У Києві родина Нарімана Джелялова поселилася в центрі у квартирі друзів. Це гостьове житло. Час від часу там живуть кримські татари, які виїжджають з окупованого Криму і шукають прихистку. Постояльці сплачують лише комунальні послуги. Левіза готує для нас каву, яку привезла з Криму, її роблять друзі родини. Коли ця закінчиться, будуть замовляти нову, у Києві такої немає. Передавати її друзі будуть через Стамбул. Тепер це єдиний можливий шлях з окупованого півострова — машиною в Сочі, звідти літаком у Стамбул, потім в Кишинів чи Варшаву, а звідти вже в Україну.
Наріман: Для нас важливо залишатися у Криму і щось робити. Тим, хто тут, важко це зрозуміти. От нещодавно у Криму відкрився магазин одягу і власники зібрали друзів, здається, було щось схоже на показ мод. Хтось на це дивиться і думає: «Вони там розважаються». Це не розваги, а намагання сховатися від стресу.
Я з окупованої Луганської області й 10 років чую, що всі, хто не виїхав, — сепари та підтримують Росію. Такі докори лунають вже і в бік людей, які другий рік живуть на окупованому березі Херсонської області.
Наріман: Моє залізне переконання — не можна, щоб наші люди виїжджали з окупованого Криму чи будь-якої окупованої території. Інакше до кого ми повернемося, якщо всі поїдуть? Мені ніколи не докоряли тим, що залишився в окупованому Криму і зробив певні кроки
Чому людям у Криму потрібна підтримка?
Левіза: Жити в окупації — ніби бути у вʼязниці. Свободи немає, є лише задані маршрути, якими треба ходити. Звернув кудись — штраф чи вʼязниця. Це душить. Що більше робиш, то більший тиск. Ти не те що слова і дії маєш відшліфовувати, але й думки.
Наріман: Жити в окупованому Криму не просто важко, це стрес, для багатьох — депресія. У перші роки окупації багато людей, особливо похилого віку, через це повмирали. Ми ходили з похорону на похорон.
Пресинг і стрес відчувають навіть ті, хто були прихильниками так званого воззʼєднання з Росією. Вони шукають виправдання для себе, але стикаються з тими самими обмеженнями й проблемами, як і ті, хто за Україну. Зі мною в СІЗО в Сімферополі сиділи мери, заступники міністрів, так звані герої «кримської весни»
Останні пів року відусюди чулося, що люди втомилися від війни. Мовляв, давайте домовлятися, відмовимося від Криму, сходу, півдня в обмін на мир. Ви як до такого сценарію ставитеся?
Наріман: Так віддавали вже Крим! У 1990-х СБУ працювала проти вигаданого кримськотатарського сепаратизму в бік Туреччини, хоча його ніколи не існувало. СБУ покривала проросійські заходи, відверті культурні, політичні інтервенції Росії у Крим, які у 2014-му закінчилися окупацією.
Коли Крим окупували, нас ніхто не захистив. Нам закидають, чому не чинили опору. Так, пробачте, армія пішла. Нас залишили. Якщо б армія встала на захист Криму, ми б поряд встали. Ми і без того встали, бо привозили військовим продукти, коли їх заблокували росіяни на військових базах. Нам наводять приклад, що от у Харкові піднялися у 2014-му. Так це коли сталося? Уже після Криму.
Можна зрозуміти, чому Україна не змогла захистити півострів, але не закидайте цю вину мешканцям Криму — тоді ми порозуміємося. У Криму люди пробачать усе, вони вірять у майбутнє, тільки не відмовляйтесь від нас.
А чи справді багато людей у Криму вірять у наше спільне майбутнє?
Наріман: Після звільнення я бачився з президентом. Він спитав, скільки людей хочуть деокупації. Я відповів, що цього ніхто не знає. Люди, які безумовно радіють успіхам української армії, — це не більшість, але їхня якість дуже висока. Вони зберегли лояльність і любов навіть в умовах окупації.
Більшість живе іншими категоріями. Вони не те, що люблять Путіна, у них багато проблем через окупацію, але думають, краще будемо жити в пригніченому стані, але щоб був цілий дім, була робота, не було війни.
Війна почалася з Криму. У 2016-му Міжнародний кримінальний суд заявив, що на півострові міжнародний збройний конфлікт, але ракети полетіли лише після 2022-го. Левізо, як жителі Криму реагують на обстріли?
Левіза: Ми приїхали в Київ за день до того, як влучили в «Охматдит». Восьмого липня два рази бігали в укриття під звуки вибухів. Діти не злякалися, бо у Криму звикли до вибухів. Колись старша донька йшла зі школи і був приліт в гарнізон, який розташований біля нас. У нас родичі у Джанкої живуть, ми просили їх переїхати ближче до нас під Сімферополь. А вони казали: «Та ні. Ну, вибухнуло. Ну, двері відлетіли на горищі». Це вони так говорили про вибух, коли хтось не там покурив
У нас бʼють по військових базах, і принаймні в мене є відчуття, що це точні влучання. Але страшно все одно. Але у Криму є люди, які радіють успіхам ЗСУ.
Нарімане, президент спитав про кількість людей, які хочуть деокупації Криму. Розмовляти з тими, хто лояльний або категоричний, — легко, зрозумілі реакції. Що сказати кримцям, які посередині?
Наріман: Люди розуміють, що там ненормальне життя і так не може тривати, та в когось родич у поліції працював, у когось в армії служив, хотів чи не хотів, але так сталося. Усіх тривожить питання, а що після деокупації — заарештують, депортують? У людей немає відповідей. А коли немає відповіді, є страхи й фантазії. Якщо ми будемо давати відповіді, це і буде наша розмова з мешканцями Криму.
У вас є відповіді на ці запитання?
Наріман: Насамперед ми повинні пояснити всім — й українським військовим, які заходитимуть у Крим, і тим, хто відновлюватиме українську владу на півострові, що люди у Криму — це наші люди, наші громадяни. Не можна ставитися до них як до ненаших. Вони не з власної волі опинилися в окупації.
Я викладав у школі історію. Пояснював дітям, як радянська держава ставилася до українців, які опинилися під нацистською окупацією, як їх збирали й ганяли на форсування Дніпра, їх косили кулеметами, оголошували ворогами народу. Ми в Україні цей досвід хочемо повторювати на деокупованих територіях?
Я знаю особисто людей, у яких близькі родичі працюють в окупаційній владі. Вони кажуть, нехай буде покараний за законом. Я не буду втручатися. Але кидатися образливими словами до всіх без розбору, хто залишився в окупації, держава і суспільство не мають права.
За десять років окупації багато росіян поселилися у Криму. Купували квартири, одружувалися. Є відповіді для них і членів їхніх родин, що буде після деокупації?
Наріман: Моя родичка одружилася з кримським татарином, але він громадянин Росії та переїхав у Крим до неї. Він нічого поганого не робить, працює будівельником. Вона питає, що буде з її чоловіком, якщо повернуть Крим. Люди не знають відповідей на прості запитання.
Не всі росіяни, які приїхали у Крим, причетні до окупації, хоча своєю бездіяльністю підтримали її. Часто вони там через заробіток, бо все, що будується на півострові, будують здебільшого люди з різних російських регіонів. Імперія зробила все, щоб наситити Крим своїми кадрами: були програми, пільги. Вона це робить з багатьох причин. Одна з них — Росія не довіряє жителям Криму. Наприклад, охоронець СІЗО № 2
Левіза подає до кримської кави колотий цукор, зварений на молоці. Кримські татари не цукрують каву, а кладуть шматочок цукру до рота. Наріман згадує, як бабуся варила кримський цукор, а він за нею спостерігав. Це було вже у Криму. Родини Нарімана та Левізи після депортації в 1944-му в Узбекистан
Під час інтервʼю наймолодша донька Нарімана — чотирирічна Ніаль — спить у сусідній кімнаті, за нею доглядає найстарша Аділє. Між ними різниця 11 років. Середні діти — 13-річна Емінє і восьмирічний Джеміль — граються на кухні й говорять між собою кримськотатарською.
Левізо, ви казали, що діти не знають української. У вас троє школярів, як вони вчитимуться в Києві?
Левіза: За дівчаток ми не переживаємо, впораються. Відмінниці. Українською вони не говорять, але людей розуміють. У нас велика проблема з адаптацією сина, першокласника. Коли Нарімана заарештували, він закрився, з людьми майже не спілкувався. Це в останній рік потроху почав розкриватися.
Наріман: Вдома ми розмовляємо кримськотатарською. Це вартувало нам певних зусиль і це наш свідомий вибір. Зараз у Києві згадуємо українську, говоримо трьома мовами.
Багато кримських татар нашого віку і молодше переважно говорять російською у Криму, бо там створили умови, щоб люди забували свою мову — кримськотатарську, українську.
У Криму діти навчалися російською чи кримськотатарською?
Левіза: Джеміль пішов у садочок і говорив тільки кримськотатарською, у садочку заговорив російською. Вони у 2016-му створили білінгвальні групи замість національних, які були до окупації. Батькам кажуть, що це такі самі групи, але там вітаються і прощаються кримськотатарською, решту часу говорять російською. Я працювала в садочку до 2016-го, поки Джеляла не народила, у мене була національна група. Ми говорили лише кримськотатарською. У школах до окупації в кримськотатарських класах вивчали по три години на тиждень кримськотатарську мову та літературу — тепер по пів години, і по три години російську мову і літературу. З українською мовою ще гірша ситуація. Хоча за російським законодавством у Криму державними мовами є російська, кримськотатарська та українська.
Як будете відповідати на аргумент, що діти в окупації можуть вчити українську вдома з батьками?
Наріман: Я розумію, що люди, які не знають, що таке життя в окупації, не можуть нас зрозуміти. Це нормально. Для мови потрібне середовище, у Криму його немає. У Криму після 2022 року всюди атмосфера підозр і страху. Ще у 2019 році були люди, у яких в машині висів український прапорець, зараз це неможливо. Карають за все — українську мову, антивоєнні пости в соціальних мережах, поєднання синього і жовтого кольорів, хоча це не лише кольори України, але й кримськотатарського народу. До абсурду ситуацію довели професійні донощики, які зʼявилися під час окупації та отримують за це гроші.
Левізо, у школах на окупованих територіях проходять уроки пропаганди «Розмови про важливе». Що діти розповідають про них?
Левіза: Мої діти єдині в селі, які на них не ходили. Вони стоять у розкладі першим уроком по понеділках, хоча це позашкільна діяльність. Пʼятнадцять хвилин триває лінійка з гімном Росії, а потім дітям у класах розповідають про так звану спеціальну військову операцію. Я пішла до директорки, сказала, що за російським законодавством діти ходять на позакласну діяльність тільки зі згоди батьків. Я її не даю. Директорка не змогла нічим відповісти. Інші діти казали: «А що так можна? Чому мої батьки цього не роблять».
Наріман: Давай чесно, ти розповіла подругам, іншим батькам — вони не зробили. Бо у тебе є воля і сили це робити. Може, і страшно, але робиш. Багато батьків бояться, щоб не було проблем у дитини й у них самих.
Левіза: У мене чоловік сидів, для мене це була як гарантія. Не могли ж вони і мене посадити.
Левізо, після 2022-го в Криму тримають людей, викрадених на окупованому півдні, тих, хто не пройшов фільтрацію на блокпостах при спробі покинути окуповану територію. До вас у жовтні 2022 року привезли тисячі дітей та мешканців психоневрологічних інтернатів Херсонщини й досі силою утримують. Приховати таку кількість людей в полоні неможливо, що каже місцеве населення?
Левіза: У мене вузьке коло спілкування, ми знаємо, що це відбувається, але не думаю, що більшість людей в курсі.
Через байдужість не помічають?
Наріман: Люди в окупації відкривають очі на політичні переслідування, коли це торкається їх самих. СІЗО, ФСБ — тисячі людей проходять повз їхні стіни та не звертають уваги. Кожен закривається від усього, щоб вижити. СІЗО № 2, в якому мене тримали у 2023-му і яке запрацювало після вторгнення, побудували на території колонії. Люди їздять повз, але звідки їм знати, що в Сімферополі зʼявилося нове СІЗО, де тримають українців. Багато людей не розповідають, що у них проводять обшуки, викрадають рідних. ФСБ залякує, мовляв, якщо десь про це інформація зʼявиться, буде гірше.
У Криму залишилися ваші рідні, вони не поїдуть?
Наріман: Там моя мама. Батько помер у березні 2022-го, коли я був у СІЗО. Мама хворіє, не витримає дороги, та і не поїде вона з Криму. За нею є кому доглядати.
Ми часто кажемо людям, які поїхали в Європу з окупованих територій, чому ви неактивні. Візьміть прапори й підіть до російських посольств — вимагайте звільнити політв’язнів. А люди відповідають, що бояться наслідків. Їм особисто вже нічого не загрожує, але у Криму залишаються їхні батьки, родичі, друзі.
Ви завжди були впевнені, що вийдете?
Наріман: Ніколи не сумнівався. Нехай після 17 років увʼязнення, але вийду.