Увечері 20 серпня 1968 року радянський посол у США Анатолій Добринін прибув до Білого дому на зустріч з американським президентом Ліндоном Джонсоном. Добринін хвилювався, він мав офіційно повідомити, що наступного ранку СРСР разом з іншими країнами Варшавського блоку планують військове вторгнення до Чехословаччини. Посол був упевнений, що після цього Джонсон скасує заплановану на 21 серпня зустріч на найвищому рівні з радянським прем’єром Олексієм Косигіним. Тож він мав оцінити реакцію та спробувати промацати ґрунт щодо можливості поновлення перемовин про розрядку у відносинах зі Штатами у найближчому майбутньому.
Джонсон з порога почав розповідати про новий кольоровий фільм, який він днями подивився на своєму ранчо. Розпитував про справи Добриніна та Косигіна. Згадував про чудову минулорічну зустріч з Косигіним у Глассборо. Розповідав про дивовижне здоров’я експрезидента Ейзенхауера, який пережив черговий серцевий напад. Запропонував спробувати новинку від Coca-Cola — газований цитрусовий напій Fresca.
Джонсон (крайній справа) і Косигін (крайній зліва) за обідом у Глассборо, 1967 рік.
Getty Images / «Бабель»
Нарешті Добринін набрався сміливості та сказав, що має зачитати термінове повідомлення від імені радянського уряду. Він почав говорити про «змову зовнішніх і внутрішніх сил проти існуючого суспільного і державного ладу в Чехословаччині». І через це СРСР виключно на прохання чехословацького уряду вирішив направити свої війська на допомогу чехословацькому народу. Але щойно загроза зникне, одразу їх виведе. «Ми хотіли б, щоб президент Джонсон знав, що наші кроки повністю продиктовані прагненням зміцнити мир і жодною мірою не стосуються державних інтересів Сполучених Штатів чи будь-якої іншої держави. Ми виходимо з того, що нинішні події не повинні зашкодити радянсько-американським відносинам, розвитку яких радянський уряд, як і раніше, надає великого значення», — сказав наостанок Добринін.
На його подив Джонсон майже не вслухався в цю заяву. Тож про всяк випадок посол перепитав, чи зрозумів президент суть повідомлення. Той відповів, що, щиро кажучи, «пропустив пару слів». Але запевнив, що позиція США залишається незмінною. Простими словами, Білий дім погоджувався з тим, що Чехословаччина лишається у сфері впливу СРСР, і був готовий сприймати вторгнення як внутрішні розбірки у країнах соцтабору.
Зустріч Добриніна із Джонсоном у Білому домі, 20 серпня 1968 року.
Getty Images / «Бабель»
Добринін обережно перепитав щодо завтрашньої зустрічі з Косигіним. На що Джонсон відповів, що рано-вранці запросить членів Ради національної безпеки США на сніданок. Швиденько повідомить їх про «чехословацьке питання», аби вони «не здійняли галасу до небес», що президент їм чогось не сказав. А після цього вони спокійно зберуться на сніданок з радянською делегацією. І загалом Джонсон сподівається на зустріч на найвищому рівні у Москві десь у перших числах жовтня. Адже «є багато тем, які ще треба обговорити, і це було б добре для обох наших народів». А допоки треба все організувати для завтрашнього сніданку з Косигіним.
Наступного ранку близько 200 тисяч солдатів і 5 000 танків країн Варшавського договору вторглись до Чехословаччини. Основу угруповання становили радянські війська. Місцева армія не чинила опору, інтервентам протистояли лише беззбройні мітингувальники. Під час придушення протестів загинуло 108 мирних жителів, близько пів тисячі дістали поранень. Кремль швидко повернув Чехословаччину під свій контроль, згорнув ліберальні реформи і посадив новий лояльний уряд. Останні іноземні війська покинули країну тільки в 1991 році.
Вітрина у Празі із закликом до росіян забиратись додому, серпень 1968 року.
Getty Images / «Бабель»
Захід «проковтнув» вторгнення
Після Карибської кризи 1962 року Захід менш за все хотів нового загострення з Радянським Союзом. Особливо Сполучені Штати, які загрузли у безперспективній В’єтнамській війні і явно були не готові до ще одного конфлікту, а надто напряму з СРСР.
Натомість упродовж кількох останніх років Білий дім докладав чималих зусиль для розрядки у відносинах з Кремлем. Після довгих перемовин сторони от тільки-но 1 липня 1968 року нарешті підписали перший в історії Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Тож адміністрація Джонсона передусім прагнула продовження діалогу про подальше роззброєння. І була готова багато на що заплющити очі. «Переговори про скорочення озброєнь мали надзвичайно важливе значення, стоячи вище за всі інші зовнішньополітичні міркування, зокрема наслідки вторгнення до Чехословаччини», — писав згодом у мемуарах тодішній держсекретар США Дін Раск.
Дін Раск підписує Договір про нерозповсюдженя ядерної зброї, 1 липня 1968 року.
Getty Images / «Бабель»
Утім, заплановану на ранок 21 серпня 1968-го зустріч з Косигіним Джонсону все ж довелось скасувати. Після зустрічі з Радою національної безпеки президентові стало ясно, що американці явно не зрозуміють миролюбної зустрічі з главою радянського уряду в день вторгнення. І це на тлі того, що американські солдати у В’єтнамі боролись саме з комунізмом. Тож офіційно Білий дім засудив вторгнення і виніс це питання на обговорення в Радбезі ООН. Та за лаштунками Джонсон майже одразу почав домовлятись як із Добриніним, так і з американським послом у Москві Томпсоном про перенесення скасованої зустрічі. Повноцінно ж поновити діалог вдалося тільки за кілька років, уже за президентства Річарда Ніксона.
Ніксон під час зустрічі з Брежнєвим, 1973 рік.
Getty Images / «Бабель»
Схожої тактики дотримувались і в Лондоні. Там показово засудили вторгнення і приєднались до американців зі зверненням у Радбез ООН. Зрештою після кількох спроб питання про засудження вторгнення та вимогу негайного виводу військ із Чехословаччини винесли на засідання. Однак СРСР прогнозовано скористався своїм правом вето в Радбезі і заблокував резолюцію. За кілька днів новий прокремлівський представник Чехословаччини попросив зняти питання з порядку денного і підтримав заяви представника СРСР в ООН про «братерську допомогу». На цьому все й завершилось.
Розкол серед комуністів
Після Другої світової війни в Західній Європі набрали розмаху ліві рухи. Місцеві компартії більшали і поступово ставали впливовою силою в політиці своїх країн. Звісно, всі вони підтримували тісні зв’язки з Москвою, як з головним ідеологічним центром.
Радянське вторгнення до Будапешту в 1956 році західні комуністи ще якось «проковтнули». Зійшлись на тому, що оголосили Будапештське повстання «путчем, спрямованим на відновлення фашизму, який на кілька днів повернув надію князям, що до війни утримували Угорщину в напівфеодальному стані». Найбільших втрат тоді зазнала британська компартія. З її лав вийшло близько третини членів, в основному інтелектуалів, які показово розривали свої партквитки.
Саме британські комуністи першими серед європейських лівих засудили радянське вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968-го. Догматичні послідовники лінії Кремля вирішувати політичні проблеми танками тепер були в меншості. Їх зневажливо називали «танкістами». Керівництво ж британських комуністів на чолі з Джоном Голланом виступило проти «тиранії та гноблення, замаскованого під соціалізм». Вони заявили про «кардинальний принцип комунізму», що кожна країна є «суверенною, визначає свою власну політику та не підлягає втручанню з боку інших партій». І загалом закликали Москву зосередитись на справжніх проблемах, наприклад «припинити агресію США у В’єтнамі».
Джон Голлан з маніфестом британської компартії, 1970 рік. З’їзд британської компартії у 1967 році.
Getty Images / «Бабель»
Британців підтримала набагато численніша та, здавалося б, більш прокремлівська французька компартія. На сторінках своєї газети LʼHumanité французи оголосили вторгнення до Чехословаччини порушенням комуністичних принципів. Схожу позицію зайняла й найпотужніша та найвпливовіша з усіх західноєвропейських компартій — італійська. Партійна газета LʼUnità засуджувала «помилку неосталінського режиму». Ба більше, лідери італійських комуністів почали відвертатись від Москви та формувати альянси з місцевими некомуністичними партіями. Одним з небагатьох комуністичних лідерів Західної Європи, хто підтримав вторгнення, був португальський генсек Альваро Куньял.
Вторгнення до Чехословаччини спровокувало розкол і всередині європейського соцтабору. Румунський диктатор Ніколае Чаушеску відмовився відправляти свої війська до Чехословаччини й розкритикував агресивну політику Кремля стосовно «дружніх, але самостійних соціалістичних держав». Лідер югославських комуністів Йосип Броз Тіто так само відмовився брати участь у вторгненні та публічно заявив радянському послу: «Якщо ви зважитесь на подібний крок проти Югославії, на вас чекатиме війна тривалістю у двадцять років, а може й більше». А албанський диктатор Енвер Ходжа взагалі показово вийшов з Варшавського договору на знак протесту.
Чаушеску критикує вторгнення до Чехословаччини під час промови, серпень 1968 року.
Wikimedia / «Бабель»
Різка реакція комуністичного Китаю
Відносини між Пекіном і Москвою почали погіршуватись після смерті Сталіна у 1953 році. Все почалося з ідеологічних розбіжностей у трактовці марксизму між Мао Цзедуном і новим радянським керівництвом спершу на чолі з Микитою Хрущовим, а потім з Леонідом Брежнєвим. Простими словами — сперечалися, хто справжніший комуніст.
З середини 1960-х ідеологічний розкол переріс у територіальний. Пекін заявив, що сучасний радянсько-китайський кордон є несправедливим. Адже був встановлений ще договорами ХІХ століття ідеологічно ворожими імперськими режимами обох країн. Та Москва це питання проігнорувала.
Мао й сам був критикував ліберальний курс чехословацьких комуністів періоду «Празької весни». Однак різко виступив проти радянського вторгнення до Чехословаччини. Адже прекрасно розумів, що під таким приводом СРСР може напасти і на Китай. З подачі китайського лідера в КНР запустили масштабну пропагандистську кампанію, яка гостро критикувала вторгнення. Радянське керівництво оголосили «групою зрадників, які стали на шлях соціалістичного імперіалізму та ревізіонізму».
Китайський прем’єр Чжоу Єньлай разом із Чаушеску під час візиту до Румунії, 1966 рік.
Getty Images / «Бабель»
Китайський прем’єр Чжоу Єньлай взагалі не стримувався у висловлюваннях. Під час бенкету в посольстві Румунії в Пекіні він відкрито критикував Кремль за «фашистську політику, великодержавний шовінізм та національний егоїзм». Порівнював вторгнення до Чехословаччини спочатку з американською війною у В’єтнамі. А потім вдався і до більш прямих паралелей з Гітлером, який у 1938—1939 роках спочатку окупував Судетську область Чехословаччини, а невдовзі і всю країну.
Дійшло до того, що навесні 1969 року на радянсько-китайському кордоні почалися збройні сутички. Найбільш кровопролитними стали бої за маленький острів Даманський на річці Уссурі з танками та артилерією. У Кремлі навіть всерйоз розглядали можливість попереджувального удару по китайських ядерних об’єктах. Повномасштабної війни вдалося уникнути за втручання Сполучених Штатів. Утім, відносини між державами так і лишились вельми прохолодними аж до самого розпаду СРСР.
Радянські прикордонники на острові Даманський, січень 1969 року. Китайські та радянські солдати на одній зі спірних ділянок кордону, лютий 1969 року. Китайський прикордонник поруч з портретом Мао на одній зі спірних ділянок радянсько-китайського кордону, квітень 1969 року.
Getty Images / «Бабель»
Наслідки доктрини Брежнєва
Після вторгнення СРСР до Чехословаччини місцевих лібералів-комуністів силоміць привезли до Москви. Там їх «виховував» генсек СРСР Леонід Брежнєв: «Ви вважали, що можете робите те, що вам заманеться, незважаючи на те, подобається нам це чи ні. Нас це не влаштовує. Чехословаччина лежить у межах тих територій, які в роки війни звільнив радянський солдат. Ці межі — це наші кордони. І так буде завжди».
У листопаді 1968 року на зʼїзді у Варшаві Брежнєв заявив, що «захист справи соціалізму є спільною проблемою всіх соціалістичних країн, які мають право надати військову допомогу братній країні, щоб запобігти загрозі соціалістичному ладу». По суті, це означало, що Кремль лишає за собою право на втручання, зокрема й військове, до будь-якої соціалістичної країни, якщо вважатиме, що там якось неправильно будують комунізм. На Заході таку політику назвали «доктриною Брежнєва».
На фото зліва направо: Косигін, Брежнєв і опальний глава Компартії Чехословаччини Александр Дубчек, серпень 1968 року.
Getty Images / «Бабель»
У Кремлі раділи локальному успіху в Празі, адже все вдалося вирішити вельми швидко. А країни Заходу прогнозовано вирішили не втручатись, а згодом знову повернулись до політики розрядки з Радянським Союзом.
Та у довгостроковій перспективі Москва втратила підтримку комуністів Західної Європи. А ще спровокувала розкол серед країн соцтабору, яким явно не подобалась перспектива такої «братньої допомоги» з будь-якого приводу. Зрештою доктрина Брежнєва обернулась радянським вторгненням до Афганістану, яке замість короткої блискавичної операції за чехословацьким сценарієм перетворилось на затяжний конфлікт. Згодом це стало одним з факторів, що спровокував розвал СРСР.