Клаус Фукс — шпигун-комуніст, який всіх здав
Фукс народився в Німеччині в родині лютеранського пастора. У 1930-му став студентом Лейпцизького університету і вже під час навчання вступив спочатку до Соціал-демократичної, а потім до Комуністичної партії Німеччини. Після приходу нацистів до влади в 1933-му Фукс втік до Британії. Там завершив освіту і здобув ступінь доктора фізики. У 1940-му Фукса запросили до британського ядерного проєкту.
Після нападу Німеччини на СРСР в 1941 році Фукс через посольство СРСР звʼязався з радянською розвідкою і запропонував передавати інформацію про британську ядерну програму. Фукс діяв суто з ідеологічних міркувань — як переконаний комуніст. На зустрічі з агентами він категорично відмовився від грошей і попросив більше ніколи не порушувати це питання.
Фото з досьє Фукса під час його роботи в лос-аламоській лабораторії в рамках Мангеттенського проєкту, 1944 рік.
Wikimedia / «Бабель»
У серпні 1944 року Фукс у складі британської делегації долучився до «Мангеттенського проєкту». Він працював у відділі теоретичної фізики й вважався одним з найкращих співробітників. Розрахунки Фукса щодо розщеплення плутонієвого ядра були дуже важливими для створення ядерної бомби. Він брав участь у першому випробуванні бомби в 1944-му, аналізував результати ударів по Хіросімі та Нагасакі, у 1946-му долучився до розробок водневої бомби. Американці настільки йому довіряли, що допустили навіть до тих даних, які приховували від інших британських вчених.
Цю надсекретну інформацію Фукс передавав радянській резидентурі у США під псевдонімом «Чарльз». Серед усіх атомних шпигунів Фукс передавав найбільш цінні, повні та точні дані про американські ядерні розробки. Це допомогло СРСР зекономити щонайменше три роки при створенні власної атомної бомби.
Фукс (крайній ліворуч) разом з британськими фізиками, 1940-ві роки.
Getty Images / «Бабель»
Фукса викрили лише наприкінці 1949-го за допомогою проєкту «Венона». На той час він уже повернувся до Англії та став одним з керівників британської ядерної програми. На початку 1950-го після кількох допитів у британській контррозвідці Фукс не витримав і в усьому зізнався. «У той час я повністю довіряв радянській політиці й вважав, що західні союзники навмисно дозволили СРСР та Німеччині битися одне з одним до смерті. Тому я без вагань надавав усю інформацію, якою володів», — так він пояснив свій мотив. Окрім цього, Фукс здав свої контакти у США, завдяки чому вдалось засудити цілу низку радянських шпигунів.
На суді адвокат Фукса довів, що його злочин не можна вважати державною зрадою, за яку передбачалась смертна кара. Адже на той час СРСР офіційно вважався союзником Британії та США. Фукса позбавили британського громадянства і засудили на 14 років. У 1959-му його достроково звільнили за хорошу поведінку. Фукс подався до Східної Німеччини, де й провів решту життя, займаючись дослідженнями з ядерної фізики. Деякі дослідники вважають, що Фукс потай допоміг Китаю створити власну ядерну бомбу в середині 1960-х.
Фукс (ліворуч) прилетів до Східного Берліну після того, як його випустили з британської в’язниці у 1959 році. Фукс у своєму робочому кабінеті в Дрезденському інституті ядерної фізики, 1969 рік.
Getty Images / «Бабель»
Теодор Голл — наймолодший шпигун, якого так і не покарали
На початку 1944 року фізик-вундеркінд з Гарвардського університету Теодор Голл став наймолодшим учасником «Мангеттенського проєкту». На той час йому було лише 18 років. Він допомагав визначити критичну масу урану для бомби «Малюк», яку скинули на Хіросіму. А згодом керував дослідженнями технології імплозії для плутонієвої бомби «Товстун», яку скинули на Нагасакі.
Як згадував згодом Голл, у 1944-му вже було ясно, що Німеччина програє війну і не встигне створити власну ядерну бомбу. Він побоювався, що з американської ядерної монополії нічого хорошого не вийде. Останньою краплею став випадок, коли один з американських генералів, який курував «Мангеттенський проєкт», став вихвалятися перед вченими, що цією бомбою насправді планують вдарити по Радянському Союзу — тодішньому союзнику США по антигітлерівській коаліції. Після цього один з фізиків пішов з проєкту на знак протесту, а кілька вчених почали просити урядовців не використовувати таку зброю проти людей.
Фото з досьє Голла під час його роботи в лос-аламоській лабораторії в рамках Мангеттенського проєкту, 1944 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Але Голл вирішив діяти в дусі юнацького максималізму — передати СРСР дані про американські розробки й в такій спосіб зрівняти рахунок у ядерних перегонах. Радянська розвідка вже намагалась його завербувати в Гарварді, тож лишалось тільки відновити контакти. У жовтні 1944-го Голл відпросився додому в Нью-Йорк, аби відсвяткувати 19-річчя з родиною. У Нью-Йорку він звʼязався з радянською резидентурою і передав дані про імплозійну технологію та особливості конструкції плутонієвої бомби. Тож не в останню чергу завдяки Голлу перша радянська ядерна бомба РДС-1 і за принципом дії, і за дизайном дуже схожа на американського «Товстуна».
Макет першої радянської атомної бомби РДС-1. Макет американської бомби «Товстун».
Getty Images / «Бабель»; Wikimedia / «Бабель»
У червні 1946-го Голла звільнили з «Мангеттенського проєкту». Але не через підозри у шпигунстві, а через необережний жарт у листі від дружини його старшого брата. Вона написала, мовляв, чула, що ви там працюєте над чимось грандіозним, і попросила відправити їй один екземпляр.
Підозрювати Голла почали на початку 1950-х, коли його імʼя та псевдонім «Млад» спливли в розшифрованих документах проєкту «Венона». Голла викликали на допит, але він усе заперечив. Стеження і прослуховування телефону теж нічого не дали. Тож ФБР вирішило припинити розслідування. Хоча подейкували, що тут не обійшлось без втручання його старшого брата Едварда Голла. Він був видатним інженером, одним з керівників ракетної програми США, зокрема розробляв міжконтинентальні балістичні ракети.
Теодор Голл (праворуч) в гостях у свого брата Еда в Каліфорнії, 1980-ті роки.
Wikimedia / «Бабель»
Голл спокійно захистив докторську в Чиказькому університеті, працював у лабораторії в Нью-Йорку. А на початку 1960-х його переманили до Кембриджського університету, де він став всесвітньовідомим біофізиком. В Англії він і провів решту життя. У 1998-му, за рік до смерті, Голл дав інтерв’ю, в якому зізнався у шпигунстві: «Я вирішив передати атомні секрети росіянам, щоб не було монополії, яка може перетворити одну націю на загрозу для всього світу, як це сталося з нацистською Німеччиною. Якщо у такий спосіб я запобіг ядерній війні, тоді я приймаю звинувачення». Утім, судити Голла вже не стали.
Девід Грінгласс — шпигун, який пожертвував сестрою заради дружини
У липні 1944 року військового інженера-механіка Девіда Грінгласса направили працювати в ядерну лабораторії в Лос-Аламосі. У вересні до нього звернувся чоловік його старшої сестри Етель Джуліус Розенберг. Він запропонував Девіду та його дружині Рут працювати на Радянський Союз і заразом непогано заробити, ті погодились.
Девід Грінгласс у суді, 1951 рік. Рут Грінгласс у суді, 1951 рік.
Getty Images / «Бабель»
Джуліус і Етель Розенберг працювали на радянську розвідку з початку 1940-х. Вони створили цілу шпигунську мережу під кодовою назвою «Волонтери» та вербували американських інженерів, які працювали у військово-промисловому комплексі. Окрім даних про «Мангеттенський проєкт», вони передали СРСР чимало іншої цінної інформації, як-то розробки військової електроніки, радарів, креслення безконтактного детонатора і першого американського реактивного винищувача Lockheed P-80 Shooting Star, який згодом використовувався в Корейській війні.
До початку 1946-го Грінгласс передавав креслення плутонієвої бомби та деталей вибухових компонентів. А потім вирішив звільнитися, попри прохання лишитись від керівництва лабораторії Лос-Аламосу і, ясна річ, Джуліуса Розенберга. Грінгласс просто хотів бути поруч із коханою дружиною. Тож повернувся в Нью-Йорк, відкрив невеличку майстерню і зажив спокійним сімейним життям. На початку 1950-го подружжя очікувало вже на другу дитину.
Подружжя Грінглассів із дітьми, 1950 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Тим часом американські спецслужби за допомогою проєкту «Венона» виявили радянську шпигунську мережу. Особливо їх зацікавили Розенберги. Коли про це доповіли у Білий дім, урядовці задумали влаштувати над подружжям показовий публічний процес. Але був один нюанс — документи «Венони» не могли бути доказом у суді, інакше США довелося би визнати, що вони зламали «супернайдійний шифр» радянської розвідки. Треба було, щоб підозрювані самі публічно зізнались або щоб хтось свідчив проти них у суді. Тут несподівано допоміг арешт Клауса Фукса в Англії. Той не просто зізнався у шпигунстві, але й видав своїх звʼязкових у США. А ті своєю чергою вказали на Грінгласса.
Арештованого Грінграсса доставляються на судове засідання, 1951 рік.
Getty Images / «Бабель»
Девіда заарештували в червні 1950-го. Він швидко в усьому зізнався і розповів, що його разом з дружиною завербували Розенберги. Джуліуса затримали в липні, Етель — на початку серпня, але вони відкидали всі звинувачення. Тоді слідчі запропонували Грінглассу угоду — він свідчить проти своєї сестри та її чоловіка на відкритому процесі, натомість його дружині Рут не висувають жодних звинувачень і вона повертається додому разом з дітьми.
Свідчення Грінгласса стали головним доказом проти Джуліуса та Етель Розенбергів, адже ті своєї провини так і не визнали. Вони отримали найтяжчий вирок — смертну кару. За помилування Розенбергів розгорнулась ціла міжнародна кампанія. Помʼякшити вирок американьского президента Двайта Ейзенгауера просив навіть Папа Римський Пій XII. Та все було марно. Розенбергів стратили 19 червня 1953 року на електричному стільці. Вони так і лишились єдиними цивільними американцями, яких стратили за шпигунство в часи Холодної війни.
Джуліус та Етель Розенберги в тюремному авто після оголошення вироку, 1951 рік. Мітинг за помилування Розенбергів біля Білого дому, січень 1953 року.
Wikimedia / «Бабель»; Getty Images / «Бабель»
Девіда Грінгласса засудили на 15 років, з яких він відсидів 9,5. Дружина з дітьми дочекались його звільнення, після якого вони оселились в іншому районі Нью-Йорка під новими іменами. В інтерв’ю в середині 1990-х Девід сказав, що не шкодує про своє рішення: «Для мене дружина важливіша за сестру та навіть за батька і матір. Вона — мати моїх дітей, і я її безмежно кохаю».