Улітку 2014-го українські військові та добровольчі батальйони перехопили ініціативу на Донбасі і почали відтісняти проросійських бойовиків. Вони звільнили майже весь південь Донецької області та підійшли впритул до Луганська. Окрім цього, почали відновлювати контроль над російсько-українським кордоном.
Тодішній український президент Петро Порошенко ще 20 червня 2014 року представив «Мирний план щодо врегулювання ситуації в східних регіонах України». Ось його основні пункти:
- амністія для тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів;
- звільнення заручників;
- роззброєння та гарантований коридор для виходу російських найманців;
- звільнення адмінбудівель та відновлення діяльності місцевих органів влади;
- встановлення 10-кілометрової буферної зони на кордоні з Росією;
- децентралізація влади та дострокові місцеві і парламентські вибори;
- узгодження з представниками Донбасу кандидатур губернаторів до виборів.
Такий сценарій явно не влаштовував Кремль. Тож Росія спочатку почала обстрілювати зі своєї території українські війська вздовж кордону. А з серпня на територію України зайшли вже регулярні частини армії РФ та завдали українцям кілька поразок, наймасштабнішу — під Іловайськом.
Ситуація на сході України на 5 вересня 2014 року за даними Інформаційно-аналітичного центру РНБО України.
Wikimedia / «Бабель»
Саме у розпал боїв під Іловайськом, 26 серпня 2014 року, у Мінську зустрілись Петро Порошенко та Володимир Путін. За підсумками їхніх перемовин представники України, Росії та ОБСЄ у тому ж Мінську підписали 5 вересня 2014-го Мінський протокол або Мінськ-1.
У першому пункті йшлося про те, що сторони мають негайно припинити вогонь. А далі документ де в чому повторював мирний план Порошенка. Наприклад, моніторинг російсько-українського кордону і створення там зон безпеки під контролем ОБСЄ. Головним нововведенням були слова про «особливий статус». Україна зобовʼязалася ухвалити закон «Про особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей».
Зліва направо: президент РФ Путін, верховний представник ЄС із зовнішньої політики Кетрін Ештон, президент Білорусі Лукашенко та президент України Петро Порошенко на зустрічі в Мінську, 26 серпня 2016 року.
Getty Images / «Бабель»
Головним завданням Росії у Мінських угодах, на думку експертів, було підірвати суверенітет України. План виглядав приблизно так: «ЛНР» і «ДНР» отримують широку автономію у складі України, але по суті лишаються проросійським троянським конем. Це дає можливість Кремлю впливати на українську політику, перешкоджати вступу до НАТО та ЄС, розхитувати ситуацію в інших українських регіонах, спонукаючи їх вимагати для себе такого ж «особливого статусу». Це, своєю чергою, послабить центральну владу в Києві.
Для цього Росія намагалась легітимізувати «ЛДНР», зробити їхніх представників повноцінними учасниками переговорів з Україною і представити війну на Донбасі як внутрішній конфлікт. Себе Росія позиціонувала виключно як посередника-миротворця на кшталт ОБСЄ. Тож на вимогу росіян у Мінських документах стояли й підписи Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького, але як приватних осіб, а не як очільників самопроголошених «республік».
Учасники Тристоронньої контактної групи від ОБСЄ, України і Росії та глави невизнаних «ЛНР» і «ДНР» у Мінську у вересні 2014 року. Справа наліво: Гайді Тальявіні, Леонід Кучма, Михайло Зурабов, Ігор Плотницький, Олександр Захарченко.
Фото УНІАН
Після Мінська-1 Кремль не отримав бажаного результату, тож продовжив діяти за схожим сценарієм — поновив бої на фронті, аби примусити Київ до нових перемовин на своїх умовах. На початок лютого 2015-го найзапекліші бої точились за Донецький аеропорт та Дебальцеве, де російські військові разом із бойовиками намагались оточити українців.
Ситуація на сході України на 12 лютого 2015 року за даними Інформаційно-аналітичного центру РНБО України.
Wikimedia / «Бабель»
Тепер Путін у Мінську не лише погрожував Порошенку знищити українську армію, а й залякував двох інших представників «нормандської четвірки» Ангелу Меркель та Франсуа Олланда масштабною війною в Європі. Зрештою, під тиском Кремля ухвалили другу Мінську угоду, яка для України була значно гіршою за першу.
Замість буферної зони на російсько-українському кордоні ОБСЄ тепер мала моніторити лише розведення озброєнь на лінії зіткнення. Контроль над державним кордоном Україна могла відновити після проведення місцевих виборів. Але найголовніше — Україна мала закріпити в Конституції «особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей» і попередньо узгодити його з представниками цих районів.
Зустріч глав держав «нормандської четвірки» у Мінську, 11 лютого 2015 року.
Getty Images / «Бабель»
Кремль був настільки упевнений у своїй перемозі, що на цьому не зупинився. У травні 2015-го Росія під виглядом пропозицій від «ЛДНР» висунула додаткові умови: органи місцевого самоврядування на Донбасі можуть мати власні статути, які, наприклад, дозволяють їм укладати угоди з іноземними державами, мати власний бюджет, проводити місцеві вибори та референдуми. Згодом почали вимагати для «окремих регіонів» власного парламенту та уряду. Натомість Київ мав фінансувати ці регіони, а ще закріпити в український Конституції їхній нейтральний статус. Для України такі вимоги, ясна річ, були геть неприйнятними.
Що ж до країн Заходу, то для них на той час головним було припинити війну. Тому вони погодились на Мінськ-2, сподіваючись, що Київ та Москва згодом дійдуть якогось компромісу. Росію до цього можуть спонукати, наприклад, санкції США та Євросоюзу, які прив’язані до Мінських домовленостей. Захід навіть пропонував власні варіанти компромісу, як-от «формула Штайнмаєра».
Канцлерка Німеччини Ангела Меркель та президент Франції Франсуа Олланд після підписання Мінська-2, 12 лютого 2015 року.
Getty Images / «Бабель»
Але ніякого компромісу не вийшло. Наріжним каменем стало те, що в Мінських угодах не прописано, в якому порядку їх слід виконувати. Тож Україна наполягала, що спочатку треба виконати безпекові пункти, які йдуть у документі першими — припинити вогонь та відвести важкі озброєння. Для Росії ж найважливішою була політична частина — провести місцеві вибори та закріпити особливий статус Донбасу, що прописано в 9 та 11 пункті Мінська-2. Окрім цього, щодо документа існувала й юридична колізія. З одного боку, Мінські угоди були суто політичними домовленостями, а не міжнародним договором. З іншого — вони стали міжнародно визнаним «механізмом вирішення конфлікту».
Петро Порошенко вважає, що головним завданням Мінських угод у тодішніх обставинах було вибити для України передишку у війні з Росією. «Наша задача була, по-перше, відвести загрозу або принаймні відтермінувати війну. Вибити собі вісім років, щоб ми відновили економічне зростання і побудували міць Збройних сил. Це була перша задача — і вона була досягнута», — говорив Порошенко у червні 2022-го.
Нинішній глава держави Володимир Зеленський спочатку критикував документи і формати переговорів, що дістались йому у спадок від попередника. У 2019-му він пропонував переписати Мінські угоди та розширити «нормандський формат», залучивши США та Велику Британію. Росія ці пропозиції відкидала.
Зліва направо: Володимир Зеленський, Ангела Меркель, Емманюель Макрон та Путін на зустрічі лідерів держав «нормандської четвірки» в Парижі 9 грудня 2019 року.
Getty Images / «Бабель»
Зрештою, у лютому 2022-го Путін по суті поставив крапку у Мінських угодах, визнавши «незалежність ЛДНР» та розпочавши повномасштабну війну проти України. У листопаді того ж року, під час виступу на саміті G20 Зеленський заявив, що тепер Україна не погодиться на жодні нові «Мінські домовленості».
«Бабель» пропонує чесну та взаємовигідну угоду — цікаві матеріали в обмін на ваші добровільні донати: https://babel.ua/donate