107 років тому іприт став «королем хімічної зброї» у Першій світовій війні. Коротко згадуємо довгу історію використання і (майже марних) заборон бойової хімії

Прототипи хімічної зброї використовували ще з античних часів. Найперші приклади — стріли, змащені отрутою, і практика отруєння колодязів із питною водою. Далі в діло пішли отруйні дими із сірки, смоли та мишʼяку. В епоху раннього Середньовіччя зʼявилось ноу-хау — «грецький вогонь», який використовували в морських битвах.

У XV столітті митець, науковець і винахідник Леонардо да Вінчі пропонував начиняти снаряди сумішшю подрібненої крейди, мишʼяку й отруйних солей міді. Однак невідомо, чи вдалося втілити цей задум у життя. А що точно відомо, так це використання снарядів з отруйною беладоною під час облоги міст у XVІІ столітті. Приблизно тоді ж, у 1675 році, Священна Римська імперія і Франція домовилися не використовувати «підступні» токсичні снаряди. Це була перша в історії угода про заборону хімічної зброї.

У ХІХ столітті з розвитком хімії зʼявилися й перші концепції сучасної хімічної зброї. У 1854 році, під час Кримської війни, британський вчений і політик Лайон Плейфер запропонував використовувати проти російських військ снаряди з ціанідом. Та британське командування відмовилось, назвавши пропозицію «такою ж підступною і ганебною, як і отруєння колодязів ворога». Обурений Плейфер писав, що рано чи пізно «хімія буде використовуватись у війнах» і, можливо, навіть застосовуватиметься «для зменшення страждань злочинців, засуджених до смертної кари».

Численні пропозиції пустити в діло хімічну зброю, здебільшого хлор, були й під час Громадянської війни у США 1861—1865 років. Ці плани так і не реалізували на практиці. Однак хімічну зброю вирішили заборонити на міжнародному рівні Гаазькими конвенціями про закони та звичаї війни 1899 і 1907 років.

Утім, пророцтво Лайона Плейфера невдовзі справдилося. Перша світова війна ввійшла в історію не лише новими тактиками бойових дій із новітньою військовою технікою, але й масовим застосуванням найрізноманітніших отруйних речовин.

Спершу в діло пішов сльозогінний газ — жоден з учасників війни не вважав, що він підпадає під заборони Гаазьких конвенцій. Франція першою застосувала гранати зі сльозогінним газом у серпні 1914 року. У жовтні Німеччина випустила артилерійські снаряди, начинені таким газом. Однак в обох випадках концентрація виявилася такою малою, що на позиціях супротивника її майже не помітили. У січні 1915 року німецьке командування вирішило досягти успіху за рахунок кількості. По російських позиціях випустили близько 18 000 снарядів зі сльозогінним газом. Та все обернулось провалом — за низької зимової температури діюча хімічна речовина, що мала випаровуватися, просто замерзла.

Тоді Німеччина взялася за серйознішу хімічну зброю — хлор, який при високих концентраціях і тривалому впливі може бути смертельним. Але спочатку ще якось намагалася «зберегти обличчя» і знаходила лазівки в Гаазьких конвенціях. У документах йшлось про заборону стріляти будь-якими снарядами, наповненими отруйними газами. Німці й не стали стріляти. Натомість 22 квітня 1915 року дочекалися сильного вітру в потрібному напрямку і просто з балонів розпилили близько 170 тонн хлору в бік французьких окопів неподалік бельгійського міста Іпр. Унаслідок атаки загинули близько трьох тисяч солдатів.

Уряди Антанти «висловили глибоке занепокоєння» щодо такого нечесного і негуманного ведення війни. Німці заперечили — формально вони нічого не порушили, адже не застосовували снарядів. За такою ж схемою у травні 1915 року вони розпилили хлор на російські позиції, убивши шість тисяч солдатів. У вересні 1915 року британці взяли на озброєння німецьку тактику і розпилили 140 тонн хлору неподалік французького міста Лос. Але їм не пощастило з вітром, що почав різко міняти напрямок. Спочатку газ затримався на нейтральній території, а потім взагалі повернувся у британські траншеї. Подальший німецький обстріл пошкодив невикористані балони з хлором, що тільки погіршило ситуацію. Зрештою британці програли цю битву, втративши близько 60 000 загиблими й пораненими.

Після цього противники остаточно відкинули міжнародні домовленості та влаштували гонку хімічних озброєнь — створювали все більш потужні отруйні речовини й вдосконалювали системи для їх застосування. Наприкінці 1915 року Німеччина застосувала фосген, який був удесятеро токсичніший за хлор. Союзники у відповідь пустили в діло отруйні синильну кислоту і хлороціан.

Кульмінацією цієї гонки став вечір 12 липня 1917 року, коли Німеччина застосувала чергову хімічну новинку — снаряди з гірчичним газом. Це сталось на ділянці фронту неподалік того самого бельгійського Іпру, через що нова хімічна зброя отримала назву «іприт». Окрім дихальних шляхів і очей, він вражав відкриті ділянки шкіри. Після контакту на ній зʼявлялися пухирі, які згодом лопалися, а потім довго загоювались і залишали рубці. Іприт спричиняв внутрішню кровотечу і вражав бронхи, здираючи слизову оболонку. Іноді поранені помирали впродовж кількох тижнів у страшних муках.

Відтоді іприт став найпопулярнішим газом Першої світової та отримав прізвисько «король хімічної зброї». Переважна більшість загиблих від отруйних речовин померли саме внаслідок застосування іприту. Серед армій всіх країн-учасниць від хімічної зброї найбільше постраждали солдати Російської імперії — приблизно 56 000 загиблих. Усе через погане забезпечення засобами захисту. Дісталося і мирному населенню. За різними оцінками, від отруйних газів постраждали від 100 до 250 тисяч цивільних.

Після Першої світової використання хімічної зброї знову заборонили міжнародними документами — спочатку Версальським договором 1919 року. А в Женевському протоколі 1925-го заборону поширили й на біологічну зброю.

Під час Другої світової війни бойові отруйні речовини й справді застосовувалися нечасто. Але навряд чи через дотримання міжнародних угод. Є припущення, що Гітлер принципово не використовував хімічну зброю через особистий досвід, бо сам постраждав від іприту в окопах Першої світової. Та дослідники висувають іншу, правдоподібнішу версію: під час Другої світової хімічна зброя стала своєрідним фактором стримання. Німеччина не застосовувала її на полі бою, побоюючись масштабного удару у відповідь. Схожа позиція була й у союзників. Вони тримали напоготові снаряди з отруйними газами, але не наважилися пускати їх у діло першими. А от японці використовували іприт та інші гази проти Китаю, адже китайці тоді ще не мали чим завдати удару у відповідь. Загалом усі учасники Другої світової накопичували хімічну зброю і розробляли нові отруйні речовини.

Після Другої світової статус найстрашнішого та найпотужнішого засобу масового ураження перейшов до ядерної зброї. Проте хімічна нікуди не зникла. Під час Холодної війни СРСР і західні держави накопичили величезні запаси бойових отруйних речовин. Хімічну зброю застосовували в десятках збройних конфліктів по всьому світу як впродовж решти ХХ століття, так і на початку ХХІ. Приміром, у Вʼєтнамській війні 1959—1975 років, під час радянського вторгнення до Афганістану в 1979—1989 роках, в ірано-іракській війні 1983—1988 років і під час війни в Сирії, яка триває з 2011 року.

Чергову угоду про заборону хімічної зброї обговорювали з 1960-х, але до реальної справи дійшли тільки в 1993 році. Тодішня Конвенція під егідою ООН стала першим документом, у якому прописали не лише заборону, але й знищення хімічної зброї. У 1997 році Конвенція набула чинності, тоді ж створили спеціальну Організацію із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ), яка мала слідкувати за її дотриманням.

На початку липня 2023-го ОЗХЗ заявила, що останні запаси хімічної зброї в усіх 193 країнах-учасницях Конвенції знищені. Утім, мова лише про запаси, які держави показали добровільно. На ділі ОЗХЗ не має широких повноважень, аби змусити країни дотримуватися вимог Конвенції. Може, хіба що, поскаржиться в Генасамблею або Раду безпеки ООН. Але вони навряд допоможуть.

Ви можете зробити наймасштабніший в історії «Бабеля» донат: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].