Луганчани зробили з колишнього бандитського кафе в Сєвєродонецьку місце для виставок, кінопоказів та рейвів. Як їм це вдалося — репортаж theБабеля

Кабак

Сєвєродонецьк отримав статус селища наприкінці січня 1950 року, а до цього це були бараки та споруди навколо Лисичанського хімкомбінату. Уже через сім років, у 1957-му, відкрили філію українського заочного Політехнічного інституту. Того ж року — музичну школу № 1 і створили шахову федерацію Сєвєродонецька. Інфраструктура селища швидко розвивалася, і щоб пустити міський транспорт, на вулиці Енергетиків побудували першу автобусну станцію. Це було невеличке приміщення з вестибюлем усередині, а по обидва боки обладнали дахи на палях, щоб можна було чекати автобуса в тіні. Усередині будівлі відкрили кафе «Русский чай».

До кінця 50-х у місті вже було майже 60 тисяч мешканців. Тоді ж вирішили побудувати місцевий аеропорт і повноцінний автовокзал на виїзді, щоб пустити автобуси в Луганськ та Сватове. У 1964 році автовокзал почав працювати, а стара автостанція виявилося не потрібною. Кафе з чаєм залишилося, а пізніше сюди перемістилися любителі шахів. Задній двір станції при будівництві вимостили бетонними квадратними плитами, які ідеально підходили для гри великими шахами.

Пізніше кафе «Русский чай» трансформувалося в «Шахматное» і було місцем збору шахістів аж до 90-х. З розпадом Радянського Союзу дозволили і приватний бізнес, а кафе стало місцем збору авторитетів і шанованих людей міста та області. Власником був Віктор Химченко, якого більше знали як Химу.

Хима займався боксом, потім воював в Афганістані, повернувся в Сєвєродонецьк та заснував спортивний клуб «Спрут». Там він зібрав молодих хлопців і тренував їх із кікбоксингу. У 1993 році сів за вбивство з необережності, а коли вийшов, зайнявся бізнесом. Віктор Химченко очолив одну з трьох кримінальних банд міста: його бійці спеціалізувались на вирішенні суперечок. Наприклад, він міг допомогти стягнути суму з боржника за відсоток чи розібратися з викрадачем машини. Ті, кому Хима допомагав, називали його Робін Гудом, а ті, кого він образив — звичайним кримінальним авторитетом 90-х. Кафе «Шахматное» стало постійним місцем зібрань і гучних гулянок бандитів.

У ніч на 17 травня 1999 року там святкували день народження кримінального авторитета з Солнцевського угруповання. Сам він народився в Сєвєродонецьку, але жив у Москві. Був на дні народження і Химченко. Близько третьої ранку вони з іменинником вийшли з кафе. Просто навпроти входу стояли кілери: один стріляв з автомата, другий з пістолета ТТ. Солнцевський авторитет помер на місці, Химченко сховався за бампер, дістав поранень, але вижив.

Його вбили в 2002 році вже біля підʼїзду власного будинку. Кафе ще якийсь час працювало з перервами, змінювалися власники, а потім, у середині 2000-х, остаточно закрилося й так і стояло порожнім понад 10 років. Поки в 2017-му його не орендували учасники команди артрезиденції «Плюс/Мінус».

Музей

Четвер, вечір, кінець серпня. У «Шахматному» на вулиці Енергетиків відчинені двері. Усередині кілька людей — хтось протирає барну стійку, хтось розставляє пляшки з алкоголем; на підлозі сидить Катя і розмотує стару гірлянду, поруч з нею лежить дискокуля.

— Познаходили всякого декору, намагаюся полагодити — одна лампочка перегоріла.

Одну із зал кафе, там, де раніше були столики для відвідувачів, відремонтували. Тепер тут відбуваються виставки. Катя каже, що скоро відремонтують й інші приміщення цього культового будинку.

— Свою громадську організацію ми спеціально реєстрували в Сєвєродонецьку в 2017-му. Через півроку вже зрозуміли, що треба шукати приміщення. Через рік, у жовтні 2018-го, нам вдалося домовитися про оренду «Шахматного», а через місяць, 27 жовтня, відбувся перший рейв із київськими музикантами з техномайстерні Эfir. За місяць ми реанімували простір, який пустував 10 років. Але ми не можемо зупинитися й продовжуємо ремонтувати та трансформувати кафе.

Вечірки тут не обмежені форматом і відкриті для всіх: кіно, виставки, презентації, резиденції, рейвах, гості з регіонів України та інших країн — від кіно з Маріуполя до виставки з Уельсу, від документальних фільмів Docudays UA до фотосесій у стилі ретро. Місце стало універсальним хабом.

— Треба зауважити, що й публіка наша категорично різноманітна. Є в нас уже улюблені найдивніші школярі, краєзнавці та короїди, завсідники-фотографи, колишні луганчани різного засолу; випадкові [відвідувачі] й уже друзі звідусіль: з Одеси, Вінниці, Львова; часто бувають багато-хто з киян (а ми в них), а ще британці, німці, росіяни чи шведи.

— Нещодавно ми нашим «ЕлектроСєвєром» робили open air — лісовий рейв на виїзді з міста, усе йшло добре. І тут я побачила двох розгублених європейців. Слово за слово, виявилося, це хлопці зі Швеції їхали повз трасою вночі в напрямку Щастя, побачили вогні в лісі й ризикнули перевірити, що ж це. Загалом, вони були в шоці до ранку, чудово провели час.

Катя із задоволенням показує зали кафе: в одному підсобка з реквізитами, в іншому — кабінет для відпочинку, а в третьому — щось схоже на музей. Тут збирають артефакти з покинутих індустріальних гігантів Донбасу.

— Це все зібрали на фабриках і заводах Луганської області. Документи, фотографії, зразки виробництва, радянська агітпродукція. Ми обійшли близько 20 обʼєктів області, переважно агломерації Сєвєродонецьк — Лисичанськ — Рубіжне. Це Завод опорів, приладобудівний завод, баянна фабрика, бельгійські останки від содового заводу, кілька знакових дитячих таборів.

— У нас намітилася музеєфікація індустріальної та вимираючої епохи області — це дуже важливо для регіону. Звичайно, фокус незвичний і може навіть унікальний, але всі ці індустріальні динозаври, особливо в умовах нашого багатостраждального регіону, можуть розповісти набагато більше, ніж гугл. Це історія не тільки виробництва СРСР, країни та регіону — це люди, які всю цю історію подужали.

У кімнаті дуже багато дивних предметів: анкета дівчинки з Сєвєродонецька, яку вона завела в 1982 році, листи, трудові грамоти, бланки орденів Леніна, трудові книжки учнів ПТУ за 1976-й, фотоальбом, книга «Радянські ритуали» в червоній палітурці, залишки від баянів, годинник, заводські таблички. Тепер усе, що зібрали, потрібно класифікувати й описати. Катя каже, що вже утворилася команда, якій це цікаво.

— У нас є значна колекція фотографій, добірка документації та схем заводів, кілька ящиків особових справ та трудових книжок працівників заводу. Є кілька ящиків чистих радянських бланків, заяв і грамот, телефони, годинники, дискети ще допотопного розміру, та багато іншого. Є навіть величезний радянський глобус із занедбаного храму під Старобільськом, де, судячи з усього, був шкільний склад.

Уночі будинок перетворюється на місце для рейвів, але проводять їх і на виїзді. Наймасштабніша вечірка року — аудіовізуальний фестиваль «Завод Опорів», який проходив на заводі. Удень — артпрограма від європейських, київських, луганських і сєвєродонецьких художників. Уночі — рейв із музикантами зі Швеції, Англії, Латвії, Білорусі та України. Ще один формат — ElectroSever. Це річна електронна сцена міста: шість вечірок різного формату, від заходу до світанку, з лайн-апом з місцевих сєвєродонецьких ді-джеїв. На вечірках грали техно, даб, соматик, drumʼnʼbass. Кілька людей за цей час почали вчитися ді-джеїнгу і вже відіграли свої перші сети. Перед першим вересня в «Шахматному» пройшов останній рейв літа.

Рейв

Уночі 30 вересня в кафе натовп людей і кілька автомобілів таксі. На вході охорона — Віталій Васильєв. Його всі знайомі називають Вітаха. Він нещодавно вперше подорожував літаком і був у Європі. Вітаха показує свої біцепси.

— Дивись, нічого не залишилося, баварські сосиски мене підкосили.

Вхід на вечірку — 100 гривень. Замість квитка — бланк на орден Леніна. За нього можна одержати коктейль на вибір. За барною стійкою Юля Красильникова. Біля стійки товпляться люди: хто махає ордером на коктейль, а хтось просто замовляє чергову порцію.

У порожньому залі грає ді-джей, кілька десятків людей танцюють. Катя ходить від входу в кафе до бару і постійно з кимось говорить. Прошу розповісти про вечірку.

— На вечірки приходить у середньому 150 людей, і в масштабах та реаліях Сєвєродонецька це багато. Ми задаємо атмосферу та формат, у яких комфортно проводити ніч навіть тим, хто не любить електронну музику чи не танцює. У нас тут місце, де можна поспілкуватися зі «своїми», якого дуже не вистачало місту. А ще ми кожного разу додаємо якісь фішки.

До першої години ночі народу стає і справді багато — як для такого приміщення та абсолютно сплячого міста. На ґанку тусуються люди: фотографи, художники й ті, хто просто прийшов потанцювати. Два хлопці з пивом у руках жваво сперечаються.

— Я їй казав, подавайся на лейбл, а вона мені: «Нічого не заробиш!» Була б уже на сцені в Європі.

— Та ці лейбли — одне обдиралово!

Поряд з ними в компанії кількох дівчат тусується британський фотограф Кріс Нанн. Він знімає якийсь свій проєкт: ходить у зал і фотографує людей на тлі сірої фіранки. Після кожної серії знімків повертається на вулицю зі склянкою в руках.

За пультом змінюється ді-джей, люди щось радісно гукають і танцюють, на барі теж ажіотаж. Усього за 90 кілометрів звідси — окупований Луганськ зі своєю комендантською годиною та військовими патрулями. О третій ранку вечірка в розпалі. У кімнаті, де була кухня, палить втомлена Катя.

— Загалом у нас планів багато. Ми восени електронну місцеву сцену плануємо розбавити місцевим репом. Готуємося показати кілька проєктів від «Плюс/мінус», над якими працювали останні пів року. Чесно кажучи, те, що буде далі, для нас самих завжди сюрприз. Тому що ми реалізуємо все це тут, і тому що це все заздалегідь неможливо, якщо ти розсудлива людина.

Вітаха сидить на стільці біля входу, люди продовжують заходити. Питаю, чи ніхто не порушує порядок.

— Та кому тут що? Всі свої, всі вдома.

До пʼятої ранку вечірка закінчується, усі розходяться по домівках. У кафе залишаються кілька людей. На будівлі гасне напис «Шахматное». Саме так цей надпис вимикали в 90-ті, коли замість рейверів звідси на джипах розʼїжджалися бандити. Останній відвідувач допиває щось із банки і показує на вивіску.

— Ну, не Берлін, звичайно, але це поки. Але це поки.