Росія значно більше готувалася до того, що робити після окупації України, аніж до того, як її досягнути. Зокрема, після вторгнення росіяни планували поділити всіх українців на пʼять груп — від активних колаборантів до «лідерів українського націоналізму», над якими хотіли влаштувати показові суди.
Про це йдеться у звіті британського Королівського інституту оборонних досліджень.
Підхід до створення окупаційної адміністрації у росіян був однотипний. Спершу вони вилучали всі можливі бази даних, щоб отримати повну інформацію про регіон та його населення. Це була інформація з лікарень, освітніх закладів, ЖЕКів, податкової, поліції, виборчих комісій та органів місцевої влади, страхових компаній та громадських організацій. На підставі цього росіяни створювали мапу, хто де живе і з ким повʼязаний, та чи може якось підтримувати українську владу.
Після цього окупанти розподіляли населення окупованих територій на пʼять груп:
- «лідери українського націоналізму», яких належало знищити або, захопивши, влаштувати показові суди. Але росія не змогла захопити великі міста як Київ, Харків, Одеса та інші, де переважно і живуть такі люди;
- ті, хто міг підтримувати український опір. Найперше це стосувалося працівників українських правоохоронних структур, місцевої влади та військових, які не погодились одразу стати колаборантами. Їх планувалося або вербувати, або утискати;
- апатичні обивателі;
- активні колаборанти;
- люди, від яких залежала нормальна робота критичної інфраструктури. Їх треба було контролювати.
У кожному селищі й місті окупанти обирали будівлю, в якій організовували силовий штаб. Зазвичай це був відділок поліції чи ДСНС. Там російські військові облаштовували, зокрема, кімнати для допитів і тортур. На всіх окупованих територіях ці приміщення облаштували однотипно — навіть пристрої для тортур електричним струмом були однакові. Це доводить, що росіяни готувалися до тортур системно і заздалегідь.
Окупувавши окремі українські території, представники ФСБ провели розмови з усіма керівниками місцевих державних організацій та органів влади. Їм запропонували обрати: співпраця з окупаційною адміністрацією і доноси на проукраїнських колег або звільнення. Часто, якщо попередній керівник співпрацювати відмовлявся, нового шукали передовсім з-поміж працівників цієї ж установи. Якщо колаборантів знайти не вдавалося, заклад очолював громадянин росії. Щодо комунальних служб, то це був працівник відділу ФСБ, що відповідав за роботу критичної інфраструктури.
У ФСБ вважали: для ефективного контролю окупованих територій необовʼязково, щоб окупаційний режим підтримувала більшість чи навіть значна частка населення. Досвід Другої чеченської війни показав, що прихильників нової влади може бути лише 8% від населення регіону, і якщо використати їх як інструмент для контролю за рештою, цього вистачить. Як показує оцінка українських спецслужб, розрахунок росіян загалом справдився. За такої низької підтримки контроль можна встановити лише шляхом насильства — так росіяни і робили.