«Хочу померти в степу». Біля Богданівки розвели війська. Ми побували в селищі відразу після розведення і поговорили з усіма (пʼятьма) жителями

Військові

До Богданівки найпростіше дістатися через Волноваху. Це найближчий великий населений пункт. Сама Богданівка розташована просто на лінії розмежування. Відразу за нею, через кілька кілометрів, Вікторівка, а трохи далі Петрівське. Ці селища вже зайняті бойовиками «ДНР». Весь район, аж до лінії фронту, контролює 128-ма гірсько-штурмова бригада, частина якої базується в Волновасі. Після розведення, основна частина якого закінчилася 11 листопада, запланували фазу розмінування. Вона повинна була початися 13 листопада, на цей же день призначили спеціальну поїздку для журналістів у саму Богданівку. Але 12 листопада вдень на міні підірвався командир бригади Євген Коростельов, тому військові вирішили більше в саму Богданівку нікого не пускати, а для журналістів організувати коментар представників ОБСЄ.

У Волновасі туман, електричка з Маріуполя прибуває близько полудня. З неї виходять пасажири: хто приїхав на роботу, а хто з довколишніх сіл по покупки в магазин і на ринок. Під вокзалом ларьок з гарячою випічкою, біля нього стоять військові: їдять сосиски в тісті та пʼють каву. У Богданівку нам обіцяв допомогти доїхати начальник пресслужби 128-ї бригади Богдан Петрик. Домовляємося зустрітися в парку. Богдан виглядає дуже втомленим, після поранення командира бригади його телефон розривається від дзвінків журналістів. Стає зрозуміло, що шанси потрапити в селище на лінії фронту дорівнюють нулю. У бригаді всі стурбовані пораненням командира: його прооперували й відвезли до Харкова. Петрик пропонує піти до військових і почекати, поки до вечора все заспокоїться.

На дверях висить табличка: «Начальник контролю за якістю». Усередині кабінету стіл, ліжко, ікона на стіні та великий плакат. На ньому Божа Матір на тлі Донбаського степу пропонує помолитися. На ліжку сидить чоловік трохи за 50 із сивою бородою. Це греко-католик отець Іван, у нього свій прихід у селі Середнє, між Мукачевом та Ужгородом. А ще в одному закарпатському селі притулок для сиріт і дитячий садок. На війні Іван з 2014 року. Був під Луганським аеропортом, а потім став капеланом у Дебальцеві, де його поранили. Зараз отець їздить фронтом і допомагає молодим священникам влаштуватися на службу армійськими капеланами, возить продукти та піклується про солдатів і дітей. Отець Іван говорить закарпатською українською, відразу незрозуміло, чи жартує він, чи серйозно.

— Та ви сідайте. От хоч би й на ліжко. Думаю, снитися ви мені точно не будете. Хочете кави? До речі, у мене немає. Але є солоденьке. Візьміть, хороші цукерки. Не «туруруді», але теж нічого. Як це, ви не знаєте, що таке «туруруді»? Теж мені, війну бачили, до стількох років дожили, а «туруруді» у вас не було.

Ми доїдаємо цукерки й виходимо на ґанок. Там курять військові та про щось сперечаються. У колі кілька чоловіків, молодих хлопців і дві дівчини.

— Ви бачили цю Богданівку з її розведенням? Це ж смішно! Одне поле, друге поле, за ним лісосмуга, звідти відійти на кілометр. Кому що це дає?

Розведення на «ділянці № 3» в Богданівці і справді не дуже звичайне. Селище розташоване на звивистій лінії розмежування — за Мінськими домовленостями від 2015 року. Через пʼять кілометрів від нього захоплене Петрівське, там стоять бойовики «ДНР». Між Богданівкою і Петрівським кілька полів, відокремлених лісосмугами з кількох рядів дерев. Українська армія відійшла від одного краю поля до іншого, бойовики зі свого боку зробили те саме. Відстань між ними збільшилася на пару кілометрів.

Земля

Богданівка не відійшла в «сіру» зону, у Петрівському залишилися бойовики «ДНР». Розведення на цій ділянці радше політичний хід, аніж практичний. Президент Володимир Зеленський говорив, що після розведення у Богданівці можлива зустріч «нормандської четвірки», трохи пізніше і президент Росії Володимир Путін сказав, що «вітає розведення». Усе залишилося на відстані пострілу, але у «замполітів» додалося роботи. Українські військові розведення сприймають як удар у спину й не розуміють, чому вони навіть на метр повинні відходити від своїх позицій. Що відбувається на тому боці, у зоні окупації, узагалі невідомо. Як повідомила ОБСЄ, бойовики нікуди від своїх позицій у захопленому Петрівському не пішли.

У Волновасі вдається поговорити з представниками Civil-Military Cooperation of The Armed Forces, або, як їх називають, «Сімік». Це орган Збройних сил України, який був створений у 2014 році для координації силових структур з місцевою владою і міжнародними організаціями з метою вирішення проблем цивільного населення на війні. Головне завдання стосовно Богданівки — стежити, щоб допомога від міжнародних організацій доїжджала до адресата. «Сімік» зі 128-ї бригади каже, що в Богданівку не їздять великі організації, як-от Caritas.

— Переважно туди приїжджає Міжнародний Червоний Хрест. Можуть моніторити ситуацію, що потрібно місцевому населенню, але я не бачив, що вони там привозили. Не перетинався з ними в Богданівці. Ще приїжджає місія ООН.

Ще одна проблема розведення і Богданівки — земельні паї. У сусідню Миколаївку 28 жовтня приїжджав премʼєр-міністр Олексій Гончарук і міністр у справах ветеранів Оксана Коляда. Вони зустрічалися з власниками землі з Миколаївки, Рибінська та Старогнатівки. Виявилося, що понад 600 гектарів землі — у зоні розведення або ведення бойових дій. Цю землю не обробляють, а фермери зазнають збитків.

При цьому власники паїв та орендарі земельних ділянок, які все ще обробляються й розташовані впритул до ділянки розведення, дуже стурбовані: якщо армія перенесе передові позиції ближче до Богданівки, вони не зможуть обробляти 470 гектарів ріллі. У такому місці, де немає роботи, втрата землі, а отже можливості хоч якось заробити гроші, стане великою проблемою.

Ближче до вечора Петрик каже, що можна буде все таки поїхати в Богданівку, але вже наступного дня, разом з отцем Іваном. Поки військові йдуть на вечерю і ще є кілька годин до відбою, затримуємося, а сам капелан приносить у розташування кілька цибулин, картоплю і запалює грубку.

— Не знаю, щось сьогодні домашнього такого захотілося. Як на Закарпатті. Це, звичайно, не «туруруді», але вам сподобається.

Богдан Петрик сміється.

— Ніби вони знають, що таке «туруруді».

Селище

Від Волновахи до Богданівки їхати недалеко, усього 20 кілометрів та один блокпост на виїзді. Тут у січні 2015 року бойовики «ДНР» з «Граду» розстріляли рейсовий автобус, тоді загинули 12 пасажирів, ще 18 отримали поранення. Зараз пост розрісся: тут кілька будок з бетонних блоків, залізні їжаки, бетонні загородження, а на місці розстріляного автобуса памʼятник загиблим. Слово «блокпост» теж прибрали, тепер тут табличка: «Штучна споруда». На посту капелан говорить сьогоднішнє кодове слово, але працівники військової служби правопорядку бачать автомат у Петрика.

— Документи є на зброю?

Богдан просовує у вікно військовий квиток і посвідчення начальника пресслужби бригади.

— Усе записано, ось він я, а ось мій «калашмат». І взагалі, як я можу в когось украсти калаш і їздити з ним? Навіщо?

Через кілька хвилин ВСП пропускають машину. По дорозі Бугас та Миколаївка. У 2014 році сюди прилітали снаряди, селище вимерло. Замість магазину стояв обгорілий ларьок з забитими вікнами. Дахи будинків позривало, а паркани зрешетило осколками. Тепер Миколаївку не впізнати. У магазині асортимент ширший, ніж в АТБ в центрі Волновахи, а на вході в продуктову крамницю печуть піцу, сосиски в тісті та пиріжки й варять каву. Напроти пофарбована школа і поряд з нею новенький жовтий шкільний автобус. У всіх будинках цілий дах та нові паркани. Здається, що це спокійне селище десь у Чернігівській області, а зовсім не Донбас за два кілометри від лінії фронту.

Одразу за Миколаївкою поворот на Новотроїцьке, а в ньому контрольно-пропускний пункт на окуповані території. А якщо не звертати та їхати прямо, через кілька кілометрів полів впираєшся в блокпост та іржаву вивіску «Богданівка».

Колись, у 80-ті, у цьому селищі був клуб, фельдшерський пункт, кілька радгоспів, магазини. Але з розвалом СРСР, як і всі моноселища, Богданівка теж занепала. Хто міг, поїхав у Докучаєвськ, Волноваху чи Донецьк, а хто не схотів, зостався жити серед скелетів колишніх корівників з надією на найближчі шахти. На початку 2000-х тут усе ще жили 90 людей. Коли в 2014-му почалася війна й Богданівка потрапила просто на лінію фронту, щодня над дахами будинків літали снаряди від обох сторін. Тоді з села втекли всі, хто не поїхав раніше, але семеро людей вирішили не залишати будинки. Ось і живуть тут досі.

Автомобіль проїжджає шлагбаум, отець Іван паркується біля одного з будинків. Звичайний двір: криниця, літня кухня, туалет на вулиці, флігель на кілька кімнат. У дворі стоїть чоловік близько 50 років, у військовій формі. На голові в нього легка шапка, замість бороди вуса. Це Павук. Отець Іван відшукує в сумці пачку кави — як він сам каже, каву завжди возить з собою, вистрибує з машини й обіймається з Павуком.

— Слава Ісу, Павуче Євгеновичу.

— Навіки слава, отче. Як ви? Будете кави? Ні, не так. От би зараз кави випити!

Іван сміється і простягає Павуку пачку з кавою, він іде по турку, щоб зварити її на багатті, а ми примощуємося на лавках у дворі. Навколо абсолютна тиша: не чути ні птахів, ні гавкоту собак, нічого. Тільки далеко-далеко нечасті удари — це розмінування. Село порожнє. Загалом Богданівку будували буквою П: дві довгі вулиці та одна коротка, перпендикуляром. У кінці вулиць поля, на початку — ставок. Через поле дорога вела до такого самого селища Вікторівки, де вже багато років ніхто не живе, а за ним Петрівське, окуповане «ДНР».

Незважаючи на тишу й запустіння, семеро місцевих мешканців не кинули будинки. Зараз тут живуть Раїса Дроботя, Віктор Лифар з дружиною Іриною Михайлівною, Любов Лифар, Федір Козирєв, Людмила Ставерська та Галина Івашко. Усі вони місцеві. Ще один мешканець, восьмий — Валентин Харченко, який живе в Люби Лифар. Він молодший за неї на 20 років і допомагає з господарством. Назвати місцевим жителем його можна з натяжкою — він ночує далеко, де охороняє склади, а до баби Люби приходить тільки зрідка: помитися, поколоти дрова та скопати землю.

Усі мешканці селища дуже насторожені. З одного боку, вони не розуміють, що таке розведення, з іншого побоюються приходу бойовиків, але при цьому і явної симпатії до української армії, про всяк випадок, теж не виявляють. За останній тиждень, з початком розведення, жителів допекли й журналісти. Богданівка раптово перетворилася в центр всесвіту, за два вихідних сюди приїхало більше людей, ніж за всі 28 років незалежності України. Журналісти ходили селом, писали стендапи й намагалися поговорити з рештою мешканців. Найбільш ласкаве, що вони чули — це прокляття. Петрик навіть придумав назву для спілкування журналістів з місцевими — «тарифний план».

— Сидить, значить, дід, Степанович, на ґанку й говорить телефоном. А тут ходить журналіст із якогось каналу. У журналіста телефон не ловить, звʼязку тут немає. Ну, він підходить до діда й каже: «Дідусю, ви розмовляєте, а який у вас тарифний план?» Степанович повернувся до нього, подивився й каже: «Тарифний план «Пішов нах*й».

Але грозою для всіх стала баба Люба. Вона ганялася за іноземним журналістом з палицею й обіцяла його «прибити». До неї першої ми й підемо.

Місцеві

Крайній будинок на центральній вулиці — баби Люби, їй 78 років, вона народилася в Богданівці та все життя провела тут. Найдальші краї, де була Любов Лифар — це Маріуполь. Туди вона їздила вчитися в технікум, але вже нічого не памʼятає, а місто, як і раніше, зве радянською назвою Жданов.

Будинок Люби зовні цілий, подекуди видно тріщини, але вони замазані. Навколо будинку залізний паркан у людський зріст, хвіртка відчинена. У дворі кілька лавок, стіл, ґанок будинку та ще одна невелика хвіртка — вихід на город. Стукаємо в двері кілька разів, кличемо, ніхто не виходить. Проходимо на город, баба Люба там. Їй важко йти, всім огрядним тілом жінка спирається на палицю. На ній фіолетова вʼязана шапка, такого ж кольору халат, фартух і брудна куртка. Вона проходить з городу на подвірʼя і сідає на одну з лавок зі спинкою. Біля ніг труться кілька кішок.

— О, і ви. Знову приїхали. Я взагалі не помічаю, хто там приїжджає. Наїдуть, то лавочку фотографують, то стіл. Потрібен він тобі. Один прийшов і давай стіл фотографувати. Я кажу: «На біса він тобі здався». І його палицею, палицею! А тут військовий з ним був, як давай сміятися, аж по підлозі качався зо сміху.

Навпроти лавки, де сидить баба Люба, стоїть стіл, на ньому акуратно зрізана свіжа капуста, морква та кілька авосьок з дрібною, схожою на жужалку картоплею. Баба Люба розмовляє повільно.

— Ось що відбувається? Це хіба війна? Ось батьки наші воювали, це зрозуміло. Там німці, тут ми, червоноармійці. А тут — чорт зна що. А тепер ще. Відійшли на метр від мене, і що? Кому воно треба? Бог його знає. Раніше хоч картопля родила, а тепер відро закопав, відро викопав. Навіть на їжу не вистачить. Так чого мені про це розведення думати, коли їсти нічого?

Любов Лифар розповідає, що в селі живе семеро людей (про свого немісцевого співмешканця мовчить), говорить, що її діти давно виїхали й вона їх не бачить (хоча на краю села живе її син), скаржиться, що із сусідами вона не дуже спілкується (хоча щомісяця вони разом наймають машину для поїздки по пенсію). З розмови баби Люби зрозуміло, що за останній час вона навчилася спілкуватися з журналістами як треба.

— Дивишся по телевізору, як ці дурні кричать один на одного в Верховній Раді. Аж соромно. А інше, що куди нам іти? Не 17 років. Сиди тут, склепуй хату, яка від снарядів потріскалася, і помирай. Ще б довше стріляли, так і хати не лишилося б.

Баба Люба періодично замовкає, здається, що вона заснула. Скоро їй набридає бесіда, Люба махає рукою кудись у глиб села.

— Так ви пройдіться, там молодь живе. А взагалі, чого сюди їздити? Тут собак більше, ніж людей. А мені тільки б не стріляли. Хочу померти в тиші. У степу.

Виходимо за ворота, через 20 метрів будинок ще однієї мешканки Богданівки, Раїси Дроботі, якій 82. Довкола будинку немає паркану, хвіртка нижча від коліна, примотана мотузкою. У дворі ходять кури, біля будинку будка, на ланцюгу маленький рябий пес. Незнайомі люди лякають тварину, собака гавкає, але тут же забуває про нас і починає бігати за хвостом. Баби Раї не видно у дворі, на стукіт у двері будинку теж не виходить. Виявляється, останні дні вона любить сидіти на кріслі на городі та просто дивитися на степ.

Фотограф Сергій Моргунов спілкувався з жінкою кілька років тому, коли в цих місцях були великі обстріли.

— А памʼятаєте, я заїжджав і навіть фото ваші робив? Багато й різних. Ви завжди так красиво одягаєтесь. Як і зараз.

Бабуся Рая спирається ліктем на паркан, її очі сльозяться від вітру та диму горілого листя, а може ще й від старості. На обличчі глибокі зморшки та втома.

— Розведення, відведення, підведення. Бахкали, бахкають і будуть. Весь Донецьк бʼють. Що тут зміниться? Тільки якщо все закінчиться, тільки тоді зміниться. Ви говорите: «Вибори були...» Ну. Ось тепер ще землю продавати хочуть, а інші кажуть — не треба продавати. Одні хочуть по-своєму, інші по-своєму. Кожен за своє колотиться. Так і тут: кожен різне хоче. Одні одну владу, інші іншу владу, а стріляти хочуть усі.

Пенсія Раїси стандартна для цих місць: дві тисячі гривень. Їх вона витрачає на ліки, поїздки в Миколаївку та купівлю круп. Бабуся проводить нас до хвіртки й повертається на своє крісло в город.

Ще далі по центральній вулиці імені Першого травня живе Федір Козирєв, йому 88. Це він той самий Степанович, який пояснював журналістам, який у нього тариф. Будинок Федора доглянутий — хвіртка не скрипить, на даху димить труба. Чоловік виходить через кілька секунд після першого стуку в паркан. У двір зайти не запрошує, замість цього спирається на хвіртку й запитує, навіщо ми прийшли. Просимо зробити його портрет, Федір махає руками.

— Не треба мене на картку. Не люблю я цього.

Федір узагалі не виглядає на свої майже 90 років, але щойно починає говорити, стає все зрозуміло: він дуже протяжно вимовляє слова, підбираючи кожне з них, як ключі.

— Сказали нам, буде розведення. А що воно, куди воно? Сказали нам: «Розведення пройшло». А для нас нічого не змінилося. Все одно бухкають. Як вечір починається, і всю ніч.

Діти Федора поїхали в окупований Докучаєвськ. Він туди не їздить, зате діти іноді приїжджають до нього. Федір третій у селі, після Раї і Люби, пенсіонер.

Він теж усе життя провів у Богданівці, каже, що працював на маслоробні, ходив у клуб, іноді їздив на танці.

— Що значить, чому я не поїхав? А не хочеться мені їхати.

Нещодавно у ще однієї мешканки села, Галини, стався серцевий напад. Швидка допомога сюди не їздить, щоб вивезти людину з Богданівки, військові дзвонять у Миколаївку. Якщо ніхто забирати не хоче, хворого везуть самі військові. Федір розраховує тільки на себе.

— Ну, який тут нах*р фельдшер? Усі бояться сюди приїжджати. А я все під рукою тримаю: ось — від серця, а ось — від тиску.

У закінчення війни Федір не вірить, точніше, думає, що він помре раніше. Але винними вважає киян.

— Ось у 2014-му переворот у Києві робили, усі ці Порошенки... Так і війна почалася. Усі винні, а дай Боже, щоб тепер закінчити. Я швидше за все вже не побачу, а хотілося б додивитися це кіно.

За будинком Федора дорога повертає ліворуч, ще кілька метрів і непоказний будинок. Тут живуть Віктор Лифар (син баби Люби) і його дружина Ірина. У дворі лютує на ланцюгу маленька руда собачка, її звуть Жанна і вона більше схожа на лисицю. Літня кухня, сарай з курми, похилений будинок. За ним велике поле — туди вже не можна. На мотузках сушиться одяг: спортивні штани з дірками, сорочки, светри. Біля двору саморобна конструкція для розпилювання дров. Дрова з лісу, — усе, що Віктор зміг назбирати. Стукаю в двері, виходить Ірина. Вона відносно молода, їй усього 56, але вже спирається на палицю й кульгає. Віктор у будинку, він ровесник Ірини. У нього на руках старі тюремні татуювання: кинджал, троянда та напис «КЛЕН» — «Клянусь Любить Ее Навек». Ірина кутається в пуховик.

Жінка жартує, що «незаконний інвалід» — це означає, що у неї проблеми з ногою, але групу за інвалідністю вона не отримала, а тому й виплат немає.

— Днями тут військові возили людей у лікарню, в Миколаївку, лікар там якийсь приїжджав. Правда, я не поїхала, а свекруха Люба їздила. Там міряли тиск, запитували, у кого що болить.

Собака пищить і гавкає — десь у сараї зачинені цуценята. За 50 метрів від будинку Іри та Віті до війни був двоповерховий будинок, чиясь дача. Тепер його називають «багатий будинок».

— Там поруч жила Люда, але в неї був інфаркт днями. А швидкої тут немає. Військові в Волноваху везли чи машину викликали, а її везли до Миколаївки. Начебто їй зробили операцію. Погано в неї.

Віктор запрошує в будинок. У передпокої щось схоже на тапчан. Над ним церковний календар на 2019 рік і килим з монгольським військом. Віктор лягає на тапчан, а Ірина сідає в крісло й закурює. Віктор дістає попільничку.

— Кому ми тут потрібні? Нікому. А чого ми повинні бути комусь потрібні? Нам теж ніхто не потрібен. Он тільки прийшли, зараз піч затопимо. Ви вибачте, у нас тут брудно, але як можемо. Я он бачили чим топлю? Огризки з посадки.

Ірина гасить недопалок і перебиває чоловіка.

— До війни сорок хат були заселені. А потім... Добре жахали, я памʼятаю, як я поповзом з хати в кухню, у куток. Доповзеш у павутину й лежиш. Обличчям у крейду.

Ні Ірина, ні Віктор не вірять у кінець війни: у їхньому світі Росія не може програти або виграти, так само як і Україна. Уся війна для місцевих — це постійні декорації, до яких вони вже звикли. Віктор каже, що, здається, влада тут не змінювалася ніколи.

— А чого вибори? Ну, були вибори, нам навіть папірці не прийшли. Хіба тут змінювалася влада? У цьому місці вона з 80-х одна й та сама. Тож ні на які вибори ми не ходили. Уже багато років.

Кажу Віктору, що ми вже обійшли Раю, Любу, Федора та їх двох, разом четверо. Люда в лікарні після інфаркту, залишилися ще Валентин і Галина. Питаю, де вони живуть, а Віктор сміється.

— Валентин сторожує щось там, він і не живе тут, так, зрідка приходить. А Галина поїхала. У Докучаєвськ. Тож у вас все, більше тут ніхто не живе.

Прощаємося з сімейною парою, Віктор показує на будинок.

— Таке ось у нас. Життя як воно є. Ви вже вибачте нам. Сюди ніхто й не доїжджає, один тільки Червоний Хрест. А! У мене ще візитка ООН є. Зберігаю на памʼять. То привезуть допомогу, у Миколаївці всі розгребуть, а нам тільки коробки. Так-то! Якщо з ким працюєте з фондів, передайте там, щоб нам щось привезли.

Час за полудень, щоб устигнути на позиції, куди нікого не пускають, треба поквапитися.

Військові

Отець Іван і Павук весь цей час чекають на тому самому місці, звідки ми вийшли. Капелан назбирав горіхів, що падають з дерева.

— Я тобі кажу. Будемо «горіхівку» робити. Сам я не пʼю, а іншим стане в нагоді.

Машиною отця Івана на позиції не проїдеш, дорога погана, та й можуть не пустити. Павук пропонує поїхати з ним на старому джипі, їхати не дуже далеко.

Дорога йде через поле. На такому ж полі розвели на кілометр війська. Чорна земля, по краях дерева, навколо степ. Позиції ніби змальовані з книги Еріха Ремарка «На західному фронті без змін». Тільки масштаби менші. Вириті окопи, сітки, балки, казанки, умивальник на дереві. Втоптані в землю гільзи, під навісом лавки та столик. По столику лазить кіт. Військові чекають підвозу води. Її та продукти повинні доставити сьогодні.

— Усе тут добре, тільки дні короткі. Сів покурити — вівторок, встав — четвер. Якби продукти сюди не возили, взагалі не знали б, який день тижня. А так занять тут вистачає. Наприклад, дров нарубати, приготуватися до зими.

Це не «передок», а друга лінія: військові прикривають тих, хто стоїть впритул до позицій «ДНР». На горизонті з позицій видно терикон, чий на ньому прапор — український чи «ДНР», не зрозуміло. Усі на цих позиціях проти розведення й ніякого сенсу в ньому не бачать.

— Ми точно проти. Це наша земля, наша кров, чому ми повинні кудись відходити? То кілометр сюди, то туди. А потім знову втрати, знову загиблі, знову трагедії. Чому ми на це йдемо? Ну, розійшлися вони, було одне поле, стало два, і?

У політичні рішення військові не вірять, кажуть, що вже ні про що домовитися не можна, час згаяно, так і з Росією договір поганий. Передбачення робити теж не хочуть:

— Що сказати? Буде як буде. А зате нам тут подобається погода. Вранці встанеш, пройдеш багном і потім як на лабутенах! Грязьові підбори.

До Павука приїлася чиясь фраза з Facebook, і тепер він її постійно повторює і римує.

— Голі, босі, зайчики голодні. Хто це взагалі придумав? Маячня це, про босих і голодних військових.

Пізньої осені рано темніє, від полів дорогою у Волноваху мчать машини ОБСЄ, рятувальників і мінерів. На сьогодні вони вже відпрацювали. На годиннику 16:20, скоро стемніє. Крім військових на опорних пунктах і пʼяти жителів Богданівки тут нікого не залишиться. Отець Іван пропонує зупинитися біля магазину в Миколаївці, який ще кілька років тому стояв забитий, і купити сосисок у тісті.

— Тут тепер такий асортимент, може навіть «туруруді» продають.

Петрик погоджується провести нас на вокзал і посадити на поїзд. Знову говоримо про комбрига Євгена Коростельова, який підірвався на міні 12 листопада під час патрулювання ділянки. Йому відірвало стопу, а другу ногу дуже посікло осколками. Петрик каже, що Коростельову ампутували залишки стопи й він у дуже тяжкому стані, але вже в госпіталі в Харкові, де йому зроблять ще кілька операцій.

На вокзалі багато людей: військові та місцеві мешканці чекають на поїзд Маріуполь — Київ, він іде через Волноваху і стоїть на цій станції 15 хвилин. Нарешті він приїжджає, люди завантажуються в вагони, штовхають сумки, валізи та мішки. На вулиці туман. За 20 кілометрів звідси у своєму будинку в Богданівці сидить один з останніх мешканців поселення Віктор і, напевно, повторює свою улюблену фразу: «Ви звідси поїдете, а нам тут жити».

Через добу, 18 листопада фотограф Сергій Моргунов подзвонить до харківського госпіталю, щоб дізнатися про стан командира 128-ї бригади Євгена Коростельова. Лікар скаже, що військового повинні були везти в Київ, але його стан дуже тяжкий і він не приходить до тями, тому поїздку скасували.

Коростельов помер у харківському госпіталі 19 листопада.