«Якщо грає музика — когось бʼють». Вʼязні бердянської колонії № 77 та їхні родичі скаржаться на катування, знущання та вимагання — великий репортаж

1. Колонія

Щоб потрапити в колонію, потрібно надіслати запит. Його обіцяють розглянути за три дні. У запиті необхідно вказати мету візиту. Пишу: «ознайомитися з побутом увʼязнених». Надсилаю його в понеділок, 27 травня, прошу пустити мене в колонію 30-го. Потяг до Бердянська з Києва йде 17 годин. Місто курортне, на вокзалі товпляться люди з табличками, вони заманюють туристів оселитися в себе. Здається, у місті можна зняти кожен будинок або квартиру. Поруч стоять таксисти і пропонують везти «на адресу» — вони працюють з місцевими і за кожного привезеного курортника отримують відсоток. Навпроти входу у вокзал чорна BMW, на номері надпис — LEGION. Поруч крупний чоловік у шортах і чорній майці, з поясною сумкою. Це — Андрій Ляшенко, правозахисник, він займається справами двох увʼязнених: Юрія Біляка та атошника Олександра. Андрій Ляшенко служив у морській піхоті, потім воював у батальйоні «Донбас», а після цього заснував громадську організацію «Легіон правди». Вона допомагає ветеранам, які опинилися у вʼязниці.

— Я у це все як уплутався? Бувають випадки, що людина виконувала наказ, а її потім у тюрму посадили. Це несправедливо, вона ж не зі своєї волі. Я і сам воював, знаю, що це таке. Тому виникла ідея такої організації, яка буде доводити невинність.

Бердянська виправна колонія № 77 — установа мінімального рівня безпеки. Переважно тут сидять ті, кого засудили вперше. Більшість із них — молоді люди від 18 до 30 років, які відбувають покарання за розбої, пограбування та торгівлю наркотиками. Колонія розрахована на 730 осіб. У поле зору правозахисників вона потрапила 11 років тому, коли вʼязні влаштували перший бунт і заявили про тортури. У 2016 році випливла історія Миколи Молокова. Він устиг посидіти в «сімках» усього кілька днів. За цей час його побили, душили й обливали водою на морозі. У колонії заявили, що Молоков сам винен: мовляв, коли приїхав з етапу, відмовився підкорятися адміністрації, тому до нього «застосували силу та спецзасоби».

Офіс правозахисної організації Андрія у приміщенні, схожому на завод. На першому поверсі довгий коридор, уздовж нього двері з табличками: «Ксерокопія», «Рідкі шпалери та цвяхи», UNDP, «Юридичні послуги» і, нарешті, «Легіон правди». За дверима маленька кімната. Кілька стільців, прапори на стіні, письмовий стіл, завалений документами та листами.

— У лютому до моїх юристів звернулася мама одного із вʼязнів колонії. Описала свою ситуацію, розповіла, що відбувається в «сімках». Ми почали розбиратися, і виплив атошник, якого зґвалтували.

Про те, що в колонії зґвалтували учасника АТО, правозахисники дізналися в лютому 2019 року. Відтоді Андрій Ляшенко і займається цією справою. Щодня він отримує відписки з різних інстанцій. Андрій суне мені пачку паперів: «Керівництво колонії відсторонити від роботи на час розслідування неможливо», «Ваш запит надійшов на розгляд», «Заява передана...».

2. Зґвалтування

Колонія № 77 належить до так званих «червоних зон». У ній не діють злодійські порядки, а всім заправляє адміністрація з допомогою «козлів» — зеків, які співпрацюють із керівництвом. Таких зон в Україні мало. Переважно вони «чорні» — там адміністрація стежить за порядком та виконанням загальних правил, а вʼязні живуть за тюремною ієрархією. У «сімках» свої порядки.

Брати-близнюки Артем та Олександр разом пішли воювати. Командував підрозділом рідний батько. В один із днів служби вони отримали наказ: доставити в частину чоловіка, який міг корегувати вогонь за завданням бойовиків. Брати виконали наказ, через кілька днів повезли його назад. Чи в дорозі, чи то вже після, чоловік помер — за даними експертизи, від розриву серця. Брати дослужили, Олександра нагородили орденом «За мужність». А в червні 2016-го вони обоє отримали терміни за незаконне позбавлення волі того самого чоловіка. Олександра посадили у вʼязницю на три роки. Незабаром, його етапували в Бердянськ. Із першого дня запропонували співпрацювати з адміністрацією, він відмовився. Тоді його побили. Потім ще кілька разів. А потім зґвалтували. Пʼять разів. Як говорить правозахисниця Ольга Решетилова, ґвалтував рецидивіст Сергій Мірошниченко, який у принципі не повинен сидіти в колонії для першоходок. Брату Олександра, Артему, який сидів в іншій колонії, надіслали листа: твій брат перейшов у касту опущених.

Олександр потрапив у санчастину, де тюремний лікар засвідчив побої. Далі забрали до психдиспансеру. Зараз Олександр на волі, назвати його поведінку адекватною складно. Він не йде на контакт із адвокатами та правозахисниками, відмовляється писати заяву в поліцію і проходити медичний огляд. Начальник колонії Максим Чукін заявляє, що ніякого зґвалтування не було, а рецидивіст Мірошниченко сидів у колонії в інший час.

За його словами, усю історію вигадали «якісь сили, щоб змінити порядки у вʼязниці на користь кримінальних авторитетів».

3. Вимагання

Після скандалу з атошником випливли ще кілька випадків катувань та побиття. За словами родичів, увʼязнених бʼють, щоб було простіше вимагати в них гроші. Один з таких вʼязнів — 38-річний Юрій Біляк. Його історія унікальна тим, що він потрапив у рабство в Росії, там же сів у вʼязницю, його екстрадували і відправили досиджувати в бердянську колонію. Його мама, Тетяна Біляк, устигла переказати на різні рахунки понад 30 тисяч гривень за кілька місяців. Усе для того, щоб сина не били. У розпорядженні редакції theБабеля є протоколи допиту Тетяни, рішення російського та українського судів, копія довідки про те, що Юрій Біляк визнаний потерпілим від работоргівлі.

Його історія почалася три роки тому. За словами чоловіка, він побачив на стовпі оголошення про заробітки в Москві: потрібні були курʼєри в стоматологічну клініку. На місці виявилося, що працювати треба наркокурʼєром. Документи в нього забрали, — так він і потрапив у рабство. Коли ж вирішив утекти, «господарі» здали його в поліцію. 31 січня 2016 року Юрія затримав наряд, при собі в нього було 13 пакетів «спайсу» загальною вагою майже 17 грамів. Майже через рік, 26 грудня 2016 року, російський суд ухвалив йому вирок 4 роки 6 місяців вʼязниці за «придбання та зберігання наркотичних речовин без мети збуту». Мама Юрія, Тетяна, розшукала родичів тих, хто теж потрапив у рабство в Росії. Разом вони звернулися в Міністерство юстиції й домоглися, щоб їх перевели з російських вʼязниць в Україну. Юрію навіть видали довідку в Мінсоцполітики, що він постраждав від торгівлі людьми. Не зважаючи на цей статус, Біляка 29 грудня 2018 року відправили досиджувати термін у бердянську колонію № 77. Там його чекали побиття і вимагання. Як каже мати Юрія, без грошей не доходили навіть передачі.

— [3 січня 2019 року] він подзвонив, ніби не своїм голосом. «Мамочко, допоможи мені, дуже прошу». Я свого сина знаю. Він говорив, а йому диктували, що говорити. Син сказав, що йому загрожує небезпека, і щоб нічого не сталося, потрібно перерахувати 12 тисяч гривень на карту, яку він скаже. Я вислала, злякалася за нього. Відразу ж потрібно було скинути смску, що ти переказав гроші. Пишеш суму, прізвище та час переказу. [Імовірно,] щоб люди розуміли, від кого транш прийшов. А потім виявилося, що платити потрібно за все. Щоб хоч щось потрапило до нього з передач, які я слала — плати. Після кожного телефонного дзвінка — плати. За січень я вислала 21 тисячу гривень.

Тетяна звернулася в СБУ, але їй сказали, що доказів того, що гроші вимагає саме адміністрація, немає.

Жінка продовжувала переказувати гроші на різні рахунки: всього понад 30 тисяч гривень. Потім їй подзвонив син і сказав, що кожного пʼятого числа треба платити 1 тисячу гривень — за можливість ходити на роботу. У «сімках» є цехи деревообробки та шиття. Усі, хто не працюють на виробництві, чистять бараки та інші приміщення.

— Усі, хто не працюють — драять щітками унітази та плитку. Якщо тобі нема чим займатися, то тебе луплять. Тому на роботу ходити треба. А взагалі луплять все одно всіх. Просто тому, що ти підняв очі. Вони ходять так — з опущеною головою. Бʼють дуже сильно. По черзі: поки одного бʼють, усі інші дивляться, а як він знепритомніє — наступного. Один з увʼязнених сходив під себе під час побоїв. Ти стоїш, чекаєш, поки до тебе черга дійде, з глузду можна зʼїхати. За лютий [2019 року] у колонії було два трупи. Перевірки приїжджали. Нещодавно ми дізналися ще про одного потерпілого. Увʼязнений Самір. Йому відбили легені, плевра відійшла. Його відразу перевели в колонію № 55, а звідти в лікарню. Сховали. Намагалися замести сліди.

Тетяна Біляк домоглася того, щоб її сина перевели в іншу колонію. Зараз він сидить у Львові, адвокати намагаються звільнити його, посилаючись на статус потерпілого у справі про работоргівлю.

4. Тортури

Ті, хто був у колонії або в кого там сиділи родичі, називають її «дві сімки» чи просто — «концтабір».

На бердянській набережній є шаховий клуб «Чотири коня». Небагато столиків під дахом альтанки, пенсіонери грають у шахи і пʼють пиво. Поруч кілька рибалок обговорюють улов. Тут ми домовилися зустрітися із Серьогою — колишнім увʼязненим колонії № 77. Серьога приходить, запізнюється на 40 хвилин. На ньому біла футболка, кепка-тракер і світлі брюки. Серьога усміхається, оголюючи чорну дірку замість зуба.

— Добрий вечір. Вибачте, справи були, затримався.

Спочатку розмова не клеїться. Серьога не може згадати прізвища своїх наглядачів, плутається, перескакує з однієї події на іншу. Але коли я прошу описати, як усе почалося, збирається з думками і швидко розповідає.

— Такий розпорядок. Приїжджаємо з етапу. З автозаку викидають на сніг — бʼють з ноги в спину. Випадаєш, відразу підхоплюють. Заламують руки — не думав, що рука так може вивернутися. Бʼють під дих, бʼють по ногах. Шикують усіх. Говориш імʼя, прізвище, статтю. Я сів на рік. Вистачило. Потім усіх прибулих у карантин. Там роздягли до гола. Мене запитали: «Будеш працювати?» Я не зрозумів питання. Вдарили по яйцях. Зігнувся, почало нудити. Потім знову називаєш статтю, прізвище. Це з усіма так. Ну і далі в душ.
— Хто бив?
— Помічники адміністрації. «Козли», це з увʼязнених. Головний у блоці, завгосп Валера Саміло, дивився. [Тих,] хто намагався чинити опір, розвели. Мене відвели в маленьку кімнату. Там робили «черепаху». Це коли тебе ставлять раком, троє тримають, а один з усього розмаху двома ліктями бʼє по хребту. А знаєш, що найцікавіше? Весь цей час голосно грає музика. Щоб не чутно було, як ми крекчемо.

Серьога закурює, його рука тремтить.

— Так минув місяць. Потім прийшов бугор, каже: «Дзвони дружині, хай шле гроші, я карту Привату скажу. Я йому кажу, немає, мовляв, у мене дружини. А він: «Матері дзвони, кому завгодно, хоч х*ю лисому. Грошей не буде — будеш щебінь жерти. Звідси ніхто не виходить». Я — людина чесна, звідки в мене гроші? А нам між собою говорити не можна. Все через днювального. Туалет, усе що завгодно — треба до днювального звертатися. Хто заговорив з іншими зеками, тому — «губошльопка». Це така дощечка, з розмаху по губах бʼють. На третій раз вже й розбивають. Наступний етап — по пʼятах трубою. Лежиш, а тобі з розмаху бʼють у пʼяту, просто в кістку. Здається, що череп розколюється. А ще плоскогубцями за пальці... Люблять голками під нігті. «Козли» спеціально ці голки в парашу вмочають, а то об стіну труть, щоб були брудні. А потім під нігті.

Серьога розповідає, як відмовився платити гроші, тому що їх не було. Як вимагали гроші в обмін на безпеку, так само як і в інших увʼязнених, і як його катували.

— Ще метод: надягають гамівну сорочку, ззаду вставляють палицю, обливають водою і починають палицю крутити. Очі вилазять у прямому сенсі слова. Якщо втрачаєш свідомість, обливають холодною водою і продовжують. Знаєш, найбільше хочу забути це все, а не можу. Іноді вночі прокидаюся, здається, що знову мордою в матрац поклали і душать. А матрац мокрий. Задихаєшся, здулися вени, кусаєш цей матрац, а тебе п*здять. Заради трьох тисяч. Ось скільки моя шкура коштувала!

Серьога показує десну, де колись ріс зуб, закурює і кашляє.

— Треба сфоткатися, так страшно. Раптом тубик?

5. Залякування

Родичі дізнаються про катування та побої, коли приїжджають на тривалі побачення в колонію. Наприклад, мама увʼязненого Артура Маналаті в перший день побачення випадково почула гучну музику. Подумала, що син потрапив у хорошу, культурну колонію. Син їй пояснив, що вмикають музику, коли бʼють новачків, щоб не було чутно, як вони кричать. Артура Маналаті теж перевели з бердянської колонії в Одеську область. Розповідь його мами записав на відео Олег Цвілий, адвокат із «Альянсу Української Єдності».

— Є старші «козли», вони тримають [банківські] картки. Мені говорили, щоб я завела картку, і родичі мої теж [завели], на них будуть переказувати гроші [родичі увʼязнених]. Треба записувати час, суму і від кого переказ. Я відмовилася це робити.

Далі, за словами Маналаті, родичі наглядачів знімають гроші з карток і надсилають у вʼязницю.

— [Гроші] переводять у готівку родичі цих «козлів». [Купюри] згортають у трубочку, пхають у миючий засіб сипучий і передають у колонію. А там вони й потрапляють до начальника. Ще «козли» просили мене відправляти їм посилки: телефони, радіо, щоб їм було не нудно. Я все це купувала і слала «Новою поштою» в колонію на імʼя сина. Якщо не підходили колір або щось їм не подобалося, мого сина били. Крім побоїв, погрожують зґвалтуваннями. Мені натякали на свіданці, що мій син красивий, співає і готує.

Робота у вʼязниці теж не рятує від побоїв. Коли вʼязні не справляються з роботою в швейному цеху, не виконають норму — їх бʼють.

За словами мами Маналаті, вона брала кредити, щоб платити за сина або слати передачі, а одного разу їй запропонували оформити Артуру умовно-дострокове за 100 тисяч гривень.

6. Лікування

О 10 ранку в офісі «Легіону» вже працюють юристи. Одна з них, Марина Карпунькіна, допомагає у справі Юрія Біляка і консультує фельдшера колонії, яка судиться з адміністрацією.

Медична частина в колонії є, але від побоїв вона не рятує: тілесні ушкодження тут не реєструють, а лягти в стаціонар можна тільки якщо в увʼязненого температура 39 і вище. Після випадку зі зґвалтованим атошником двоє лікарів — психіатр Станіслав Бондаренко і фельдшерка Наталія Яголович — дали свідчення. Організація правозахисників Олега Цвілого записала їх на відео в лютому. Лікарі розповіли, що побиті арештанти приходять у супроводі «козлів» і ті рекомендують лікарям, як учинити з хворими.

Через кілька місяців після скандалу Станіслава Бондаренка звільнили, а проти фельдшерки Яголович почали службове розслідування за невиконання обовʼязків — не надавала увʼязненим лікарську допомогу. Яголович стверджує, що адміністрація колонії змусила вʼязнів написати заяви про те, що вона «не дала таблетку анальгіну». Наталії винесли сувору догану. За законом, за одну догану звільнити не можна, тому проти фельдшерки почали ще одне розслідування: тепер уже про те, що її дії призвели до смерті увʼязненого в лютому 2019 року. Зараз вона судиться з колонією. Юрист Марія Карпунькіна порадила їй дочекатися другої догани і тоді вже йти в суди, але та її не послухала, бо хоче відсудити гроші.

Правозахисник Андрій Ляшенко пояснює, що лікарі дали свідчення в лютому — тільки після того, як їх позбавили премії.

— Сім років люди працювали в колонії, бачили побиття і тортури, і все було нормально. А тепер вирішили розповісти.

Прошу Андрія домовитися з лікарями про інтервʼю. Фельдшерка Наталія Яголович погоджується, але потім передзвонює і відмовляється.

— Ми вже давали інтервʼю, досить, знову все по десятому колу. Який у цьому сенс? Самі проблеми.

Психіатр Станіслав Бондаренко просто не бере трубку. Андрій показує 17-хвилинне відео зі свідченнями, яке встигли записати правозахисники. На ньому чоловік і жінка із замазаними обличчями представляються тюремними лікарями. Це Бондаренко і Яголович. Чоловік розповідає.

— Усе в колонії вирішують «козли», вони навіть вище за лікарів поставлені. Простий приклад: у мене був [електронний] градусник, «козли» забрали з нього батарейки, щоб не міряв нікому. Один раз прийшли з предʼявою, мовляв, не так наклав шину. Ну, їм видніше, напевно. Медикаментів немає, доходило до того, що я лікував простроченими. Розумію, це злочин, але краще так, ніж взагалі ніяк. У колонії короста, воші, одяг вʼязнів не прожарюють, сморід стоїть. Увʼязнених бʼють. Якщо чуєш, що голосно грає музика, відразу розумієш: етап прийшов, усіх бʼють. Деякі хлопці ріжуть вени, тільки щоб звідси втекти або не потрапити на № 77.

Жінка скаржиться на умови роботи.

— Ми самі як кріпаки. Якщо хтось не згоден із адміністрацією, його пресують, тиснуть. На мене вічно скарги пишуть — то не лікувала, то відмовилася допомагати. Я ж знаю, що ці скарги адміністрація змушує писати. Коли я прийшла сюди працювати, була шокована порядками.

Прошу ще раз набрати Наталю — вона скидає. Дзвоню психіатру — у нього вимкнений телефон. Залишається надія потрапити в саму колонію. За 4 дні мій запит повинні були опрацювати. Андрій каже, що пару тижнів тому туди не пустили правозахисників. Телефоную за номером, який дав мені співробітник пенітенціарної служби.

— Ваш запит обробляють. Можливо, ви зможете потрапити в колонію завтра вранці, у пʼятницю. Чекайте, вам прийде лист.

7. Виховання

Листа з колонії немає. Я сиджу в кафе «Едем» на набережній — тут ми домовилися зустрітися з колишнім працівником колонії Антоном. Він схожий на есбеушника: чорні брюки, чорна майка, окуляри, компактна сумка через плече. На вулиці понад 30 градусів. Антон крутить у руках електронну сигарету. Каже, що сам не катував, але бачив, як увʼязнених били інші.

— Кілька цілей. По-перше, виховання. Зеку не можна давати час та свободу думати, інакше в його голові різні думки зʼявляються. Нагрубити, не піти на роботу. Борзіють вони швидко. У колонії треба бути напоготові. Тому і бʼють із першої хвилини, як вивантажать на землю з автозаку. Головне завдання: придушити волю, щоб не пручався. Щоб ходив з опущеними очима і боявся навіть подивитися. Тоді всі накази швидко виконують, не думають, дурні вони чи безглузді, а роблять, як кажуть. А не зроблять — знову бʼють. Хоча бʼють у будь-якому разі.
— Гроші вимагають?
— Скажімо так, це плата за нормальне життя. Коли зека зламають, він бикувати не буде. А щоб легше жилося — треба платити. Опери об це руки не марають, для такої роботи «козли» є. Вони і в карантині бʼють, і в бараці, і грошей зберуть. А операм нічого робити не треба, халява. Тільки «козлів» напружувати.

Антон каже, що захотів звільнитися через місяць, совість мучила. Але відразу піти не вийшло. Пропрацював кілька років.

— Звичайно, усі знають в адміністрації, що людей бʼють. Як не знати, якщо все на виду. І про гроші знають, і про тортури, і про те, що у зеків речі відбирають. Що новіше і красивіше, все собі й «козлам», а зеку нічого не треба, так відсидить. Передачки теж ділять між співробітниками.

Друга година, листа з колонії, як і раніше, немає. Я відволікаюся від розмови і дзвоню туди дізнатися, що ж сталося з моїм запитом.

— Тиждень тяжкий був. Може наступного вдасться розглянути і ви потрапите туди. Може.

Антон стенає плечима і «жартує», що там не встигли прибрати кров з підлоги, — тому й не пускають.

— [Система] проста. Привозять зеків, бʼють. Потім у карантин. Бʼють. Потім у барак. Бʼють. Усе це роблять «козли». А коли вже зек нічого не хоче, тоді з ним можна працювати. Іноді, буває, і опери бʼють. Але рідко. Ти не думай, там не садисти працюють, це такі методи виховання. Ну, а як їм ще, щоб дійшло: тюрма — це погано, не треба в неї сідати. Вʼязниця — не курорт.

Антон допиває каву, прощається і йде у своїх справах. Набережною до пляжу прямують люди з рушниками та пляшками пива. Деякі зупиняються сфотографуватися біля білої альтанки. Поруч натягнутий банер з написом: «Бердянськ — серце Азова, кращий курорт».