Наприкінці 1980-х СРСР занурювався у глибоку кризу і опинився на межі розвалу. Політика «перебудови, гласності та прискорення» тодішнього радянського генсека Михайла Горбачова не врятувала економіку, зате відкрила дорогу для національних рухів. Це призвело до «параду суверенітетів» у 1990 році — спочатку в балтійських, а згодом і в інших республіках, зокрема в Україні.
У березні 1990-го в УРСР відбулись перші за період комуністичного режиму доволі вільні парламентські вибори. На них національно-демократичні кандидати отримали майже чверть мандатів. Вони сформували в парламенті опозиційну групу «Народна Рада» на чолі з Ігорем Юхновським, до якої увійшли 125 депутатів. Однак більшість була в комуністів з групи «За суверенну Радянську Україну» на чолі з Олександром Морозом.
Та навіть за таких умов Верховна Рада УРСР в липні 1990 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У ній прописали широку політичну та економічну автономію, але не повну незалежність. Намагаючись бодай якось зберегти СРСР, Горбачов погодився переформатувати його на конфедерацію суверенних держав. Тож у кінцевому пункті української декларації йшлося про укладання відповідного «союзного договору».
Депутати «Народної Ради» після ухвалення Декларації про державний суверенітет України, 16 липня 1990 року. Серед них Левко Лукʼяненко, Вʼячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Богдан Горинь.
Український інститут національної пам’яті
Комуністи розглядали цю декларацію як тимчасову поступку. Позаяк це був загальний тренд у тодішньому СРСР. Подібні документи ухвалювали парламенти інших союзних республік, зокрема й російської. Та й всередині самої комуністичної більшості вже назрівали розбіжності. Консервативна група на чолі з тодішнім першим секретарем ЦК КПУ Станіславом Гуренком виступала за збереження «єдиного і неподільного СРСР». А так звані суверен-комуністи, серед яких був тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук, були не проти суверенітету. Бо в такий спосіб могли отримати більше повноважень і вже не настільки залежати від союзного центру в Москві.
На відміну від них націонал-демократи бачили декларацію про суверенітет як перший крок на шляху до справжньої незалежності. Вони влаштовували акції, де закликали Україну вийти зі складу СРСР. Наймасштабнішою стала майже 300-тисячна хода в центрі Києва 30 вересня 1990 року під гаслом «Ні — новому Союзному договору!». Серед інших вимог були розпуск Компартії України, демонтаж памʼятника Леніну в Києві, відставка голови Верховної ради УРСР Леоніда Кравчука і голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола, уряду тощо. Організував цей мітинг «Народний Рух України за перебудову».
Учасники мітингу в Києві йдуть до Верховної Ради вулицею Кірова (зараз — Грушевського), 30 вересня 1990 року. Учасники мітингу в Києві біля Республіканського стадіону (зараз — НСК «Олімпійський»), 30 вересня 1990 року. Учасники мітингу в Києві, 30 вересня 1990 року.
Getty Images / «Бабель»
Власну проукраїнську акцію запланувала й студентська молодь з київської «Української студентської спілки» і «Студентського братства Львівщини». Її ретельно готували майже пів року. Обрали лідерів, домовились про форми, методи та вимоги. Щоправда, не обійшлось без дискусій.
Кияни висунули три вимоги. Головна з них — перевибори Верховної Ради не пізніше ніж навесні 1991-го. Також вони вимагали націоналізувати майно КПУ і відмовитись підписувати новий «союзний договір». Львівʼяни приїхали з двома іншими вимогами — повернути в Україну солдатів, які служили за її межами, і відправити у відставку голову Ради міністрів УРСР Віталія Масола. Останню вимогу кияни вважали недоцільною, адже в разі перевиборів парламенту у відставку мав піти й уряд. Але львівʼяни пояснили відставку премʼєра як вагому демонстративну жертву від влади, яка б свідчила про перемогу протесту. Зрештою дійшли компромісу й обʼєднали вимоги в пʼять пунктів. Не всі підтримували й голодування як форму протесту, але погодились і на це.
Плакат з вимогами учасників Революції на граніті з виставки 2012 року.
Wikimedia / «Бабель»
Організатори були впевнені, що перших учасників акції розгонять і затримають правоохоронці. Але розраховували, що такі дії з боку влади призведуть до загальноукраїнського студентського страйку. Спочатку все йшло вельми вдало. Міліція чекала на протестувальників у Маріїнському парку біля будівлі Верховної Ради. Але вранці 2 жовтня 1990 року студенти невеликими групами по двоє-троє прийшли на площу Жовтневої революції, нинішній Майдан Незалежності, оголосили голодування і висунули вимоги.
Влада зробила несподіваний хід. Того ж дня міськрада Києва дозволила проводити заходи, зокрема і на площі Жовтневої революції, без попереднього узгодження. Тож міліція не чіпала протестувальників, навіть коли ті надвечір почали зводити наметове містечко.
Перші учасники студентської акції на площі Жовтневої революції, 2 жовтня 1990 року. Учасники студентської акції на площі Жовтневої революції зводять наметове містечко, 2 жовтня 1990 року.
Архів «Суспільне братство» / «Бабель»; Getty Images / «Бабель»
У перші дні така тактика влади, здавалося б, спрацьовувала. На голодувальників наче ніхто й уваги не звертав, загальнонаціонального студентського страйку не сталось. Перемовини протестувальників з головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком завершились нічим. Десь на сьомий-десятий день дехто з учасників акції зневірився і припинив голодування.
Учасниця Революції на граніті, жовтень 1990 року. Голодування студентів під час Революції на граніті, жовтень 1990 року.
Getty Images / «Бабель»; Архів «Суспільне братство» / «Бабель»
Та поступово до протестувальників доєднувались студенти київських та інших вишів, їх підтримали працівники заводів і фабрик та навіть деякі депутати Ради. У наметовому містечку зʼявилась радіоапаратура, виступи протестувальників і переговори з владою транслювали по телебаченню і радіо. У пресі акцію стали називати «Революцією на граніті».
Тепер «ліберальне» рішення влади не чіпати студентів стало працювати проти неї. Учасники акції згадували, як співробітники КДБ намагались їх залякати й обіцяли придушити протест танками, як це зробили в Китаї у 1989-му. Та було вже пізно. Переломним днем стало 15 жовтня 1990 року. Тоді київські студенти оголосили загальний страйк і почали захоплювати приміщення вишів, зокрема червоний корпус Київського університету імені Тараса Шевченка. На площі Жовтневої революції зібралися приблизно сто тисяч людей, які рушили до Верховної Ради. Наступного дня, 16 жовтня, під будівлею парламенту зʼявилось друге наметове містечко.
Студентський мітинг під час Революції на граніті, жовтень 1990 року. Наметове містчеко під будівлею Верховної Ради, 16 жовтня 1990 року.
Архів «Суспільне братство» / «Бабель»
Того ж дня у Верховній Раді створили погоджувальну комісію, яка мала розглянути вимоги протестувальників. А вже 17 жовтня парламент показав, що готовий частково задовольнити вимоги студентів. Зокрема, 23 жовтня він відправив у відставку голову Ради міністрів УРСР Віталія Масола.
Лідери студентського протесту оголосили про перемогу і припинили голодування 17 жовтня 1990-го. Та головну вимогу — дострокові перевибори Верховної Ради — так і не задовольнили. Хіба що парламентарі пообіцяли провести в 1991 році референдум з питання довіри Верховній Раді, та зрештою цей склад парламенту пропрацював аж до перших виборів Верховної Ради вже в незалежній Україні в 1994 році. Хоча навіть Леонід Кравчук згодом визнавав, що якби тоді відбулися перевибори, Україна могла б піти зовсім іншим шляхом.
Наметове містечко учасників Революції на граниті на площі Жовтневої революції (зараз Майдан Незалежності) в Києві, жовтень 1990 року.
Getty Images / «Бабель»
«Бабель» чесно розповідає про історичні події. Підтримайте нас: https://babel.ua/donate