й, а вижили одні художники, тому що художник без майстерні — це вода без води. Адже щоб малювати — потрібен простір інтерʼєру. Основний конфлікт митця — це місце. Він, якщо немає де, на колінах починає малювати, на скелях, на тілах. Це головна умова. А потім пройшла приватизація, родичі все що можна повіджимали, але майстерні залишилися за художниками, тому перший і пʼятий поверхи наші. А от в Миколаєві все приватизували, майстерні стали приватною власністю. Мені знайомий звідти каже, що мені пощастило: у мене онука малює, тож я можу майстернею користуватися. А у решти п*здець — скрізь картопля.

Машницький показує на пергамент з малюнками на стінах, бере склянку з коньяком і піднімає догори.

— За Стасевича! Він завжди з нами. За Стаса Волязловського, чиї роботи сьогодні висять на стінах цього музею.

Стас

Усі стіни музею завішані ескізами художника Стаса Волязловського. Ця виставка називається «Оригінали». На малюнках величезні члени, кобзарі, Ющенко з бандурою, тюремні масті й іронічні написи: «Сьогодні ти їж незрілий плід», а поруч малюнок дівчинки девʼяти років, якій твердий чоловічий палець лізе під купальник. Волязловський — це геній з Херсону. Він виставлявся в Нью-Йорку, Цюриху, Москві, Берліні. Але почав свій шлях у галереї Машницького, саме в цій квартирі.

Сам Волязловський називав свій напрямок «шансон-артом», говорив, що малює на ганчірках. «Зараз я роблю «ганчірки», — розповідав Волязловський в одному з інтервʼю. — Я так називаю текстиль, за яким мене сьогодні знають. Це старі простирадла, кулькова ручка, чай. [...] Поштовх до вищезгаданих «ганчірок» — навіть не до ганчірок, а радше до форми або мови, що я називаю CHANSONART, — мені дав Юрій Соломко, за що я йому завжди буду дуже вдячний».

Слава говорить, що Волязловський брав свої образи буквально з повітря:

— Якось Стас пішов до стоматолога і побачив стінгазету, або, як це називалося, санбюлетень. Тоді ж у нього народилася ідея зробити абсурдні бюлетені на кшталт таких агіток. Наприклад, «бойовий листок дитячого патологоанатома».

У 2008 році Стас намалював чоловіка у формі, який паскудить на іншого чоловіка, а на спині в нього написано «Крим наш». Про Волязловського ходило чимало легенд: начебто він малює свої твори на простирадлах, на яких спали бомжі та на яких він сам спав із повіями; що одне з таких простирадл купила Алла Пугачова; що подушки, які виставляли в PinchukArtCentre, він знайшов на смітнику, і багато інших. Славік весь час дивиться на ескізи на стінах.

— Стас був особливим. Відкрився він як художник тут — у нашому музеї. Приїхав сюди один тип, подивився на це все і повіз Стаса за кордон. Так і почалося. Стас ніколи не віддавав оригінали, ділився копіями, а фундамент залишав собі, так вийшло, що тепер ми показуємо в музеї його оригінали.

Запитую у Слави, звідки у нього весь цей пергамент. Слава випиває ще коньяку і чухає голову:

— Стас мені приніс якось, а у мене і так вже жопа була, усе завалено. Так у мене ці оригінали й залишилися.

На стіні в музеї висить оригінал однієї з найвідоміших робіт Стаса — «Мамай 2008». На ній Ющенко з бандурою, а поруч кінь. Під картиною зі стіни стирчать навушники. У навушниках — декламація, один з друзів Волязловського читає його вірші.

Машницький разом з художником Семеном Храмцовим та іншими друзями видали збірку віршів Волязловського. Книга тонка, коштує 160 гривень. У ній Стас у своїй манері знущається над сучасністю українською та російською мовами:

«Люди погані портять лиман

Дохнуть бички со скороcтю звуку.

Треба срочно щось предпринять

Бл*ть — протянуть природі дружню руку.

Обмєлєл нах*й лиман

Бичок від цього страждає,

А ти туди, підрила, ссиш —

Бичка урина добиває».

Попри маргінальність, жорстокість робіт, велику кількість тюремної лексики, Волязловського визнали. Він був багаторічним учасником українських та міжнародних резеденцій: Art Basel Miami Beach у США; Frieze Art Fair у Великій Британії; Art Basel у Швейцарії; Armory Show у Нью-Йорку. Став лауреатом премії імені Казимира Малевича, був резидентом симпозіуму сучасного мистецтва BIRUCHIY. Тюремну романтику Машницький пояснює колом спілкування Стаса.

— Він був дуже складною людиною. Коли тверезий — дуже світлий, все розкладав по полицях. Щойно починав пити, з нього страшна, темна сила лилася. Це просто демони виходили. Він спілкувався з дном цього міста, буквально заривався в мул. Збирав навколо себе колишніх вʼязнів, безхатьків — це було таке менторство, ну або ретріт. Він з ними проводив кілька тижнів, а потім повертався. Знову тверезий.

Після смерті Стаса Волязловського у 2018 році його мама Алла Волязловська передала всі роботи сина у фонд Тетяни і Бориса Гриньових, висунувши умову: фонд має популяризувати його творчість. У Храмцова і Машницького в херсонському музеї залишилася тільки ескізи робіт Стаса. Мама художника вирішила, що в Херсоні «роботи гнитимуть у дивані». Слава з цим не згоден.

— Стас не хотів їхати з Херсону. Він жив ним, він не міг уявити собі текстури поза цим містом. Цей порт, чорні труби, зелені паркани, смердючі райони, побілені підʼїзди, сірники в ліфті, написи на стінах, бички на підлозі, пил між вікнами, цвіль на каструлях, х*ї в автобусах. Це все було його — Стаса. Якось його привезли в Нью-Йорк, йому сподобалося, а потім він сказав, що йому було страшно. У Херсоні йому було спокійно.

Храмцов і Машницький намагаються боротися за спадщину Волязловського, їм не подобається, що Стаса вивезли з його рідного міста. Крім того, Слава і Семен дбали про Стаса.

— Йому багато пропонували виїхати звідси. І клініку в Цюриху, й у США. Він не хотів. І не збирався. А ходімо ще за коньяком?

Ми виходимо на холодну вулицю, одразу за будинком ларьок. Сигарети, пиво, розливна горілка. У черзі стоїть безхатько. Він запитав у продавщиці у віконці, що можна купити за десять гривень, і отримав відповідь: «Нічого».

— Хлопці, а де аптека? Мені б глоду.
— Купи краще маленьку, — Слава простягає йому 20 гривень. — Не трави себе.

Ми купуємо коньяк і йдемо випивати на лавочку. Слава розповідає про музей, про виставки, які були цього року.

— Олексій Сай приїжджав, Гена Козуб. А взагалі, у нас через Стаса з Гриньовими суперництво. Ми тут наче альбатроси — вихоплюємо жертву з дзьоба чайок. Насправді ніх*я ми не альбатроси. Х*йня якась ми. Але це дуже важливо, важливі ці процеси. Ми як свинка, якою всі мають перехворіти. Так само й тут — перехворіти холодцем сучасності.

Славік наливає коньяк у пластиковий стаканчик. По дорозі їдуть таксі, на заправці гримають двері, в аптеці блимає зелений хрест. Машницький закурює ще одну цигарку.

— Він йшов до своїх слухачів. Це були місцеві колишні вʼязні та бомжі. Зачинявся в хаті та пив. Іноді вони розпродавали його техніку, а потім ми бігали та викуповували. Іноді він обмінював свої інструменти на самогон. Знову доводилося рятувати. А коли тепер говорять, що ми камерне гівно... Стас неможливий поза Херсоном, Херсон неможливий без Стаса.

Зараз середня вартість роботи Волязловського — 14 тисяч доларів. Я питаю, як помер Стас. Славік викидає недопалок і мовчить. А потім розповідає останню історію:

— Був у нього кент серед цієї усієї зекотні. Звали його Бог. Бухали вони багато разом. Бог ходив до нього додому, крав щось. Купував Стасу самогон. Коли Стас виганяв усіх, Бог все одно залишався. І ось якось вони випили горілки та посварилися. Бог штовхнув Стаса, а той упав, вдарився об плінтус потилицею і помер. Потім почалося слідство. Бог став підозрюваним. Думали, він штовхнув і вбив Стаса, а могло бути й так, що Стас сам впав. Стаса ми поховали.
— А Бог що?
— А Бог теж помер.