Головнокомандувач Олександр Сирський (або будь-який інший головнокомандувач) діє в логіці фронтової доцільності: найважливішим для нього є утримати позиції. Він перебуває під подвійним тиском: тиском ворога та тиском українських медіа. Кожен прорив, відступ або втрату території обговорюють публічно. Від нього чекають швидкого та зрозумілого результату, причому позитивного: «відбили», «захопили», «перемогли». Крім того, головне, чим він керується, це бачення лінії фронту, а не довгострокове бачення держави (її економічної стійкості та демографії).
За таких умов у керівництва війська виникає стимул «гасити пожежі» (прориви) на лінії фронту за будь-яку ціну. Люди стають головним ресурсом, за рахунок якого воно гасить ці пожежі. Генеральний штаб, який підпорядковується головнокомандувачу, стає «замовником» цього ресурсу. Виконавцем стають ТЦК, які теж (через Командування Сухопутних військ) підпорядковуються головнокомандувачу. Таким чином контроль над людьми зосереджений в руках військового керівництва.
Щоб закривати прориви, командування перекидає підрозділи, вириваючи їх зі смуги відповідальності, встановленої корпусною реформою. Крім того, важливим інструментом гасіння пожеж стали окремі «штурмові війська», які пріоритетно поповнюються через ТЦК. Вони виснажуються, «сточуються» і знову поповнюються пріоритетно.
При цьому цивільні громадяни України не є нескінченним ресурсом. Частка з них (легально або нелегально) виїжджає з країни, частка ховається від призову, частка — дезертирує одразу після того, як потрапляє на базову військову підготовку, або пізніше. Ця ситуація не зміниться на краще сама собою. Українці-емігранти не збираються масово повертатися з-за кордону, а народжуваність в Україні є однією з найнижчих у світі.
Система керування фронтом після корпусної реформи.
«Бабель»
Із часом це призвело до системного виснаження армії — значно небезпечнішого за втрати територій. Створення окремих штурмових підрозділів фрагментувало її структуру і створило ілюзію боєздатності. Насправді ж армія втрачає здатність наступати, тому що не розвиває ті війська, які, власне, мають це робити — десантно-штурмові. Ця ніби локальна проблема є наслідком роботи системи, в якій контроль над призовом зосереджений в руках військової вертикалі.
Щоб вирішити цю проблему, потрібно діяти системно. Політичному керівництву (вочевидь, президенту та членам Ставки) необхідно визначити, яку мету Україна переслідує у війні. Виходячи з цієї мети, Генеральний штаб має сформувати детальний запит на людей, обов’язково із розбивкою на корпуси та спеціальності. Кожний рекрут у новій системі мобілізується не абстрактно «до війська», а на певний корпус та певну спеціальність. Він потрапляє до навчального центру, який має бути частиною корпусу. Кожен корпус визначає свою систему підготовки — під власне озброєння й тактику. Тоді підрозділи корпусу отримують не «чужих» людей, а тих, кого вони самі підготували.
Крім того, потрібно розділити «запит» на людей та виконання цього запиту, щоб вони не були в одних руках, як зараз. Запит залишається за Генеральним штабом. Але виконувати його мають цивільні органи — це відповідає українським законам, правам людини та здоровому глузду. Адмініструвати мобілізацію має Міністерство оборони. Саме йому мають підпорядковуватися ТЦК (зараз вони підпорядковуються Командуванню Сухопутних військ). А примусово мобілізовувати людей має виключно Національна поліція.