Десять осіб, за якими було цікаво спостерігати: журналісти, художники, музиканти та один суддя. Підсумки 2018 без політиків

Олександр Ройтбурд

Очолив Одеський художній музей і перетворив його на локальне місце сили.

У лютому 2018 року директором ОХМ обрали Олександра Ройтбурда — художника, полеміста, порушника спокою, зрештою, просто розсудливу людину, яких завжди бракує. Ройтбурда відразу ж звинуватили в тому, що він порнограф, малює картини фекаліями і ненавидить Одесу. Депутати обласної ради відмовилися затверджувати його на посаді, і тільки після втручання губернатора області він зайняв директорський кабінет.

Ройтбурд поміняв експозицію, влаштував у музеї концерт богомерзенної (на думку мера Івано-Франківська) групи «Хамерман знищує віруси» і затіяв ремонт будівлі музею, на який підуть кілометри погоджень, роки часу і мільйони гривень. Про війну з одеською бюрократією, про те, скільки витрачає і заробляє музей, про його історію та про те, як проходить робочий день Олександра Ройтбурда, — читайте у великому репортажі theБабеля.

Джордан Пітерсон

Випустив світовий бестселер, дав головне телевізійне інтервʼю 2018 року і став найпомітнішим західним інтелектуалом.

Книга «12 правил життя» професора психології Торонтського університету Джордана Пітерсона — мікс із автобіографії, релігійної проповіді та науково-популярного викладу нейробіології — вийшла в січні 2018 року. Вона відразу потрапила в топ продажів Amazon і досі там. Її аудіоверсію завантажили сотні тисяч разів. Сам Пітерсон поїхав у багатомісячне турне по США, у якому регулярно збирав тисячні аудиторії. Важко сказати, хто із західних інтелектуалів провів цей рік продуктивніше — хіба що Стівен Пінкер, який випустив нову книжку.

Мабуть найсильніший полеміст планети, Пітерсон збирає мільйони переглядів на двогодинних розмовних відео, де обговорюються абстрактні концепції — фокус, який в YouTube до нього не робив ніхто. Ось інтервʼю британському GQ про фемінізм. Ось виступ в «Оксфордському клубі». Ось спір на канадських Munk Debates у парі зі Стівеном Фраєм — про шкідливість політичної коректності. Ось восьмигодинні дебати з Семом Харрісом — про все на світі. Ось Пітерсон заганяє в когнітивний дисонанс ведучу Channel 4 Кеті Ньюман. Здається, у 2018 році не було цікавішого інтелектуального видовища.

Кирило Серебренніков

Випустив фільм «Літо» і нагадав усім, яке майбутнє чекає будь-яку країну, побудовану на державній пропаганді.

Весь 2018-й Кирило Серебренніков провів під домашнім арештом. У листопаді суд почав розглядати справу по суті — Серебреннікова, разом з іншими, звинувачують у розкраданні бюджетних грошей. На одне із засідань він прийшов у футболці з цитатою з Гоголя: «Русь, чего ты хочешь от меня?» Русь надягла режисеру світового рівня на ногу ФСВПівський електронний браслет і вже понад рік маринує його в квартирі площею 37 квадратних метрів.

Поки Серебренніков вимушено сидів удома, його фільм «Літо» показали в Каннах, а обставини, які супроводжували премʼєру, тільки посилили її символізм. Що вдалося показати Серебреннікову? Яким огидним був Радянський Союз. Як моторошно гниє будь-яке суспільство, побудоване на державній брехні. І наскільки непривабливі долі великих артистів, які привʼязані до цього суспільства мовою, культурою, роком народження.

Серебренніков навіть трохи воскресив групу «Кіно»: достатньо було пройтися літними парками біля студентських гуртожитків, щоб почути, як «Кіно» знову співають під гітару.

Юрій Бардаш

Записав кращий міні-альбом року і породив мем «вічний лящ летить тобі від бога».

Для творця лейблу Kruzheva Music і продюсера «Грибів» Юрія Бардаша рік був нерівним. «Гриби» виявилися метеликом-одноденкою — групою якщо не одного хіта, то одного альбому. У червні Бардаш вкрай негарно розійшовся з дружиною: зі скріншотами листування та матюками в Facebook, які негайно розтягнули на меми та увічнили в стікер-паках для Telegram. А потім він показав трюк, що найбільше любить публіка, — воскрес після того, як, здавалося б, згорів ущент.

У листопаді він випустив міні-альбом PREDICTOR — пʼять голосних, афористичних треків, повних лютої енергії («Ты! че! такой! злой!») і відео на композицію PRAKTIKA. Кліп має лише 300 тисяч переглядів — разів у десять менше, ніж потрібно, аби вважатися повноцінним YouTube-хітом. Але тим легше від нього фанатіти: приємно відчувати, що належиш до вузького кола поціновувачів.

Бретт Кавано

Всупереч руху #MeToo обрався суддею Верховного суду США.

За останні півтора року двісті чоловіків втратили посади, карʼєри та становище в суспільстві після скандалів, здійнятих рухом #MeToo. Першим був Харві Вайнштейн — продюсер, який умів «робити» оскарівські фільми й оскарівських зірок і вважав, що на цій підставі йому дозволено все. Звинувачення на його адресу були серйозні та обґрунтовані. Слідом за ним у небуття пішли кілька акторів, журналістів і керівників студій.

Далі скандали почалися в американській політиці. Проходили вони за сходними сценаріями. Жінка звинувачує в неналежній поведінці чоловіка-депутата місцевого парламенту, конгресмена або його ключового співробітника. Іноді звинувачення не підкріплені зовсім, і справа навіть не доходить до суду. Іноді обвинувачений виграє суд (або його виправдовує внутрішнє розслідування) — але це відбувається вже після того, як його карʼєра зруйнована. До середини 2018 року американські політики зрозуміли: щоб врятуватися, треба відразу йти з посади, незалежно від того, винен ти чи ні. Описуючи подібні скандали в канадському академічному середовищі, письменниця Маргарет Етвуд порівняла їх із салемським полюванням на відьом.

Пристрасті навколо #MeToo досягли піку, коли президент Трамп номінував консервативного Бретта Кавано на посаду судді Верховного суду. Кавано послідовно звинуватили в тому, що він зґвалтував дівчину зі своєї школи, що він показував член на вечірці, що він з друзями організовував зґвалтування, що він побився на яхті, що він побився в барі, що він збрехав під присягою і що він не може обіймати посаду через запальний характер. Звинувачення зʼявлялися одне за одним — у міру того, як преса зʼясовувала, що попередні закиди нічим не підкріплені. На початку жовтня 2018 року Кавано склав присягу й обійняв посаду.

Скандал мав важливі наслідки для Америки: підмочена репутація Демпартії та руху #MeToo, у Трампа більше шансів обратися на другий термін, у журналістів — посттравматичний синдром. Але найцікавіше, що в листопаді схожий скандал спалахнув навколо «українського ФБР» і заступниці його голови Ольги Варченко. Українські політтехнологи явно вивчають американські уроки.

Остін Пост (Post Malone) і Дональд Гловер (Childish Gambino)

Один випустив платиновий альбом. Другий — кращий кліп року. Обидва яскравіше за всіх відобразили усе, що зараз відбувається в американській культурі.

Актор, сценарист, репер і комік Дональд Гловер у 2018-му оформився як справді зрілий артист. На його рахунку два літні хіти, другий сезон грандіозного серіалу «Атланта» і кращий кліп року, де Гловер малює гротескний образ країни — мовляв, схибнулася на грошах і вогнепальній зброї.

Якщо Гловер — це відображення ліберальної, анти-Трампівської Америки, яка проживає переважно в Каліфорнії і на східному узбережжі, то на протилежному кінці спектра — репер Post Malone. Він уособлює все, що ліберальна Америка вважає коренем зла: пристрасть до наживи, потурання найгіршим інстинктам, gun rights, мізогінію. Геніальний репортаж The Washington Post із концерту Post Malone описує артиста так: «Ковбойська дешевка у стразах, виглядає наче виповз із первинного бульйону від начос під сирним соусом... Його музика — це найбільш покидьковий різновид порожнього репу». Втім це не заважає мільйонам танцювати під його трек Rockstar.

Аркадій Бабченко

Помер, воскрес — і зовсім не змінився.

Проти своєї волі Аркадій Бабченко розіграв найдревніший сюжет — про смерть та воскресіння. За міфологічним каноном, герой вирушає у загробне царство, щоб повернутися з нього переродженою, іншою людиною — мудрішою і сильнішою. Ніч після інсценування замаху Аркадій Бабченко провів саме в загробному царстві: «Привезли в морг... Помився, закутався у простирадло, увімкнув телевізор і просто дивився новини».

«Він демонстративно відмовлявся виказувати сум за співвітчизниками, які пішли з життя», — написав про нього в некролозі Юрій Саприкін. Він же чітко сформулював і головний посил, який Бабченко закладав у свою громадянську публіцистику: колективну відповідальність жителів Росії, коли «вина за кров останніх років лежить на кожному, хто активно не пручався».

Після повернення з царства мертвих у світ живих, всупереч усім канонам, Бабченко не змінився — принаймні для сторонніх спостерігачів. Він, як і раніше, водить вказівним перстом по знайомих з кола ліберальної російської інтелігенції і вопіє: «Винен, винен, винен». Те, що ці десять страт відбуваються в фейсбуці, надає їм особливого колориту: нам ще не доводилося спостерігати в режимі реального часу, як нашестя сарани і дощі з жаб набирають перегляди та лайки.

Ілон Маск

Титан космічної та автомобільної промисловості знову робив неможливе, але трохи поламався в процесі.

У лютому 2018 року Ілон Макс відправив у космос червоний родстер — під класичний трек Девіда Бові та оплески всього світу. Далі щось пішло не так.

Маск публічно ображав фінансових аналітиків, журналістів і дайвера, який рятував дітей в Таїланді. Він писав сумнівні пости в Twitter і курив косяк у прямому ефірі радіошоу. Акції компанії Tesla різко дорожчали та стрімко дешевшали. З компанії звільнилися головний бухгалтер і директор з персоналу. У вересні стало відомо, що розслідування проти компанії розпочали Комісія з цінних паперів та Міністерство юстиції. Маску довелося сплатити 20 мільйонів доларів штрафу і піти з посади голови ради директорів (він залишився генеральним директором Tesla). На довершення всього журнал Wired опублікував матеріал, який можна підсумувати так: Ілон Маск — диктатор і звільняє працівників через колір черевиків.

Проте для компанії Tesla цей рік був вдалим — вона продала близько 150 тисяч автомобілів. Маск нарешті виконав завдання, яке сам собі поставив кілька років тому, — компанія випускає пʼять тисяч машин марки Model 3 щотижня. І начхати, що одна зі складальних ліній розташована в «наметі» (площею у два футбольних поля) на парковці біля заводу.

Уба Батлер

Автор найяскравіших фейків останніх років перевтілився в неіснуючого модельєра Джорджіо Певіані — і потрапив на Тиждень моди в Парижі.

У 2017 році Уба вигадав неіснуючий ресторан «Сарай в Далвичі» і вивів його в топ лондонського TripAdvisor. У 2018-му він пішов далі: обдурив Тиждень моди в Парижі.

На речовому ринку він знайшов дешеві джинси марки «Джорджіо Певіані», надрукував пачку візиток модельєра, створив йому сайт і поїхав у Париж. Він ніколи не був на Тижні моди і не мав знайомств. Нахрапом він отримав картку акредитації, потрапив на декілька показів, познайомився з «інфлюенсерами» і переконав одного з гостей сфотографуватися в джинсах «його» марки. З Убою інстаграмились моделі, його фото постили блогери, сам Уба робив селфі зі знаменитостями. «Peviani — це новий Kavalli, ви будете говорити про нього наступні 10 років». Потім Уба повернувся в Лондон і знайшов творця «Певіані». Ним виявився іммігрант із Замбії, кравець на імʼя Адам, який переїхав до Лондона в 1982 році.

Після того, як Vice опублікував його історію і на Убу впала лавина прохань дати інтервʼю, він знайшов кілька двійників, посадив їх у кадр замість себе — і журналісти їм повірили. Як жити у світі, де можливі такі речі, — абсолютно незрозуміло.

Юрій Дудь

Зробив кращі інтервʼю року і породив армію наслідувачів.

Актор Серебряков розкривається мало не як совість нації. Невзоров постає вразливим і страждаючим, попри усю свою вдавану воландівську манірність. Доренко виявляється цинічним блазнем, який пристрасно бажає, щоб його любили. У Насті Івлеєвої проглядає майстриня з манікюру з Ленінградської області. Юрій Дудь і сам — цікавий персонаж, а його герої — ще кращі.

На другий рік життя передачі «вДудь» її почали масово копіювати: заводити YouTube-канали, питати гостей про гроші, титрувати найяскравіші цитати, знімати проміжні сценки на другій локації. На жаль, скопіювати головне — те, як Дудь підбирає гостей і як це працює на «вірусність» ролика, як він тримає фокус у підборі тем для розмови і як готується до інтервʼю — не виходить. Микиту Михалкова він заганяв на прапорці хвилин сорок, явно за добре продуманою стратегією.

З усіх, хто пішов на YouTube слідом, що протоптав Дудь, вигідно виглядають тільки Микола «ещёнепознер» Солодовников і, мабуть, Леонід Парфьонов, але він знімає радше винно-кулінарний блог, і навіть монологи про те, що Володимир Путін перетворюється у Леоніда Брежнєва, читає під келих Шаблі. Як Аркадій Бабченко ще не затаврував — незрозуміло.