Мерія Ізюму пояснила, чому покинула місто за кілька днів до повної окупації

Автори:
Софія Телішевська, Оксана Расулова
Дата:

Мер Ізюму разом зі своїм заступником з гуманітарних питань Володимиром Мацокіним виїхали з міста в березні, а повернулися туди за кілька днів після звільнення.

В інтервʼю «Бабелю» Мацокін пояснив, що поїхав, бо 10 березня Обласна військова адміністрація Харківської області наказала органам місцевого самоврядування евакуюватися.

«Ми виїхали в Слов’янськ, але ще три дні щодня приїжджали в Ізюм з гуманітаркою й організовували евакуацію. Найстрашніше, що було — це авіабомбардування. Літаки вилітали з Бєлгорода , їм до Ізюму — вісім хвилин. Ніч у нас проходила так: два літаки скидали по дві бомби кожен, ми мали приблизно 40 хвилин перерви, поки вони поверталися на аеродром, завантажувалися і знову летіли до нас. Вони не боялися, бо наша ППО тільки-но розгорталася. Так було від 5 до 13 березня», — розповів заступник.

За його словами, 5 березня росіяни телефонували міському голові й пропонували зустрітися, обіцяли спокійну ніч, але мер з ними не зустрівся.

«Ми тричі намагалися евакуювати людей через «зелені коридори», які погоджувала Ірина Верещук. Першу спробу зірвали росіяни. Під час другої зайшло всього пʼять автобусів, забрали людей тільки з південного берега, мости вже зруйнували. Під час третьої евакуації з 60 автобусів набрали людей лише на 44. Весь цей час не було тиші», — зазначив Мацокін.

Він каже, що в місті були люди, які поблажливо ставилися до росіян, але з окупацією їхнє ставлення змінилося.

«Одна начальниця сказала: “Мені все одно, хто буде, аби платили зарплату”. Зараз вона в Чехії ― як біженка», — навів приклад заступник мера.

За його словами, місто готувалося до війни, але не вірило у неї.

«Ми готували перелік бомбосховищ, заносили туди стільці, парти, точково чистили вентиляцію. Системно перевіряли електрику», — пояснив Мацокін, але визнав, що до евакуації людей він не був готовий.

«У березні я слово «евакуація» розумів дуже погано. Ізюм захопили швидко, розбомбили залізницю, не було звʼязку. Залишався єдиний шлях — на Словʼянськ. Я не розумів, що треба підготувати людей, запропонувати конкретний час, пояснити, які речі та документи зібрати. Буде брехнею сказати, що ми це знали», — резюмував заступник мера з гуманітарних питань.