Після повномасштабного вторгнення в Україну Росія створила широку мережу центрів утримання, де наразі утримують, за різними оцінками, щонайменше 16 тисяч українських цивільних. Найстрашнішим із цих місць називають СІЗО № 2 в місті Таганрог, що на півдні Росії. Це СІЗО перетворилося на місце масових тортур як для військовополонених, так і для полонених українських цивільних.
Про це йдеться у проєкті «Вікторія» — спільному розслідуванні The Guardian і ще 12 світових медіа.
Журналісти задокументували систематичні тортури у щонайменше 29 місцях утримання українських полонених: 18 із них розташовані в Росії, ще 11 — на окупованих українських територіях. Найпоширеніші методи катування, які використовують російські силовики, — це електрошок, імітація утоплення, побиття деревʼяними та металевими молотками, підвішування догори ногами, а також психологічні знущання, такі як заборона говорити українською мовою та примусове споживання зіпсованої їжі.
Розслідувачі припускають, що знущання над українськими полоненими — це систематичний підхід Росії, який підтримують на вищому рівні. Раніше це офіційно підтверджували українська прокуратура та Організація Обʼєднаних Націй.
Розслідування ґрунтується на понад 50 інтерв’ю з колишніми українськими полоненими, їхніми родинами та тими, хто покинув пенітенціарну систему РФ через побачене.
Насильство над увʼязненими
Після захоплення Маріуполя у травні 2022 року російські військові перевели до Таганрога українських бранців, зокрема бійців полку «Азов». Супутникові знімки показують, що влітку 2022 року, коли вʼязницю заповнювали українцями, її укріпили новими сталевими дахами.
СІЗО № 2 в Таганрозі.
The Guardian
Насильство починалося одразу, щойно українські полонені прибували до СІЗО.
«Для них це священний ритуал. Із завʼязаними очима, звʼязаними руками та низько схиленою головою вам наказують йти, і кожен собака, що стоїть там, вважає за потрібне вас чимось вдарити», — каже Володимир Лабузов, головний медик бригади морської піхоти України, який прибув до Таганрога у квітні 2022 року.
З часом до Таганрога почали привозити й українських цивільних полонених. До 2022 року в цьому закладі утримували приблизно 400 російських увʼязнених. Але повідомлення про переповнені камери, а також аналіз контрактів на постачання продуктів харчування свідчать про те, що на піку його діяльності там могли утримувати набагато більше українських увʼязнених.
За словами колишніх увʼязнених, типовий прийом їжі в таганрозькому СІЗО складався приблизно з чотирьох з половиною ложок. Наприклад, у порції макаронів було 15 макаронінок. Іноді полоненим давали рибу, але її змішували з кістками та нутрощами. Дехто не їв протягом дня, зберігаючи свій пайок на вечерю, аби відчувати себе достатньо ситим і нормально спати. Лабузов сказав, що чоловіки зазвичай втрачали до 25 кг під час увʼязнення.
Після «прийому» до СІЗО насильство продовжувалося: регулярні побиття двічі на день під час обшуків камер і, найжорстокіші, під час допитів. За свідченнями увʼязнених, катування включали привʼязування до електричних стільців, підвішування вниз головою, удари молотками, симуляцію страти та електрошок у вразливі ділянки тіла.
Ілюстративне зображення кімнат і тортур у таганрозькому СІЗО. Його створили за свідченнями увʼязнених.
The Washington Post
Допити
Із листопада 2022 року СІЗО № 2 у Таганрозі очолює Олександр Штода. За свідченнями увʼязнених, він часто радив полоненим українцям взяти російське громадянство. Розслідувачі кажуть, що немає жодних доказів того, що він особисто контролював будь-які допити чи тортури. Але як начальник установи він ніс відповідальність за умови утримання увʼязнених.
Умови утримання були жахливими: нестача їжі, антисанітарія, відсутність медичної допомоги, постійне фізичне насильство. Лікарів не було, лише фельдшер, яка не надавала реальної допомоги. В’язні вмирали від побоїв і через відсутність лікування. За свідченням української розвідки, щонайменше 15 людей загинули в Таганрозі, четверо з них — одразу після прибуття.
Організація тортур схвалена на найвищому рівні російської влади. У допитах ключову роль відіграють офіцери Федеральної служби безпеки Росії. До охорони та катувань залучали також спецпідрозділи Федеральної служби виконання покарань із Чечні, Дагестану, Північної Осетії, Ростова-на-Дону. Їх регулярно змінювали, щоб уникнути зв’язків із в’язнями та відповідальності.
Російські силовики намагалися не розголошувати свої особи. Вʼязням часто надягали повʼязки на очі, а затриманим забороняли дивитися у вікна. Охоронці зверталися один до одного за позивними замість імен. Усі носили балаклави або маски для обличчя, що свідчило про систематичне приховування особи, щоб уникнути відповідальності в майбутньому.
Один колишній високопосадовець ФСІН стверджував, що початковою метою тортур було отримання інформації, яка могла б бути корисною для російських Збройних сил або цивільних адміністрацій на окупованих територіях. Тортури також використовували як інструмент для приниження українців, часто з вираженим етнічним елементом.
Більшість українських цивільних, захоплених Росією на окупованих територіях, утримують без жодних офіційних звинувачень протягом місяців або навіть років. Їхні родини іноді отримують коротке повідомлення, що близьку людину тримають «за протидію спеціальній військовій операції» — так Кремль називає війну. Таких людей називають «ізольованими»: їм заборонено писати листи, отримувати передачі, а також зазвичай Росія не розкриває, в якій саме в’язниці вони перебувають.
Найчастіше родичі дізнаються про долю зниклих лише тоді, коли звільнені під час обміну полоненими розповідають, з ким сиділи в камері.
Правники наголошують: Росія тримає цих людей без законних підстав, бо в її законодавстві взагалі не існує статті про «протидію спецоперації». Тобто це абсолютно позазаконна практика. А доступ до увʼязнених у Таганрозі навіть складніший, ніж у більшості установ.
За даними української розвідки, станом на осінь 2024 року зафіксували щонайменше 15 смертей українських в’язнів у тюрмі в Таганрозі. Про це свідчать покази тих, хто повернувся після обміну. Один з ув’язнених загинув під час тортур на допиті, ще четверо — втратили свідомість і померли під час жорстокої «церемонії прийому» після прибуття. Щодо решти десяти випадків, детальної інформації немає, але смерті підтверджені.
Колишній полонений Володимир Лабузов розповідає, що в колонії ніколи не було лікаря — лише фельдшер, яка приходила, питала про симптоми й навіть не давала ліків. Якщо стан людини був тяжкий, викликали швидку з місцевої лікарні, але вона часто приїжджала із суттєвим запізненням — іноді лише наступного дня. За словами Лабузова, один з в’язнів помер саме через таку затримку.
В останні місяці з’являлися повідомлення, що умови утримання в Таганрозі дещо покращилися і що тюрма, ймовірно, повернулася до свого довоєнного статусу. Проте, навіть якщо катування припинилися, сам факт існування цих камер і згадки про них залишаються потужним інструментом залякування.