Олександр Ширшин пішов проти системи: він критикує головкома Олександра Сирського і командирів штурмових полків. Велике інтерв’ю з колишнім комбатом бригади «Магура»

Шістнадцятого березня я виклав фотографію з палати в лікарні. Я не був поранений, просто робив планову операцію — мав проблеми із суглобом. За направленням з військового госпіталю я оперувався в цивільній лікарні. Операцію я планував заздалегідь і всіх повідомив. З Генерального штабу подзвонили в госпіталь — головному лікарю. Лікаря набрав начмед, якого набрав представник Генерального штабу. У лікарні були дуже здивовані: кому це я перейшов дорогу, «що за тебе подзвонили з Генерального штабу»? Зараз я у відпустці, як вирішила військово-лікарняна комісія. Але я повертаюся на службу трохи раніше — маю справи. Відновлюватися буду вже під час служби.

На Курський напрямок влітку 2024 року ми прийшли після боїв за Покровськ. Між Покровськом і Курською операцією в нас був приблизно місяць на відновлення. Нас поповнили особовим складом. Дали не дуже багато людей, але це було важливо, тому що весь час, починаючи з боїв за Авдіївку, батальйон працював у складних умовах і був слабо укомплектований. Нам вдалося відновити майже всі наші БМП «Бредлі» — на Донбасі вони були, мабуть, основною силою батальйону, до того моменту, як з’явилися FPV на оптоволокні. На них була побудована наша евакуація та вогнева підтримка, вони допомагали піхоті вижити на полі бою. Що стосується дронів — їх не було багато, але нам вистачало. Непогано працювала бригада в пошуках забезпечення, непогано працювали люди, які допомагали нашому батальйону ще з 2023 року, коли ми воювали на Запоріжжі.

Коли в серпні 2024 року розпочалася Курська операція, ми перебували ще на Донбасі. Підрозділи ДШВ, 225 окремий штурмовий батальйон та інші підрозділи прорвали кордон і взяли частину території Курської області. Ми заходили, щоб цей успіх розвинути. Я мав передчуття, що нас туди перекинуть. І місяця за півтора до того, як ми мали туди їхати, я вже збирав інформацію, дізнавався, хто на яких напрямках стоїть, на що потрібно буде звернути увагу.

Перед початком операції командирів усіх бригад зібрали на велику взаємодію, де був головнокомандувач Олександр Сирський. Я теж на неї попав. Кожен комбриг доповідав свою частину роботи, як він її планує. Командир нашої бригади Ян Яцишен і комбриг однієї з бригад ДШВ доповіли про проблеми, з якими ми стикнемося, і про те, яке нам потрібно забезпечення, щоб виконати завдання.

Нашим завданням було наступати в бік міста Глушково. Для нас була визначена ділянка, яку ми мали заштурмувати разом із 225 окремим штурмовим батальйоном. Грубо кажучи, ми мали підходити до міста з двох різних напрямків. Проблеми були пов’язані насамперед із логістикою. Існувала єдина дорога, по якій ми могли підійти до міста. По боках — болота, непрохідні ділянки. Сама дорога, вірогідно, під вогневим контролем з ВОПів — найімовірніше, там стояли ПТУРи. Нам потрібно було або прокладати, тралити нові дороги, або «розбирати» ці ВОПи по одному. Всі були налаштовані працювати, виконувати завдання.

Після того, як головком Олександр Сирський почув про ці проблеми — він змінив план. Мене тоді це приємно здивувало. Нам змінили напрямок, яким ми мали зайти в Коренєво.

Загальний задум операції виглядав логічним. Звісно, наш батальйон отримував тільки невелику частину інформації. Але я почув про складові операції від командирів інших бригад. Ми мали вийти на природні рубежі — річки, заболочену місцевість. Росіяни не змогли б наступати на нас технікою. Ми забрали б частину їхньої території, закріпилися на рубежах, унеможливили їхній наступ — це допомогло б нам у переговорах. Для них територія — це болюча тема.

За день до початку нашої операції росіяни пішли в контрнаступ. Вони поїхали технікою різними напрямками і розсипалися по наших тилах. Підрозділи, які стояли на тих ділянках і мали б їх зупинити, — з якоїсь причини не зреагували. Не хочу вдаватися в подробиці того, що там сталося, але вони не діяли. Частина російських підрозділів потім довго трималися в оточенні і вели бій. Думаю, це були елітні підрозділи, добре підготовлені — вони трималися навіть у таких умовах. Тому наші плани були змінені. Ми сконцентрували сили на тому, щоб відновити позиції, відштурмувати і зачистити населені пункти.

Вже тоді я почав взаємодіяти з командиром 225 окремого штурмового батальйону Олегом Ширяєвим. Одразу скажу, що ставлюся до нього упереджено, враховуючи його зв’язки з Іллею Кивою. Я його сприймав і сприймаю досі як кримінального елемента. У Збройних силах він користується поняттями і методами кримінального світу.

Я поважаю багатьох бійців 225 окремого штурмового полку. Вони роблять офігєвшу роботу, складну роботу. Є хороші офіцери. Але якщо ми говоримо про загальну філософію підрозділу, на чолі якого стоїть Олег Ширяєв, то в ній головне — це лояльність до вищого командування. Якщо нам наказали — ми робимо. Незалежно від того, як оцінили ситуацію. Ціна неважлива. Я критикую саме її.

Особисто я не бачив, що вони бʼють своїх людей. Але я бачив, як вони поводяться зі своїми людьми на полі бою, — через стріми. І є свідчення людей, з якими я спілкувався особисто: вони працювали в підпорядкуванні 225 ОШП, і їх обманом заводили на ворожі позиції. Їм казали, наприклад, що це друга лінія нашої оборони, і заводили прямо на ворожий ВОП. Своїх людей вони так само відправляли в один кінець.

Перший раз я побачив, як працює 225-й, коли ми разом мали зачистити ділянку. Вони просто заскакували в тил росіянам, в якийсь будинок, посадку, просто в яму — і казали: «Завдання виконано, міняйте нас». Ми пояснювали, що це так не робиться. Що необхідно провести зачистку, обладнати позицію, куди ми можемо сісти. Щойно я це казав — зверху мені дзвонили. Крики, психи. Тому що Ширяєв подзвонив головкому і нажалівся, що 47 бригада їх не міняє. Окей, поміняли. Зайшли, сіли в яму. У звичайну воронку від вибуху, у ній навіть не було розкопано нічого.

Коли росіяни залишаються в тебе в тилах — воно тобі нічого не дає. Коли не перерізані їхні логістичні шляхи, коли вони можуть міняти особовий склад і забеспечувати його — це не виконання завдання.

Була ще одна спільна операція з 225 окремим штурмовим батальйоном. Визначили кілька напрямків, де мали заїжджати. Зробити проходи в загородженнях, пройти дистанцію до населеного пункту, зачистити його. Ми мали замінити штурмові підрозділи і розвинути наступ. Сталося так, що в загородженнях вдалося зробити тільки один проїзд. За ним — велика відстань на відкритій місцевості. Вони заскочили на глибину на ефекті неочікуваності. Але скритно замінити їх було неможливо, тому що єдина дорога пролягала через поле.

Ми намагалися це зробити з дотриманням усіх норм. Ми впливали на вогневі точки противника, впливали на пілотів. Робили кілька різних заходів, робили демонстраційні дії, пробували заїжджати на техніці, пробували заходити пішки. Вдень, вночі. Зайти туди було майже неможливо — тільки в погану погоду, коли не літають дрони. Намагалися зайти — і зазнавали втрат.

У 225 там теж були офігєвші втрати. Вони можуть казати, що це тому, що 47 бригада їх не поміняла. Це брехня: 47 все одно стояла разом із ними. Ми частину людей все одно завели. Вони загинули з інших причин — і це стосується того, як вони задіювали свій підрозділ.

Я пояснював командуванню, що не можу виконати завдання. Я прописував, що саме мені потрібно, щоб все-таки його виконати — «дайте мені раз, два, три». Після того, як нам не вдалося зробити цю заміну — приїхала перевірка з Генерального штабу.

У статуті Сухопутних військ є такий елемент, як «оцінка». Ти маєш оцінити сили та засоби — свої і ворога. Порівняти. Зрозуміти, чи вистачає тобі часу та ресурсів. Якщо тобі наказують чотирма відділеннями штурмувати населений пункт, де стоїть батальйон, — це можливе завдання чи ні?

Штурмувати чотирма відділеннями населений пункт, де стояв мінімум батальйон, — це реальне бойове завдання, яке поставили штурмовому підрозділу під час Курської операції. Я прийшов до комбата і питаю його: «Ти серйозно?». Мало того, що ти заліз фіг знає куди, і частина твоїх людей уже поранені, ти ще плануєш штурмувати населений пункт? Він каже мені: «Це наказ, я накази не обговорюю». У моїй голові, незважаючи на чотири роки війни, мізки залишились. Якщо в них немає — мені дуже шкода.

Вони зайшли у ворожий тил через поля, пройшовши через їхні бойові порядки. Мені поставили завдання їх міняти. Я подав «позатермінове»: для виконання завдання прошу надати мені те і те, забезпечити мені прохід. Відштурмувати певну ділянку, щоб я міг побудувати логістичний маршрут, насамперед для евакуації. Я написав, які ризики нас очікують, якщо ми продовжимо виконувати завдання. Рапорт я подав на командира бригади. Паралельно я вийшов на деяких людей з вищого військового керівництва та все їм доповів. Зняв їм відео, показав, які а нас проблеми, пояснив, що ми будемо робити. Одна з відповідей була така: «Я поговорю з головнокомандувачем, але ти ж розумієш, якщо він так вирішив, нічого не зміниш».

Всі ризики, які я прописав, справдилися. Врешті-решт наших людей почали штурмувати. Ми не могли надати їм належної підтримки. Намагалися їх евакуювати — не змогли. Навіть доїхати до кордону не могли через те, що була всього одна дорога. Пробували застосувати НРК. Теж не вдалося — ми тільки-тільки їх освоювали. Частина людей загинула від поранень.

Я спланував, що вони будуть відходити, попри те, що не отримав погодження зверху. Я писав, що потрібно вивести людей, поки є можливість — але почув тільки крики, що не можна. Я все одно спланував, як буду їх виводити. Сконцентрував засоби. Підлеглі отримали завдання, хто як буде діяти — щоб ми витягли тих, хто залишився живий. Але люди не витримали психологічно і просто побігли. Побігли, ще не знаючи мого плану, не знаючи, що я збираюсь їх виводити. Бігли вони через ворожі бойові порядки, їх побачили і почали розстрілювати. Частина нарвалася на протипіхотні міни. Вижив, якщо я не помиляюсь, всього один наш боєць, і один боєць штурмувого підрозділу.

Це була остання крапля, після якої я написав пост. Остання крапля цих всіх дебільних завдань, які я отримав на Курському напрямку. Мій батальйон ніколи не зрізався навіть зі складних завдань. Ніколи. Ми ніколи не казали: «Ми не підемо». Розкажу декілька прикладів. Одного разу, біля Степового, мій офіцер, т. в. о. командира роти, сорок хвилин на собі витягував пацана, у якого відмовили ноги. «Бредлі» чекала його під обстрілом сорок хвилин. Ворог намагався їх стерти з усього, що було. Витримали, евакуювали людину. Так само на Курщині: якщо потрібно було евакуювати пораненого — пацани видихали, сідали в машину і їхали, по дорозі отримуючи три-чотири FPV.

Але є завдання, які не вкладаються в здоровий глузд. Скажімо, чотирма відділеннями заштурмувати населений пункт. І коли моїх людей стирають у своїх безглуздих завданнях, а я постійно отримую зауваження, догани та перевірки — як мені реагувати? Найболючішою в цій історії для мене завжди була втрата людей.

Далі ми розмовляємо з Олександром Ширшиним про те, як розгортався публічний конфлікт: про перевірку Генерального штабу, реакцію штурмових полків, відповідь Олександра Сирського та перевод до штабу корпусу. Дивіться повне інтерв’ю на нашому ютуб-каналі.