🎧 Слухайте цей епізод також тут:
Розкажіть про те, як ви їхали, як добралися до Херсону, що бачили, хто вам зустрічався на шляху.
Юрченко: Виїхали в понеділок. Фотограф Стас Козлюк опинився в Дніпрі з поламаною машиною, і ми вирішили, що якщо їхати працювати, то все одно краще і простіше гуртом. Хотіли купити запас води, бо доходили чутки про те, що в Кривому Розі баклажка води коштує 500 гривень. Ми так почухали ріпу і подумали, що це якось занадто. Вирішили купити води одразу в Дніпрі, набрали близько 150 літрів. Неприємно їхати в такі місця з порожніми руками, бо треба намагатися не тільки робити свою журналістську роботу, а й за можливості допомагати людям. У Кривому Розі ми зайшли в АТБ, не було баклаг, а півторачки коштували так само, як і в Дніпрі. Тому їхали ми на Херсонщину вже заповнені водою.
Я правильно розумію, що в деяких місцях попіднімали ціну на воду до 500 гривень за баклагу?
Козлюк: Ні, ми не змогли це перевірити. У соцмережах таке писали, а в магазинах, наприклад, у Кривому Розі ми дивилися ціни на воду, там такого не було. Я мав їхати в Нью-Йорк, замість Нью-Йорка приїхав у Херсон.
Чим займалися, що бачили, що знімали?
Юрченко: Ми приїхали в місто і одразу поїхали працювати. Нам скинули точку наші колеги-журналісти, де евакуювали місцевих мешканців затоплених районів. Приїхали туди, навіть не закидаючи нікуди речі, помчали знімати. Прибули на місце, і там вже відбувалася евакуація, приплив човен з людьми, з тваринами. Ми паралельно бачили одразу дві процедури. Були зооволонтери, які на невеликих гумових човнах плавали суто по тваринок. І окремо були більш такі моцні човни, металеві, з моторами. Вони плавали вже далі і забирали людей. При нас один з човнів поплив в Олешки. Ми дивилися на цей відпливаючий човен як на якесь диво, розуміли, що він пливе на територію, яка не контролюється нашими військами.
Тобто це навіть не сіра зона, це зона окупації, і це дуже небезпечно. Тоді вже розійшлося те саме відео, де маленькому хлопчику скидають воду з дрона. І так сталося, що буквально за годину ми побачили цього хлопчика наживо. Його родину, його маму, його котів, собак привезли, за ними плавали військові. Їх привезли, і тільки тоді хлопчик дізнався про те, що його бачила вся країна. Хлопчик виявився на диво розумним і дорослим. Він розповідав дуже систематично, про те, як вони жили в окупації, як їм довелося підійматися на дах, як затоплювало все навколо. І для мене це було, чесно кажучи, чимось таким жахливим. Бо ти дивишся, це дитина, яка тримає кота, і він має розповідати тобі про якісь гри, всяку фігню, а він тобі розповідає речі дуже серйозні, дуже сумні. Це боляче бачити. Але просто неймовірно було бачити емоції людей, які не просто вибралися з паводка, вони вибралися з окупації — і плачуть. Ці сльози щастя — це щось неймовірне, бо навколо трагедія, ти це розумієш, але все ж таки знаходиться місце для чогось прекрасного.
Козлюк: Я так розумію, що наші військові планували операції з евакуації людей з тої території. Так, можна розуміти, що це люди, які не просто постраждали від повені, це люди, які довгий час знаходилися в окупації, і це просто подвійне врятування.
Ви спілкувалися з військовими? Що там по мінах, все плаває зараз у воді?
Козлюк: З військовими ми, насправді, не так багато встигли поговорити. Вони казали, що одна з небезпек ― це росіяни, які лишаються на лівому березі, вони можуть обстрілювати човни. І, на жаль, наскільки нам відомо, вони цим і займаються.
Ми вчора всі бачили це відео, де під час евакуації окупанти просто стріляли по човнах.
Юрченко: Це трохи інше. То був артобстріл, потім були «Гради» по точці евакуації, а тут мається на увазі, що росіяни будуть прицільно стріляти в тих місцях, де евакуюють людей. Про міни ми особливо не говорили, але казали, що є така проблема, що міни зриває, вимиває, і що вони можуть опинитись зараз будь-де, куди їх течією приносить. Що з цим робити, незрозуміло.
Писали, що підтопило якісь могильники і що тепер уся вода заражена. Чи ви щось таке чули?
Юрченко: Ми говорили з місцевими, вони казали про підтоплені кладовища, що в цих селах і містечках, які ближче до течії, порозмивало могили. Стільки всякого лайна вимило, і все воно пішло в море. В Одесі люди зараз реально непокояться, чи не буде в них якоїсь епідемії. Там на пляж приплив будинок, а люди все одно продовжують ходити і купатися. Їм якось не дуже доходить, що зараз це максимально не окей. Наскільки все це буде погано, зараз складно сказати, тому що рівень води змінюється, спочатку підіймається, далі опускається.
Станом на вчора був звіт, що евакуювали 2,5 тисячі людей. Ви бачили, як їх евакуюють?
Юрченко: Так бачили. Це роблять рятувальники, військові, працівники ДСНС. Їм велика подяка, вони дуже багато чого там роблять. Ми вчора з ними провели декілька напружених годин. Також евакуацією займаються і цивільні. Дуже багато волонтерів привезли човни і плавають. Сьогодні вже в Херсон просили не їхати волонтерів з човнами, тому що було забагато охочих, була дискомунікація. І знову ж таки, росіяни, коли бачать велике скупчення людей, починають стріляти.
Ви спілкувалися з людьми, яких врятували? Бо ми вчора говорили з фондом евакуації, і нам казали, що з лівого в основному забирають літніх людей, і що не всі люди хочуть виїжджати, що люди сидять на дахах і чекають, поки зійде вода.
Козлюк: У перший день, коли ми приїхали, буквально через пʼять хвилин після того як ми почали знімати, приплив човен десь із дач. Це такий район на островах біля Херсону, і ця територія була сірою зоною певний час. Звідти привезли кількох людей, там була жінка, на око їй років шістдесят. Вона казала, що в неї лишився чоловік у будинку, який затопило. Чому чоловік лишився? Тому що там господарство, тварини, і от він з усіма цими тваринами і господарством сидить десь на другому поверсі і рятується від потопу. Наскільки я знаю, рятувальники думали про те, як його звідти вивезти. Дійсно, є люди, які не хочуть евакуюватися з різних причин. Хтось не хоче кидати господарство, в когось там кури, гуси, кози, корови, все на світі. І вони просто чекають.
Юрченко: Ми бачили пʼятиповерховий будинок, і там на четвертому поверсі сидів дід. До нього підійшов волонтер, поговорив з ним, повертається і розповідає нам, що дід там сидить і вибиратися не хоче. Йому там окей, може він вибереться завтра. Але каже, що «завтра» він казав і вчора, і скоріш за все, скаже і завтра. Проблема в тому, що на той момент води біля дверей підʼїзду було десь по пояс. Чи не підніметься вода завтра і чи буде можливість його звідти витягнути, відкривши двері, неможливо сказати. Можливо, йому доведеться з вікна просто стрибати в воду, тільки так. При тому вони кажуть: евакуюватися ми не будемо, але воду ви нам, будь ласка, привезіть.
Чи ви бачили лікарів, які надають допомогу, чи психологів, які там працюють?
Козлюк: Психологів ми бачили. Серед працівників ДСНС. У мене є дуже щемка світлина, де ДСНСний психолог обіймає якраз врятовану пані, вона на нього дивиться з неймовірною вдячністю. Він її розраджував. Я бачив психологів на багатьох місцях евакуації. Я бачив, як вони працюють. На жаль, у нашій країні багато хто ще не розуміє, наскільки війна травматична не тільки з фізичної точки зору, а й з емоційно-психологічної, що у нас половина країни буде з ПТСР і кукуху краще почати лікувати одразу. Бо, як на мене, люди, які відмовляються від психологічної допомоги після того, як їх евакуювали, трохи не розуміють, що все ж таки ні, краще поговорити з психологом.
Юрченко: Медиків ми на місцях, де ми були, прямо за роботою не бачили, бо, на щастя, люди, яких привозили, не потребували термінової медичної допомоги. ДСНСники передзвонюються зі своїми, їм кажуть про поранених серед їхніх колег, вони намагаються зрозуміти, де і кого поранило, бо це ж їхні друзі. Я не забуду, як психолог ДСНС в якийсь момент каже: «Та ну його» і йде в епіцентр обстрілу, де все максимально прилітає, іде, тому що там його колеги.
Як журналістам і фотографам чи вам хтось заважав там працювати?
Юрченко: Насправді найбільше заважає працювати русня. Вирішити проблеми з доступом завжди можна, в місто можна потрапити за бажання, можна проїхати, можна домовитися, тому що військові розуміють нашу роботу, і пресофіцер, який зараз працює по Херсону, також прекрасно розуміє нашу роботу. Тобто палки в колеса нам ніхто не ставив, ми собі спокійно працювали, рівно до моменту, поки росіяни не почали обстрілювати точки евакуації.
Ми пролежали годину під таким моцним обстрілом, змогли звідти звалити, нам військові підігнали нашу машину, яка дивом вижила в епіцентрі обстрілу. Ми почули, що частково журналістів пакують прямо в автобуси і просять виїхати з міста, і, чесно кажучи, ми подумали, сіли в машину і поїхали самі, не стали очікувати, щоб нас хтось попросив. Бо все ж таки є різниця між тим, коли ти можеш робити свою роботу, маєш її робити, вона дуже потрібна, і коли ти можеш заважати. Заважати можна по-різному: я, наприклад, вважаю, що мені буде ой як ніяково, якщо на мене будуть витрачати ресурси рятувальники, медики чи військові, намагаючись врятувати моє життя, бо я сам себе поставив у таке становище, що я дуже сильно ризикую.
Вчора мені писали мої знайомі військові і дуже просили передати всім колегам-журналістам, щоб не запускали непрошиті дрони. Військові кажуть: ми ці дрони бачимо, прекрасно бачимо, росіяни їх теж бачать. Після того прекрасно все обстрілюють. Місце, яке вчора обстріляли, звісно, показали до того всьому світу, тому що там був пан Зеленський. Для мене вчорашній обстріл на голову не налазить. Росіяни стріляють по цивільних, по журналістах, по медиках прямо на камери. Чому? Тому що вони можуть, вони сцять в очі всьому демократичному світу: «От, дивіться, ми не тільки підірвали дамбу, а от людей евакуюють, а ми прямо по них іще будемо прицільно гатити. І що ви нам зробите? Нічого».
Журналісти «Бабеля» працюють у Херсоні. Ми робимо те, що вміємо: збираємо допомогу і розповідаємо про катастрофу, у якій винні окупаційні війська. Підтримайте разом з нами тих, хто бореться за нашу перемогу і рятує життя.