«У Криму люди пробачать усе, тільки не відмовляйтесь від нас». Велике інтервʼю родини заступника голови Меджлісу Нарімана Джелялова про життя в окупації. Частина I

У Києві родина Нарімана Джелялова поселилася в центрі у квартирі друзів. Це гостьове житло. Час від часу там живуть кримські татари, які виїжджають з окупованого Криму і шукають прихистку. Постояльці сплачують лише комунальні послуги. Левіза готує для нас каву, яку привезла з Криму, її роблять друзі родини. Коли ця закінчиться, будуть замовляти нову, у Києві такої немає. Передавати її друзі будуть через Стамбул. Тепер це єдиний можливий шлях з окупованого півострова — машиною в Сочі, звідти літаком у Стамбул, потім в Кишинів чи Варшаву, а звідти вже в Україну.

Наріман: Для нас важливо залишатися у Криму і щось робити. Тим, хто тут, важко це зрозуміти. От нещодавно у Криму відкрився магазин одягу і власники зібрали друзів, здається, було щось схоже на показ мод. Хтось на це дивиться і думає: «Вони там розважаються». Це не розваги, а намагання сховатися від стресу.

Я з окупованої Луганської області й 10 років чую, що всі, хто не виїхав, — сепари та підтримують Росію. Такі докори лунають вже і в бік людей, які другий рік живуть на окупованому березі Херсонської області.

Наріман: Моє залізне переконання — не можна, щоб наші люди виїжджали з окупованого Криму чи будь-якої окупованої території. Інакше до кого ми повернемося, якщо всі поїдуть? Мені ніколи не докоряли тим, що залишився в окупованому Криму і зробив певні кроки, бо я публічно чинив опір окупації, але іншим мешканцям Криму казали: «Чому не виїжджаєте, чому те, чому се». Людей, які мають сили залишатися в окупації, потрібно підтримувати, а не звинувачувати.

Чому людям у Криму потрібна підтримка?

Левіза: Жити в окупації — ніби бути у вʼязниці. Свободи немає, є лише задані маршрути, якими треба ходити. Звернув кудись — штраф чи вʼязниця. Це душить. Що більше робиш, то більший тиск. Ти не те що слова і дії маєш відшліфовувати, але й думки.

Наріман: Жити в окупованому Криму не просто важко, це стрес, для багатьох — депресія. У перші роки окупації багато людей, особливо похилого віку, через це повмирали. Ми ходили з похорону на похорон.

Пресинг і стрес відчувають навіть ті, хто були прихильниками так званого воззʼєднання з Росією. Вони шукають виправдання для себе, але стикаються з тими самими обмеженнями й проблемами, як і ті, хто за Україну. Зі мною в СІЗО в Сімферополі сиділи мери, заступники міністрів, так звані герої «кримської весни». Незважаючи на їхню зраду, Росія швидко їх позбулася. Чоловік, який одним з перших підняв російський прапор у Криму у 2014-му, казав у СІЗО: «Нарімане, треба з цієї країни тікати, тут не буде демократії». Він не хотів тікати в дружній Китай чи Казахстан, хотів поїхати у ворожу Європу.

Останні пів року відусюди чулося, що люди втомилися від війни. Мовляв, давайте домовлятися, відмовимося від Криму, сходу, півдня в обмін на мир. Ви як до такого сценарію ставитеся?

Наріман: Так віддавали вже Крим! У 1990-х СБУ працювала проти вигаданого кримськотатарського сепаратизму в бік Туреччини, хоча його ніколи не існувало. СБУ покривала проросійські заходи, відверті культурні, політичні інтервенції Росії у Крим, які у 2014-му закінчилися окупацією.

Коли Крим окупували, нас ніхто не захистив. Нам закидають, чому не чинили опору. Так, пробачте, армія пішла. Нас залишили. Якщо б армія встала на захист Криму, ми б поряд встали. Ми і без того встали, бо привозили військовим продукти, коли їх заблокували росіяни на військових базах. Нам наводять приклад, що от у Харкові піднялися у 2014-му. Так це коли сталося? Уже після Криму.

Можна зрозуміти, чому Україна не змогла захистити півострів, але не закидайте цю вину мешканцям Криму — тоді ми порозуміємося. У Криму люди пробачать усе, вони вірять у майбутнє, тільки не відмовляйтесь від нас.

А чи справді багато людей у Криму вірять у наше спільне майбутнє?

Наріман: Після звільнення я бачився з президентом. Він спитав, скільки людей хочуть деокупації. Я відповів, що цього ніхто не знає. Люди, які безумовно радіють успіхам української армії, — це не більшість, але їхня якість дуже висока. Вони зберегли лояльність і любов навіть в умовах окупації.

Більшість живе іншими категоріями. Вони не те, що люблять Путіна, у них багато проблем через окупацію, але думають, краще будемо жити в пригніченому стані, але щоб був цілий дім, була робота, не було війни.

Війна почалася з Криму. У 2016-му Міжнародний кримінальний суд заявив, що на півострові міжнародний збройний конфлікт, але ракети полетіли лише після 2022-го. Левізо, як жителі Криму реагують на обстріли?

Левіза: Ми приїхали в Київ за день до того, як влучили в «Охматдит». Восьмого липня два рази бігали в укриття під звуки вибухів. Діти не злякалися, бо у Криму звикли до вибухів. Колись старша донька йшла зі школи і був приліт в гарнізон, який розташований біля нас. У нас родичі у Джанкої живуть, ми просили їх переїхати ближче до нас під Сімферополь. А вони казали: «Та ні. Ну, вибухнуло. Ну, двері відлетіли на горищі». Це вони так говорили про вибух, коли хтось не там покурив. Друзі розповідали, що «Гради» стоять поряд із будинками і стріляють у бік материкової України. Люди чекають, що у відповідь буде щось летіти на них. Після кожного обстрілу люди сідають на телефон і обдзвонюють рідних. У Криму неможливо дізнатися в новинах, де приліт і чи постраждав хтось. Влада інформацію блокує.

У нас бʼють по військових базах, і принаймні в мене є відчуття, що це точні влучання. Але страшно все одно. Але у Криму є люди, які радіють успіхам ЗСУ.

Нарімане, президент спитав про кількість людей, які хочуть деокупації Криму. Розмовляти з тими, хто лояльний або категоричний, — легко, зрозумілі реакції. Що сказати кримцям, які посередині?

Наріман: Люди розуміють, що там ненормальне життя і так не може тривати, та в когось родич у поліції працював, у когось в армії служив, хотів чи не хотів, але так сталося. Усіх тривожить питання, а що після деокупації — заарештують, депортують? У людей немає відповідей. А коли немає відповіді, є страхи й фантазії. Якщо ми будемо давати відповіді, це і буде наша розмова з мешканцями Криму.

У вас є відповіді на ці запитання?

Наріман: Насамперед ми повинні пояснити всім — й українським військовим, які заходитимуть у Крим, і тим, хто відновлюватиме українську владу на півострові, що люди у Криму — це наші люди, наші громадяни. Не можна ставитися до них як до ненаших. Вони не з власної волі опинилися в окупації.

Я викладав у школі історію. Пояснював дітям, як радянська держава ставилася до українців, які опинилися під нацистською окупацією, як їх збирали й ганяли на форсування Дніпра, їх косили кулеметами, оголошували ворогами народу. Ми в Україні цей досвід хочемо повторювати на деокупованих територіях?

Я знаю особисто людей, у яких близькі родичі працюють в окупаційній владі. Вони кажуть, нехай буде покараний за законом. Я не буду втручатися. Але кидатися образливими словами до всіх без розбору, хто залишився в окупації, держава і суспільство не мають права.

За десять років окупації багато росіян поселилися у Криму. Купували квартири, одружувалися. Є відповіді для них і членів їхніх родин, що буде після деокупації?

Наріман: Моя родичка одружилася з кримським татарином, але він громадянин Росії та переїхав у Крим до неї. Він нічого поганого не робить, працює будівельником. Вона питає, що буде з її чоловіком, якщо повернуть Крим. Люди не знають відповідей на прості запитання.

Не всі росіяни, які приїхали у Крим, причетні до окупації, хоча своєю бездіяльністю підтримали її. Часто вони там через заробіток, бо все, що будується на півострові, будують здебільшого люди з різних російських регіонів. Імперія зробила все, щоб наситити Крим своїми кадрами: були програми, пільги. Вона це робить з багатьох причин. Одна з них — Росія не довіряє жителям Криму. Наприклад, охоронець СІЗО № 2, простий прапорщик зізнався мені, що він колишній СБУшник. Мав хорошу посаду, але після окупації карʼєра не вдалася, бо до нього немає довіри. Ще одна причина — невідомо, як вирішуватиметься питання Криму після завершення війни. Можливо, Росія знову вимагатиме якихось референдумів. Понаїхавші будуть доречні імперії, бо голосуватимуть за неї.

Левіза подає до кримської кави колотий цукор, зварений на молоці. Кримські татари не цукрують каву, а кладуть шматочок цукру до рота. Наріман згадує, як бабуся варила кримський цукор, а він за нею спостерігав. Це було вже у Криму. Родини Нарімана та Левізи після депортації в 1944-му в Узбекистан повернулися на півострів у 1989-му, Наріман багато розповідав про це дітям, проводячи паралелі з окупацією півострова у 2014-му. Він та його дружина переконані, що ці розмови вберегли дітей від впливу російської пропаганди в навчальних закладах. Левіза розказує, що у 2022 році син відмовився йти в дитячий садок, бо там готували концерт на честь російських військових, які воюють в Україні.

Під час інтервʼю наймолодша донька Нарімана — чотирирічна Ніаль — спить у сусідній кімнаті, за нею доглядає найстарша Аділє. Між ними різниця 11 років. Середні діти — 13-річна Емінє і восьмирічний Джеміль — граються на кухні й говорять між собою кримськотатарською.

Левізо, ви казали, що діти не знають української. У вас троє школярів, як вони вчитимуться в Києві?

Левіза: За дівчаток ми не переживаємо, впораються. Відмінниці. Українською вони не говорять, але людей розуміють. У нас велика проблема з адаптацією сина, першокласника. Коли Нарімана заарештували, він закрився, з людьми майже не спілкувався. Це в останній рік потроху почав розкриватися.

Наріман: Вдома ми розмовляємо кримськотатарською. Це вартувало нам певних зусиль і це наш свідомий вибір. Зараз у Києві згадуємо українську, говоримо трьома мовами.

Багато кримських татар нашого віку і молодше переважно говорять російською у Криму, бо там створили умови, щоб люди забували свою мову — кримськотатарську, українську.

У Криму діти навчалися російською чи кримськотатарською?

Левіза: Джеміль пішов у садочок і говорив тільки кримськотатарською, у садочку заговорив російською. Вони у 2016-му створили білінгвальні групи замість національних, які були до окупації. Батькам кажуть, що це такі самі групи, але там вітаються і прощаються кримськотатарською, решту часу говорять російською. Я працювала в садочку до 2016-го, поки Джеляла не народила, у мене була національна група. Ми говорили лише кримськотатарською. У школах до окупації в кримськотатарських класах вивчали по три години на тиждень кримськотатарську мову та літературу — тепер по пів години, і по три години російську мову і літературу. З українською мовою ще гірша ситуація. Хоча за російським законодавством у Криму державними мовами є російська, кримськотатарська та українська.

Як будете відповідати на аргумент, що діти в окупації можуть вчити українську вдома з батьками?

Наріман: Я розумію, що люди, які не знають, що таке життя в окупації, не можуть нас зрозуміти. Це нормально. Для мови потрібне середовище, у Криму його немає. У Криму після 2022 року всюди атмосфера підозр і страху. Ще у 2019 році були люди, у яких в машині висів український прапорець, зараз це неможливо. Карають за все — українську мову, антивоєнні пости в соціальних мережах, поєднання синього і жовтого кольорів, хоча це не лише кольори України, але й кримськотатарського народу. До абсурду ситуацію довели професійні донощики, які зʼявилися під час окупації та отримують за це гроші.

Левізо, у школах на окупованих територіях проходять уроки пропаганди «Розмови про важливе». Що діти розповідають про них?

Левіза: Мої діти єдині в селі, які на них не ходили. Вони стоять у розкладі першим уроком по понеділках, хоча це позашкільна діяльність. Пʼятнадцять хвилин триває лінійка з гімном Росії, а потім дітям у класах розповідають про так звану спеціальну військову операцію. Я пішла до директорки, сказала, що за російським законодавством діти ходять на позакласну діяльність тільки зі згоди батьків. Я її не даю. Директорка не змогла нічим відповісти. Інші діти казали: «А що так можна? Чому мої батьки цього не роблять».

Наріман: Давай чесно, ти розповіла подругам, іншим батькам — вони не зробили. Бо у тебе є воля і сили це робити. Може, і страшно, але робиш. Багато батьків бояться, щоб не було проблем у дитини й у них самих.

Левіза: У мене чоловік сидів, для мене це була як гарантія. Не могли ж вони і мене посадити.

Левізо, після 2022-го в Криму тримають людей, викрадених на окупованому півдні, тих, хто не пройшов фільтрацію на блокпостах при спробі покинути окуповану територію. До вас у жовтні 2022 року привезли тисячі дітей та мешканців психоневрологічних інтернатів Херсонщини й досі силою утримують. Приховати таку кількість людей в полоні неможливо, що каже місцеве населення?

Левіза: У мене вузьке коло спілкування, ми знаємо, що це відбувається, але не думаю, що більшість людей в курсі.

Через байдужість не помічають?

Наріман: Люди в окупації відкривають очі на політичні переслідування, коли це торкається їх самих. СІЗО, ФСБ — тисячі людей проходять повз їхні стіни та не звертають уваги. Кожен закривається від усього, щоб вижити. СІЗО № 2, в якому мене тримали у 2023-му і яке запрацювало після вторгнення, побудували на території колонії. Люди їздять повз, але звідки їм знати, що в Сімферополі зʼявилося нове СІЗО, де тримають українців. Багато людей не розповідають, що у них проводять обшуки, викрадають рідних. ФСБ залякує, мовляв, якщо десь про це інформація зʼявиться, буде гірше.

У Криму залишилися ваші рідні, вони не поїдуть?

Наріман: Там моя мама. Батько помер у березні 2022-го, коли я був у СІЗО. Мама хворіє, не витримає дороги, та і не поїде вона з Криму. За нею є кому доглядати.

Ми часто кажемо людям, які поїхали в Європу з окупованих територій, чому ви неактивні. Візьміть прапори й підіть до російських посольств — вимагайте звільнити політв’язнів. А люди відповідають, що бояться наслідків. Їм особисто вже нічого не загрожує, але у Криму залишаються їхні батьки, родичі, друзі.

Ви завжди були впевнені, що вийдете?

Наріман: Ніколи не сумнівався. Нехай після 17 років увʼязнення, але вийду.