Що відбувалося в Грозі перед тим, як туди влучила російська ракета. І як брати Мамони, яких СБУ вважає навідниками, стали колаборантами — реконструкція

Матеріал написано на основі інтервʼю The Reckoning Project (Свідчить Україна) — багатонаціональної групи журналістів і юристів, які документують воєнні злочини в Україні.

1.

Військовий Андрій Козир, якого 5 жовтня перепоховали в Грозі, прожив там усе життя, одружився з сусідською дівчиною Аліною. Разом вони виховали двох дітей — сина Дениса та дочку Лізу. Кілька останніх років родина провела у Польщі — поїхали туди разом на заробітки. Андрій та Аліна планували повертатися додому, ремонтували свій сільський будинок. Діти хотіли залишитися. У Польщі Ліза вийшла заміж. Усі плани змінило повномасштабне вторгнення.

Батько і син — Андрій та Денис Козирі — повернулися в Україну і в березні 2022-го пішли воювати добровольцями. Їх відправили в Луганську область. У перший місяць вторгнення 49-річний Андрій отримав важке поранення під Попасною і помер у госпіталі в Дніпропетровській області, де його і поховали. Гроза тоді була окупована.

23-річний Денис ще рік воював, а на початку літа 2023-го звільнився за станом здоровʼя. У нього, як і в батька, був дуже поганий зір — з таким до ЗСУ брати не мали, але навесні 2022-го на це ніхто не дивився. Після служби Денис повернувся в батьківський дім. Приїхав разом із дружиною Ніною. Молоді побралися влітку 2022-го. Вони знали одне одного давно — Ніна також із Грози.

Про перепоховання мешканці села вперше почули від Дениса і батьків дружини Андрія — Ніни та Миколи Грибів. Вони розказували про плани друзям і сусідам. Селом, де після великого вторгнення лишилося приблизно 250 людей і де всі один одному родичі, куми або близькі друзі, інформація поширилась швидко. Скоро про перепоховання знали всі.

— Ми дізналися, що Андрюшку привезуть в село, за два тижні до того, як це сталося, — розповідає Валентина Козієнко.

Вона живе на вулиці Зеленій — тій самій, де жив Денис із родиною. Про поминки, додає Валентина, мова спочатку не йшла, точну дату теж мало хто знав.

— Але ми навпроти кафе живемо. За день до перепоховання побачила, що там відкриті двері, — згадує жінка. — Кафе у нас не працює з початку війни. А раз зараз відчинено, то зрозуміла, що до поминок готуються.

Сільське кафе «Супутник» було розташоване в одноповерховій невеликій будівлі — максимум на 150 квадратних метрів. Раніше в ній був дитячий садок, але його закрили і продали підприємцю з сусіднього селища Шевченкового Анатолію Твердохлєбову. Його родичі з Грози, тож чоловіка тут вважають місцевим.

Твердохлєбов переобладнав садок і розділив його на дві частини. В одній працював магазин, за стінкою — кафе. Поряд — фельдшерський пункт, закинута лазня та дитячий майданчик. Більше громадських закладів у селі не було. Люди магазин цінували — якби не він, по хліб довелося б їздити в сусіднє селище Шевченкове, а це пʼять кілометрів дороги.

До великої війни в кафе гуляли весілля та влаштовували поминки. Коли в березні 2022-го село окупували, заклад закрився і не відкрився навіть після деокупації у вересні того ж року. За останній рік там провели кілька поминок — люди звʼязувалися з власником і домовлялися. Так було і цього разу.

Наприкінці вересня Ніна та Микола Гриби розповіли односельцям, що перепоховають зятя 5 або 7 жовтня, як тільки заберуть тіло з Дніпра. Третього жовтня Микола Гриб приїхав до свого друга Василя, що жив по сусідству з Денисом.

— Коля сказав, що зараз був в онука. Завтра вони вдвох поїдуть у Дніпро по Андрія. Мене попросив допомогти. Поки їх не буде, повозити його дівчат, куди скажуть. Його дочка і онука повернулися з Польщі, — розповідає Василь. — Я кажу: «Без питань, Коля. Що треба?»

Дома у Грибів стояла горілка й вода на поминальний стіл, згадує Василь. Четвертого жовтня він відвіз усе в кафе. Також возив родину в Шевченкове по квіти і в банк по гроші, щоб розплатитися за поховання.

Церемонія прощання почалася 5 жовтня об 11 годині ранку. Василь привіз із Шевченкового священника на відспівування — у Грозі своєї церкви немає. Перед двором Дениса та Ніни Козирів зібралися пів сотні людей — в основному мешканці вулиць Зеленої та Самарської. Також приїхали родичі та знайомі з Шевченкового та сусідніх сіл.

Близько 12 години процесія пішла на кладовище, пішки це хвилин двадцять від двору Козирів. Поставили синьо-жовтий прапор і в таких же кольорах вінки. Звідти разом усі поїхали в кафе. Туди Козирі запрошували односельців іще під час прощання.

— Стіл вони замовили на сто людей і ще домовлялися, що може бути 120, — каже близька подруга Аліни Козир Ольга Донцова.

Вона не пішла на поминки, бо вранці того дня помер її брат Олексій Дяченко. Аліна дзвонила Ользі після перепоховання та вмовляла прийти в кафе бодай на пів годинки. Та відмовилася — попрощалася з Андрієм на кладовищі і почала готуватися до похорону брата.

2.

Обід замовили на 13 годину. Василь, поки ховали Андрія, відвіз у Шевченкове священника, повернувся в село близько першої, втомився і на обід вирішив не йти. Побачив, як по дорозі у бік кафе проїхав Микола Гриб на своїй «Волзі».

У кафе люди зайшли приблизно о 13:10. О 13:12 стався вибух. Час прильоту памʼятає сусід Грибів Євген Пирожок — після вибуху він схопив телефон і почав дзвонити батькам, які пішли на поминки. Вони не відповідали. Ракета прилетіла після того, як майже всі люди з похорону зайшли у приміщення.

— Земля затрусилася, і нас підкинуло ударною хвилею, — розказує Сергій Плетінка, будинок якого стоїть прямо навпроти кафе. В момент вибуху вони з мамою були в літній кухні, готувались обідати. — На матір посипалися полиці з посудом, від літньої кухні відірвалися листи заліза, і мене привалило. Завила повітряна тривога. Я кричав матері: «Повзи в погріб! Зараз ще буде». Але вибух був один.

Сергій першим прибіг у кафе. У чорному диму та бетонному пилу нічого не бачив. Лише помітив, що на місці кухні в кафе була пожежа, чув, як навкруги все тріскається від жару. Сергій почав намацувати каміння і відкидати. Почув стогін і побачив продавчиню магазину. Ноги жінки придавив холодильник, а згори на ньому лежала бетонна плита.

— Вона була вся в крові. Почав витягати, плита не дає, — каже Сергій. — Побіг додому. Схопив бинти і перекис. Потім воду приніс у баклажці. Заливав вогонь.

Брати Євген та Юрій Пирожки згадують, що приїхали до кафе через пʼять хвилин після вибуху. Побачили машину батьків. Залізли на руїни, почали роззиратися.

— На завалі сиділа якась жінка. Я її не впізнав. Поряд з нею був мужичок. Він повторював: «Де моя Танюха», — розповідає Євген Пирожок. — Я йому сказав, що тільки приїхав і не знаю. Чоловік був по пояс засипаний. Я йому сказав, що зараз приїде швидка, що, мовляв, витягати тебе не можна без лікарів, кровʼю стечеш. Він попросив підкласти йому під голову щось. Кажу: «Тут тільки каміння». Він: «Клади каміння». Припідняв йому голову і поклав кирпичину. Так він і помер.

Євген та Юрій руками відкидали каміння. Їм здавалося, що під завалами максимум 15 людей. Відкопали кришку столу, під нею знайшли батька та матір. Поряд з ними лежав Анатолій Пантелєєв — кум Євгена. Всі мертві.

Швидкі та рятувальники приїхали в село протягом 20 хвилин. Завали розбирали дві доби. Біля кафе знайшли уламок російської ракети «Іскандер». Тіла всіх загиблих відвезли в Харків у морг. Людей, які були біля дверей кафе, від вибуху не розірвало. Їх дістали найпершими, і родичі впізнали їх ще в Грозі.

Тіла загиблих біля кафе.

Getty Images / «Бабель»

Getty Images / «Бабель»

Напередодні поховання в кафе розставили столи вздовж двох стін. Ракета вдарила в будівлю не по центру, а якраз туди, де стояли столи. Зараз на цьому місці вирва. Через високу точність удару у правоохоронців та місцевих не було сумнівів, що у росіян був навідник серед місцевих.

3.

Шукати його або їх правоохоронці почали в перші години після вибуху. Опитували селян, перевіряли телефони. Першим під підозру потрапив власник кафе Анатолій Твердохлєбов, його допитали у день трагедії. За словами начальника Слідчого управління поліції в Харківській області Сергія Болвінова, раніше СБУ притягала Твердохлєбова до «кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність». У чому саме його звинувачували, в поліції та СБУ уточнювати відмовляються, як і говорити, яким був вирок суду. Цього разу доказів проти нього не знайшли.

У Твердохлєбова в кафе загинули близькі — родина Пантелєєвих: його сестра з чоловіком та племінниця з чоловіком. У племінниці залишилось четверо дітей, зараз вони в Грозі з дідом, який випадково не пішов на поминки.

Ранком 11 жовтня Офіс генпрокурора та СБУ повідомили, що ракету на кафе навели уродженці Грози брати Дмитро та Володимир Мамони. Під час окупації вони співпрацювали з росіянами, а після звільнення села разом із ще одним братом і батьком втекли до росії. За версією слідства, чоловіки переписувалися з місцевими і збирали інформацію про перепоховання. На підтвердження цього речник Служби безпеки Харківської області Владислав Абдула виклав скриншоти листування Мамонів з людьми, імена яких СБУ називати відмовляється. Слідчі говорять, що людей «залучили в темну». Однак листування свідчить про зворотне.

Чому Мамони навели ракету на кафе, в СБУ не уточнюють. Одне з припущень слідства — на перепоховання могли зібратися військові, яких хотіли вбити. Однак у кафе загинули лише цивільні й кілька колишніх військових — син перепохованого Андрія Денис та його далекий родич Іван Яременко.

4.

Брати Мамони виросли в Грозі. Володимиру 30 років, він старший, молодшому Дмитрові 23 роки, а середньому Олександру — 26. Останні роки до великої війни вони не жили в Грозі, там залишався їхній батько Сергій — колишній міліціонер. Він займався сільським господарством, наймав на роботу мешканців села, які обробляли йому землю і збирали врожай.

Володимир Мамон жив у сусідньому селі Чкаловське на Харківщині, з 2019 року працював поліцейським у конвойній службі — доставляв заарештованих на суд та у вʼязницю. Дмитро та Олександр останні роки перед вторгненням працювали поліцейськими в Купʼянську.

— Коли росіяни зайшли в село у березні 2022-го, Сергій Мамон зустрів їх, так би мовити, з російськими прапорами та квітами, — розповідає Євген Пирожок. Він це чув від сусідів. — Його сини також підтримали росіян. Виявилося, що у нас пів села — колаборанти. Хоча до того наче не були такими. Чи я цього не помічав...

З перших днів окупації Харківської області троє братів Мамонів пішли працювати в окупаційну поліцію. Володимир отримав від росіян зброю та автомобіль «Нива», розписаний літерами Z. Мешканці Грози бачили його за кермом. Олександр та Дмитро пішли в окупаційну поліцію у Купʼянську.

— У селі про це знали, — каже Любов Плетінка. — Їхній батько розповідав.

Під час окупації її сина Сергія, який першим прибіг до кафе після вибуху, росіяни двічі брали в полон. Сергій у 2016 та 2017 роках воював у Донецькій області, учасник АТО.

Влітку 2022-го її Сергій поїхав у Шевченкове в перукарню, згадує Любов Плетінка. Вже на виході зустрів Володимира Мамона. Той сказав, що йому потрібна допомога, попросив піти з ним. Сергій пішов, його схопили і відвезли у місцеву поліцію, в катівню. Любов приходила туди в пошуках сина, зустріла Володимира Мамона.

— Я його спитала, чого затримали Сергія. А він: «По воєнному праву», — каже Любов. — Ми, як тільки дізналися, що Сергій у полоні, спалили його військові документи. Вони їх постійно шукали. Приїжджали два рази з обшуками. Батькові зброєю погрожували — до голови приставляли. Мені казали, що хату танком знесуть. Ну а ми вже все спалили, тому казали, що в нас нічого немає.

Перший раз Сергія тримали у полоні чотири дні, постійно били, потім відпустили. Чоловік пішки пішов у Грозу, дорогою додому зустрів батька братів Мамонів. Пригрозив, що коли українські військові звільнять село, то його з синами не пожаліють. Не встиг Сергій дійти до своєї хати, як за ним знов приїхали росіяни й повезли в катівню в Купʼянськ. Там його катували струмом. Серед катів не було Дмитра та Олександра Мамонів, але Сергій чув, що ті десь там служать у росіян.

Про діяльність Володимира Мамона Офіс генпрокурора знав, іще коли Харківщина була окупована, у липні 2022 року його звинуватили в колабораціонізмі. За даними прокуратури, Мамон очолив карний розшук окупаційної поліції в Шевченковому, викрадав і допитував людей.

5.

Сьомого вересня 2022 року ЗСУ звільнили Шевченкове, 9 вересня зайшли в Грозу, а 10 вже були в Купʼянську. Напередодні родина Мамонів втекла в росію — троє братів із батьком.

— Батько поїхав останнім. Ми бачили, як він тікав з села, — згадує Юрій Пирожок. — Треба було його схопити і привʼязати до стовпа. Падла така.

Весь останній рік у Полтаві засідає суд у справі проти Володимира Мамона. Процес затягнувся, бо засідання відбуваються раз на місяць. Тільки зараз почали опитувати свідків.

У серпні цього року Чернігівська обласна прокуратура звинуватила Олександра Мамона у державній зраді та колабораціонізмі. Прокурор заявив, що чоловік працював дорожнім автоінспектором в окупаційній поліції Купʼянська.

Дмитра Мамона до ракетного обстрілу в Грозі офіційно ні в чому не звинувачували, тепер — у державній зраді і роботі на окупаційну поліцію. Він, як і його брат Олександр, працював в окупованому Купʼянську дорожнім інспектором.

Мешканці Грози на офіційні обвинувачення Мамонів реагують спокійно. Кажуть — і так про це здогадувались.

Поліцейські у Шевченковому теж скупі на слова. Офіційно спілкуватися вони відмовляються — на це потрібен дозвіл керівництва. Неофіційно кажуть: знали, що після деокупації деякі мешканці Грози та сусідніх сіл продовжують спілкуватися з Мамонами, але вдіяти нічого не могли — заяв люди не писали, просто переказували в приватних бесідах.

Юрій Чорнобук / «Бабель»

Юрій Чорнобук / «Бабель»

— Розмов багато, але ніхто не хоче бути відповідальним, — каже один з поліцейських.

У Купʼянському районі залишилося багато тих, хто підтримував окупаційну владу, каже поліцейський з Шевченкового. Але навіть зібравши докази про їхні злочини, добитися вироків складно. Останнє рішення суду буквально добило поліцейських. Першого вересня 2023 року суд у Полтавській області виправдав Вʼячеслава Артюхова — його звинувачували в тому, що він кілька місяців очолював окупаційну поліцію Шевченкового.

У суді проти Артюхова свідчили десятки людей. Розповідали, що він їм під час окупації погрожував розправою, брав участь у викраденні людей, домовлявся з російськими військовими про вивіз зерна з області. Окупаційна влада за все це виписала йому грамоту та подяку, їх знайшли після звільнення Шевченкового. Серед знайдених документів також був трудовій договір про прийняття та звільнення Артюхова з окупаційної поліції. Адвокат Артюхова доводив, що той під час окупації співав українських пісень, за що росіяни не раз його били. Суддя розцінив докази слідства як сумнівні і виправдав чоловіка.

— Тепер він ходить по селищу як ні в чому не бувало. Ще й обіцяє помститися, — говорить поліцейський з Шевченкового. — Ми зараз стоїмо з вами біля руїн [кафе в Грозі] і рахуємо загиблих. Але навіть після таких трагедій не впевнений, що до людей хоч щось дійде. Вони спілкуються з колаборантами, наче ті не катували їхніх родичів і зараз не вбивають ракетами.

Яків Ляшенко / «Бабель»

Яків Ляшенко / «Бабель»

Getty Images / «Бабель»

6.

Будинок Сергія Мамона стоїть у Грозі зачинений. Він жив на Самарській. Це вулиця, де найбільше загиблих. У кожному другому будинку похорон.

Неподалік від будинку Мамона хата загиблих тестя і тещі Андрія Козиря — Ніни та Миколи Грибів. Біля їхнього дому опадають червоні яблука і гниють на землі. Микола Гриб посадив дерево 15 років тому, цьогоріч воно рясно вродило. У дворі на привʼязі скавулить пес Топі, чутно, як кричать кури та гуси. Годувати їх приходить подруга загиблого подружжя Марія Ларіоненко. У хаті в Грибів стоять нерозпаковані речі загиблої дочки Аліни та онуки Лізи — вони повернулись додому з Польщі за день до перепоховання.

Вулицею вище — порожній будинок Дениса та Ніни Козирів. Нещодавно Денис купив собі автомобіль. Дід Василь, який допомагав з перепохованням, приходив дивитися, радів за хлопця. Зараз авто загнали в гараж, їздити на ньому нікому.

Люди, яких росіяни вбили в Грозі

• Козир Аліна — дружина Андрія Козиря, 44 роки. Працювала і жила у Польщі, приїхала додому за день до трагедії.
• Козир Денис — син Андрія та Аліни, 24 роки, колишній військовослужбовець.
• Козир Єлизавета — донька Козирів Андрія та Аліни, 22 роки. Жила у Польщі, приїхала разом із матірʼю за день до перепоховання батька.
• Микола і Ніна Гриби — батьки Аліни Козир, 66 і 64 роки.
• Гриб Іван — брат Аліни Козир.
• Гриб Галина — дружина Івана Гриба.
• Козир Ніна — дружина Дениса Козиря. 14 жовтня їй мав виповнитися 21 рік. Працювала в Харківській гуманітарно-педагогічній академії, навчалася там на 4 курсі.
• Чегодаєва Людмила — мати Ніни Козир, 42 роки. Завідувачка місцевого сільського клубу та волонтер.
• Козир Анатолій — рідний дядько Андрія Козиря, 69 років, пенсіонер. Приїхав на похорон з рідною донькою.
• Пащенко Ольга — донька Анатолія Козиря, 34 роки, домогосподарка. Без матері залишилася дитина.
• Козир Ігор — двоюрідний брат Андрія Козиря, 36 років, волонтер. Був з дружиною Ксенією, яка вижила.
• Іван Козир — син Ігоря Козиря та Ксенії, 8 років, навчався в 2 класі.
• Єва Яременко — рідна сестра тестя Андрія Козиря, 70 років.
• Малікова Ганна, 35 років, та Яременко Іван, 34 роки — діти Єви Яременко. Іван — колишній учасник АТО.
• Сірокуров Максим — троюрідний племінник Андрія Козиря, 25 років.
• Сірокурова Аліна — дружина Максима, 23 роки. Сиротами залишилися двоє дітей.
• Платоненко Світлана — кума Козирів, 45 років.
• Глушко Олександр — батько Світлани, 70 років.
• Нечволод Олександр — староста села Гроза, 60 років.
• Білоус Віталій, друг Андрія Козиря, 44 роки.
• Харбака Тетяна, 52 роки.
• Харбака Ірина, 57 років.
• Долганін Володимир, 53 роки.
• Пономарьов Анатолій та його дружина Мамон Наталія — 70 років та 56 років.
• Сапач Олег — впізнаний за ДНК, вік невідомий.
• Андросович Микола, 63 роки.
• Андросович Тетяна, 60 років.
• Коваленко Григорій, 59 років.
• Крисевич Олена, 60 років.
• Бардась Раїса, 72 роки.
• Бардась Юлія — вік невідомий.
• Соляник Тамара, 61 рік.
• Сапач Вікторія — вік невідомий.
• Котенко Любов, 50 років.
• Герасименко Анжеліка, 47 років.
• Пільгуй Ольга, 48 років.
• Муховатий Володимир — вихователь місцевого ліцею та його дружина Муховата Світлана — 47 та 43 роки.
• Пантелєєва Ірина — сестра власника кафе та її чоловік Пантелєєв Валерій, 62 та 63 роки.
• Пантелєєва Ольга — донька Валерія та Ірини, 38 років. Допомагала готувати поминальний обід.
• Пантелєєв Анатолій — чоловік Ольги, 42 роки.
• Корх Валентина — медсестра з Шевченкового, 62 роки.
• Осипова Світлана — 50 років, допомагала з поминальним обідом.
• Ходак Олександр, 60 років.
• Чикало Ганна, 61 рік.
• Пирожок Олександр, 65 років.
• Пирожок Тетяна, 62 роки.
• Чепіль Віктор, 69 років.
• Чепіль Любов, 61 рік.
• Андросович Валерій, 59 років.
• Нечипуренко Зоя, 58 років.
• Муховата Тетяна, 65 років.
• Одегова Олександра, 74 роки.
• Фоменко Валентина, 70 років.