Тексти

24 лютого о 03:35 росіяни вторглися в село Зоринівка на Луганщині — так почалася повномасштабна війна. «Бабель» поговорив із прикордонником, який зі зброєю зустрічав окупантів — детальна реконструкція

Автори:
Ганна Мамонова, Юліана Скібіцька, Катерина Коберник
Дата:

Губська Христина / «Бабель»

О пʼятій ранку за Києвом 24 лютого 2022 року президент росії володимир путін виступив зі зверненням про початок «спеціальної воєнної операції». Майже одразу росіяни почали бомбити ракетами всі українські міста. Насправді ж російське вторгнення почалося за півтори години до цього в селі Зоринівка Луганської області, що на російсько-українському кордоні. Саме там російські диверсанти вбили першу жертву повномасштабної війни — прикордонника Дениса Ткача. А за пів години обстріляли сусіднє селище Мілове, і туди ввійшли російські танки. Начальником прикордонного відділу там був Андрій Лернатович. Кореспондентка «Бабеля» Ганна Мамонова зустрілась з ним і крок за кроком відтворила події страшної ночі проти 24 лютого.

Вісім років до вторгнення

33-річний Андрій Лернатович очолив прикордонний відділ у Міловому у 2021 році. До цього жив у Києві, працював прикордонником в аеропорту імені Ігоря Сікорського та в міжнародному аеропорту «Бориспіль». Коли звільнилося місце начальника прикордонного відділу в Міловому, одразу погодився. Каже — розумів, що їде в одну найскладніших областей країни, але не очікував, що настільки.

Увесь 2021 рік я прожив у кабінеті. Спав на дивані, — розповідає Лернатович «Бабелю». — О пів на сьому ранку доповідав керівництву обстановку. Бувало по кілька діб не лягав.

До вторгнення 24 лютого третина Луганської області була окупована. Довжина кордону з окупованою територію становила 140 кілометрів, із росією — 642. Зоною відповідальності Міловського відділу була стокілометрова ділянка кордону з росією, яку називають «зеленка», — степи та ліси з прикордонними стовпчиками. А також пункт пропуску «Мілове» — єдиний на Луганщині, де можна перетнути українсько-російський кордон.

Через Мілове по два-три рази на день моталися контрабандисти. Вони купували бензин і дизель в росії, а продавали в Україні. Щоб довго не чекати на переході, купували місця в чергах. Лернатовичу звична для прикордонних регіонів схема не сподобалась — він оголосив контрабандистам війну. Змушував стояти в чергах і проходити ретельні перевірки. Із прикордонником скандалили, пропонували гроші, питали, скільки занести.

Губська Христина / «Бабель»

— Я розумів, що якщо ФСБ дозволяє контрабандистам туди-сюди кататися щодня, значить, вони їх тримають на гачку, а ті зливають інформацію, — говорить Лернатович. — У селищі до мене ставилися негативно. Бувало, йду по дорозі, а мені вслід матюкаються чи щось руками показують.

Російсько-український кордон ділить Мілове навпіл по вулиці Дружби народів. Будинки з непарними номерами відносяться до України, а з парними — до російського селища Чортково. До 2014 року мешканці Мілового та Чорткова вільно ходили одне до одного в гості, у багатьох по різні боки кордону є родичі. У 2014-му проросійські бойовики намагалися захопити Мілове, але не змогли. Перетинати вулицю Дружби народів заборонили — мешканці могли ходити один до одного тільки через офіційний пункт пропуску.

У 2018 році росія поставила посеред вулиці триметровий паркан із колючим дротом. Україна обмежила перетин кордону для росіян — пропускали тільки за закордонними паспортами, чоловіків перевіряли особливо ретельно. Вулицю Дружби народів цілодобово патрулювали. Як згадує Лернатович, українські та російські прикордонники між собою не спілкувалися.

— У Чорткові прикордонний відділ очолював Андрій Діденко. Ми кілька разів зустрічалися на кордоні, коли передавали росіянам нелегалів, які зайшли від них. Діденко говорив російською і казав: «Я б хотів, щоб і ви говорили російською». А я відповідав: «А я б хотів, щоб ми говорили українською». І так кожний при своїй мові залишався, — згадує прикордонник. — Думаю, він промацував, що я за людина, чи можу стати колаборантом.

За місяць до повномасштабного вторгнення до Мілового дійшло «Велике будівництво». Трикілометрову дорогу з українського боку вкрили новим асфальтом. Місцеві ще більше впевнилися, що військові навчання росіян на кордоні — лише брязкання зброєю.

Губська Христина / «Бабель»

Тиждень до вторгнення

Лютий 2022 року для луганських прикордонників був особливо напруженим. Лернатович згадує, що місцеві постійно передавали інформацію про військові маневри росіян. Показували відео, як 50—60-кілометрові колони російської техніки наближалися до Чорткова. В одній із селищних шкіл росіяни обладнали шпиталь. А за два дні до вторгнення із селища виїхала поліція, прокуратура та інші державні російські структури.

Російських прикордонників стало у два рази більше. На них була інша форма, вони ходили у бронежилетах і касках, а ще мали більше зброї, ніж зазвичай, — окрім автоматів, зʼявилися кулемети.

— На Дружби народів стали виходити не три російські наряди, а сім, — згадує Лернатович. — Раніше ми знали всіх російських прикордонників в обличчя. Тепер я жодної людини не впізнавав.

Андрій доповідав про ситуацію керівництву Луганського загону, яке базувалося в Лисичанську. У відповідь чув: «Працюйте у штатному режимі. Відстежуйте ситуацію». Двадцять другого лютого Лернатович зустрівся з начальником поліції Мілового Олексієм Шулікою. Той сказав, що в разі війни потрібно діяти спільно.

Що відбувалося в Україні за тиждень до вторгнення

  1. В Україні вперше відзначали День єднання, після того як президент Володимир Зеленський підписав указ «Про невідкладні заходи щодо консолідації українського суспільства». Західні медіа анонсували напад росії на цей день. Зеленський у своїй промові сказав: «Нам кажуть, що 16 лютого стане днем нападу. Ми зробимо його Днем єднання».

  2. «ЛНР» обстріляла з «Градів» Станицю Луганську та село Врубівка. Влучили в дитячий садок і школу. 

  3. «ЛНР» обстріляла з «Градів» місто Щастя. Розбили колону гуманітарної допомоги, школу та Луганську ТЕС. На окупованих територіях почалася евакуація в росію.

  4. У «ЛНР» почалася примусова мобілізація чоловіків. 

  5. Путін визнав незалежність окремих районів Донецької та Луганської областей, окупованих угрупованнями «ЛНР» і «ДНР», і заявив, що вводить регулярні російські війська на ці території.

  6. Верховна Рада проголосувала за введення надзвичайного стану в Україні з 00:00 24 лютого.   

День до вторгнення

Від 22 лютого Лернатович спав у кабінеті, він та інші прикордонники не знімали бронежилетів. Увесь день 23 лютого росія дуже повільно пропускала українців на свою територію. Після 18:00 на кордоні між Україною та росією утворилася черга з десятка машин і тих, хто йшов пішки. О 22:00 росіяни почали пропускати тільки своїх громадян, а українців розвертали назад. О 23:30 Андрій Лернатович приїхав на пункт перетину. Люди, яких завернули на КПП, розказали, що росіяни не будуть пропускати українців ще тиждень. Андрій доповів про ситуацію керівництву. Почув: «Працюємо у штатному режимі».

Опівночі він помітив, що українські митники збирають речі.

— А що таке? Що за ситуація? — питаю їх. А вони: «Та все нормально». А я бачу, вони документацію вивозять, компʼютери, — згадує прикордонник.

Ніч вторгнення

О 01:30 24 лютого в Міловому почули, як до кордону наближаються колони російської техніки. Андрій приїхав із КПП у відділ. Прикордонники були на роботі — у бронежилетах, касках, при собі тримали табельні пістолети й автомати. Гул військової техніки чули навіть у приміщенні. Андрій всіх зібрав і сказав: «Готуємося виконувати бойові завдання».

— У відділі були автомати, десять ручних протитанкових гранатометів і багато ящиків з боєприпасами, — розповідає він. — Наказав завантажити їх у службові автомобілі — УАЗики. Хотів подивитися, наскільки швидко ми це зробимо та як швидко розвантажимо.

Сам він заліз на спостережну прикордонну вишку — подивитися, як рухаються колони.

— Гул був такий сильний, що я подзвонив командиру в Лисичанськ. Поставив на гучний звʼязок, і він чув, як вони їдуть, — каже він. — Я розумів, що ситуація складна, але не думав про війну. Гадав, що вони підійдуть до кордону і зупиняться, щоб тиснути на [Володимира] Зеленського та нас провокувати. У 2014 році у Криму до військових частин і прикордонників приходили переговорники від росіян і намагалися схилити на свій бік. Я думав, що й у нас так буде. Мене будуть переконувати. І я буду переконувати. Скажу, що ми на своїй землі та нікуди не підемо.

Прикордонники завантажили зброю в автомобілі о 03:20 24 лютого. Пішли покурити та перевести подих. О 03:35 Лернатовичу зателефонували із сусіднього села Зоринівка. Туди зайшла російська диверсійна група та застрелила українського прикордонника.

Губська Христина / «Бабель»

У Зоринівці базувалося прикордонне відділення «Микільське», яке підпорядковувалося Лернатовичу. Зоринівка — це залізнична станція. Будівля — українська, а залізнична колія — російська. До 2019 року росіяни її використовували, а потім побудували колії в обхід. По той бік колій розташоване російське село Тарасівка.

Лернатович поїхав у Зоринівку з трьома прикордонниками. На околицях села йому розповіли, що сталося. Тієї ночі чергували шестеро прикордонників. У тепловізори вони побачили, що з боку росії йдуть восьмеро людей у повній екіпіровці та озброєні — це була диверсійно-розвідувальна група. Старший наряду Денис Ткач велів відступати, бо сили супротивника переважали. Прикордонники по черзі відходили, але якоїсь миті роздався удар заліза об асфальт — можливо, у когось впала каска. Росіяни відкрили вогонь, прикордонники побігли в різні сторони, а Ткач не встиг — загинув на місці.

Андрій згадує, що глянув на телефон — 04:05, і цієї миті йому подзвонили з Мілового та повідомили, що прикордонний відділ накрили «Градами».

Губська Христина / «Бабель»

Як вбили Дениса Ткача

Тіло Дениса Ткача знайшли його батьки 24 лютого о девʼятій ранку. На його пошуки поїхали, бо з четвертої ранку йому не могла додзвонитися дружина Оксана. Пообіді вона забрала тіло і поховала чоловіка в селі Микільському, де вони жили. Це поряд із Зоринівкою.

— Я приїхала на їхній пост. Денис лежав обличчям до неба. Голова і тулуб на вулиці, а ноги в їхній будці, де вони чергували, — каже «Бабелю» вдова Оксана Ткач. — На ньому не було бронежилета, хоча всі, хто його бачив перед загибеллю, запевняють, що він його не знімав. Тулуб, ноги та руки всіяні дірками від куль. Мені казали, що росіяни могли зняти з нього бронежилет уже після смерті. Але тоді б тіло не було пошматоване кулями, а там живого місця не було. Єдине, куди не вистрілили, — обличчя.

За словами Лернатовича, Дениса Ткача могли катувати, щоб дізнатися, де стоять наряди, але він не міг цього знати.

Напад на Мілове

Росіяни били «Градами» з території Чорткова. Цілилися по прикордонниках і поліції в Міловому — по тих, хто міг чинити опір, бо військової частини в селищі не було. Прикордонникам і поліції відбиватися було нічим.

— І куди стріляти? Вони гатили з вулиць, де цивільні будинки, — каже Андрій. — Я доповів керівництву, нам дали наказ терміново залишити Мілове та передислоковуватися в Біловодськ.

Машини вже були завантажені зброєю, тому за кілька хвилин вони вирушили з двору прикордонного відділу. Лернатович виїхав на Біловодськ із Зоринівки. По дорозі йому подзвонив голова Мілового Олег Савченко. Сказав, що їх обстрілюють. Прикордонник стримано відповів: «Знаю». Про передислокацію промовчав — не знав, чи можна довіряти Савченку.

— У нас був план дій на випадок нападу. Його розробили давно, а за два тижні до вторгнення нас зібрали в Лисичанську, і ми його повторили. Біловодськ був першим рубежем, куди ми мали відступити та зайняти оборону, якщо сили противника переважатимуть, — згадує Лернатович.

Колони російської техніки зайшли в Мілове між четвертою та пʼятою ранку.

Губська Христина / «Бабель»

Оборона Біловодська

Приблизно о пʼятій ранку прикордонники заїхали на подвірʼя відділу прикордонної служби в Біловодську. Ним керував однокурсник Лернатовича Євген Цекот.

— Я бігав по відділу і кричав: «Де, блядь, Цекот?» — згадує Лернатович. — Потім дивлюся, він на вулиці якусь нараду проводить. Папери палять. Усі спокійні. Я до нього: «Блядь, Женя, війна. У мене 200-й». Відтягнув його. Труханув за одежу. «Де твої жінка і дитина?» — питаю. Він сказав, що відправив їх. І я якось заспокоївся. Пішов перевіряти, чи всі мої [прикордонники] виїхали з Мілового.

Виявилося, що чотири прикордонники з його підрозділу не виїхали з Мілового — усі вони були місцевими. Сказали, що їм треба забрати речі з кабінетів і зникли.

— Я одразу все зрозумів, — згадує Лернатович.

За його словами, більшість прикордонників, які родом з Мілового, часто казали, що «росія та Україна — братські народи». Однак не памʼятає, щоб ці четверо якось виділялися з-поміж інших.

Загалом у Біловодську зібралися близько 150 прикордонників — Міловський і Біловодський відділи, відділення «Микільське» із Зоринівки. З озброєння у прикордонників були тільки пістолети, автомати, кулемети, десь 20 ручних протитанкових гранатометів і заряди до них. Прикордонники готувалися до бою — з Лисичанська прийшов наказ зупиняти російську колону, яка могла піти на Біловодськ. У будинках на центральній вулиці Лернатович наказав вибити двері та вікна на перших поверхах і зайняти позиції, щоб накрити росіян перехресним вогнем. «Ми не мародери, щоб вриватися до квартир», — почулося заперечення. «Ви що, хворі? На нас колона техніки пре! Усі поляжемо тут!» — закричав Лернатович на прикордонників.

Губська Христина / «Бабель»

Із місцевих уже ніхто не спав. Люди підбігали до прикордонників. Ті їм кричали: «Ховайтеся, зараз буде бій». По дорозі мчали легкові машини з Мілового — тікали з-під обстрілів. На зустріч їм у бік Мілового поїхали два українські танки.

— Йшли дві поварихи з Микільського загону, — говорить Лернатович. — Кажу їм: «Зупиняйтесь, будете медичну допомогу надавати». А вони у сльози: «Ми вже в цивільній одежі». Я тоді подзвонив командиру в Лисичанськ, спитав, чи можна всіх жінок відпустити? Той сказав: «Так». І тоді всі дівчата розійшлися, залишилися лише чоловіки.

Приблизно о сьомій ранку 24 лютого прикордонники з Новопсковська підірвали міст, який вів з Мілового на Біловодськ. Там служив кум Андрія, вони обмінювалися інформацією.

— Усі нервували. Вулицею танк їхав. Чи помітив нас, чи знав, що ми в засідці, але обережно почав рухатися. А ми не знали, наш чи ні. Розпізнавальних знаків не було, — говорить Андрій. — Потім придивився: піксель, наші.

О десятій ранку Лернатович уперше відповів на дзвінок дружини — до того не брав слухавку.

— «Аліно, війна», — кажу їй. Вона відповідає: «У всій країні війна. Київ бомблять». От тоді зрозумів, що це повномасштабне вторгнення. Думав, що тільки на сході прорив, — каже Андрій. — «На нас ідуть танки. Дякую тобі за все, Аліно, але ось так». Чую, ридає. Ну а що я міг? Зрозуміло, що буде бій. Або вони всіх нас положать, або розвернуться та підуть повз нас, що й сталося.

Коли під Міловим підірвали міст, колона російської техніки зупинилася. Танки повернулися до Мілового, росіяни зайшли в сусіднє селище Марківку та окупували його. Від Марківки до Біловодська веде пряма дорога, дістатися селища нею можна не більше ніж за годину. У цей момент прикордонникам наказали відступати до Старобільська.

Передислокація у Старобільськ

Андрій дивився, як завантажені зброєю машини вирушають на Старобільськ. Виглядав свого водія, але ніде не бачив. Потім зрозумів, що його немає — зник у невідомому напрямку на автомобілі. Розчинився в повітрі й керівник прикордонного відділення «Микільське» Сергій Середюк. Ще кілька прикордонників відмовилися передислокуватися та поїхали по домівках.

— За кимось мама з татом приїхали. Розумійте, це як хочете, але так було, — говорить він.

Губська Христина / «Бабель»

Андрій заскочив в якийсь УАЗик, в якому було вільне місце, і поїхав до Старобільська. Дорогою їх обганяли цивільні та військові — усі їхали в одному напрямку. На півдорозі одна з машин у колоні заглухла. Андрій вибіг на трасу і почав зупиняти автомобілі, що їхали повз. Машина була забита ящиками з боєприпасами, їх треба було доправити у Старобільськ.

— Я розпихував ящики всім, кого зупинив, — каже він.

У Старобільську прикордонники збиралися біля військкомату. Наказ прибути туди отримали не лише вони, але й поліція, силові структури та військові. У Старобільську Андрій зустрів військових, які приїжджали до нього за кілька тижнів до нападу. Лернатовичу розповіли, що в Марківку зайшла колона з 50 танків. У Щасті, Станиці Луганській з четвертої ранку йдуть бої. ЗСУ та прикордонники тримають оборону.

Приблизно о сьомій ранку колони російської техніки перетнули кордон у Городищі та Красній Талівці — це прикордонні села. Через них лежить дорога до Біловодська, на околицях якого почалися бої.

У метушні один з військових, хтось із командування, покликав Андрія і попросив кілька годин почергувати в посадці. Прикордонник узяв напарника й поїхав чатувати. Їхнє завдання було таким: якщо зʼявиться російська техніка, вистрілити з РПГ і втекти. Прикордонники сиділи в засідці до пізньої ночі, повз них так ніхто і не проїхав.

Двадцять пʼятого лютого прикордонники отримали наказ відступати у Дніпро — росіяни були на підступах до Старобільська.

Браузер не підтримує відео

«Бабель»

Навесні та влітку Лернатович воював у Донецькій області. Побував у Краматорську, Святогорську, під Лиманом. У червні потрапив під обстріл. Отримав контузію, опинився у шпиталі. Коли виписався, його перевели служити на Закарпаття. Він прикордонник Чопського загону, служить на українсько-словацькому кордоні.

Порушники, яких зараз затримує Андрій, — чоловіки, які намагаються нелегально потрапити до Словаччини. Хтось тікає від мобілізації, інші хочуть повернутися на заробітки. Ділянка кордону, яку контролює підрозділ Лернатовича, — сім кілометрів у горах. Проти 100-кілометрової «зеленки» на Луганщині — ніщо.

Андрій часто повертається думками у 24 лютого. Розмірковує, чи міг зробити щось інакше? Мешканці Луганщини закидають, що прикордонники, поліція, СБУ та прокуратура їх кинули, замість воювати — відступили. Андрій відповідає на це собі так: у прикордонників не було зброї, щоб воювати з колоною російських танків.

— Нас би всіх знищили, а тих, хто вижив, взяли б у полон, — каже він.

У Біловодську вони зайняли більш вигідні позиції, щоб тримати оборону та знищувати техніку. Тому це правильне рішення. А жалкує він лише про те, що не перекрив фурами дорогу з пункту пропуску в центр Мілового. Це б уповільнило колону російських танків на кілька годин і дозволило людям евакуюватися.

Губська Христина / «Бабель»

Мрієте про перемогу — перекажіть гроші на ЗСУ.