Наприкінці 1920-х років німецька Веймарська республіка перебувала у скрутному становищі. До післявоєнних економічних негараздів додалась ще й Велика депресія. Поглиблювалась і політична криза. Дедалі більше німців вважали нову республіку навʼязаною державами-переможицями Першої світової війни та розчаровувались в ідеях демократії.
На такому тлі популярності набирала Націонал-соціалістична робітнича, або нацистська партія, очолювана Адольфом Гітлером. Нацистська пропаганда маніпулювала суспільними настроями та вміло просувала тезу про «удар у спину». Мовляв, Німеччина перемогла б у Першій світовій війні, якби не зрада євреїв, комуністів, республіканців та інших внутрішніх ворогів. А тепер через них ще доводиться виплачувати принизливі репарації, які наприкінці 1920-х разом із військовими пенсіями становили близько половини національного бюджету. Поступово все більше німців схилялися до того, що саме нацистська партія зможе навести лад у країні та повернути їй світовий престиж.
Німецькі біженці з Рурського регіону на заході країни, березень 1923 року. Тоді Франція та Бельгія окупували цю територію, щоб примусити Німеччину виплачувати репарації за наслідки Першої світової війни. Кабіна гідролітака на вулицях Берліну, яку готують до відправки у Францію в рамках виплати репарацій, 28 січня 1931 року.
Getty Images / «Бабель»
На виборах 1928 року нацисти отримали 800 тисяч голосів і здобули лише 12 місць у парламенті. Але вже в листопаді 1932-го за них проголосувала найбільша кількість виборців — майже 14 мільйонів. Так нацисти випередили своїх головних конкурентів — соціал-демократів, й отримали 230 із 608 місць. Далі Гітлер пішов на політичний шантаж. Він пригрозив тодішньому президентові Паулю фон Гінденбургу, що його найбільша фракція в парламенті вимагатиме розслідування корупційної афери із земельними ділянками, з якою був повʼязаний син президента. За мовчання нацисти вимагали для Гітлера посаду рейхсканцлера, тобто премʼєра.
Виборча дільниця в Ганновері під час парламентських виборів у листопаді 1932 року. Біля входу стоять агітатори з плакатами нацистської та інших партій.
Getty Images / «Бабель»
Гінденбург на це погодився і 30 січня 1933 року призначив Гітлера канцлером. Наприкінці лютого того ж року стався підпал будівлі парламенту — Рейхстагу. У цьому звинуватили місцевих комуністів. Гітлер отримав надзвичайні повноваження і спочатку заборонив діяльність Комуністичної партії Німеччини, а згодом й інших партій. Це стало кінцем Веймарської республіки та початком нацистського Третього рейху.
Кінохроніка про призначення Гітлера канцлером Німеччини, на одному з кадрів він стоїть поруч із президентом Гінденбургом, 1933 рік.
Getty Images / «Бабель»
Ще однією запорукою успіху нацистів стала тактика, яка отримала назву «гляйхшальтунг». Її суть полягала в захопленні контролю над суспільними та політичними процесами й організаціями та обʼєднанні їх в єдину систему під нацистским контролем. У такий спосіб усі профспілки примусово обʼєднали в Німецький робітничий фронт. Так само і Гітлер почав суміщати посади премʼєра і президента після смерті Гінденбурга в 1934 році.
На початковому етапі чи не найголовнішим завданням тактики «гляйхшальтунг» була масова ідеологічна робота серед молоді, яку залучали в підконтрольні нацистам обʼєднання та спілки. Однією з провідних організацій став «Націонал-соціалістичний союз студентів Німеччини». Створений у 1926 році, він стрімко набирав популярність. У липні 1931 року його представники очолили «Німецький студентський союз» і заходилися підпорядковувати інші студентські формування нацистській ідеології.
Гітлер виступає перед членами «Націонал-соціалістичного союзу студентів» у Берліні, 1930 рік.
Getty Images / «Бабель»
Із приходом Гітлера до влади студентський рух дедалі більше радикалізувався. Зрештою 8 квітня 1933 року «Німецький студентський союз» оголосив загальнонаціональну «Акцію проти ненімецького духу». Її головною метою оголосили необхідність «очищення» німецької мови, літератури та культури й утвердження традиційних німецьких цінностей як відповідь «на всесвітню єврейську наклепницьку кампанію проти Німеччини».
До списку неугодної літератури спочатку включили близько чотирьох тисяч творів, та досить стрімко він перевалив за десять тисяч. Під заборону потрапили роботи сотень письменників і науковців, як німецьких так і закордонних. Серед них: Генріх і Томас Манн, Стефан Цвейг, Еріх Марія Ремарк, Генріх Гейне, Бертольд Брехт, Джек Лондон, Ернест Хемінгуей, Оскар Вайльд, Зигмунд Фрейд, Альберт Ейнштейн, Карл Маркс та багато інших.
Вантажівка з конфіскованою літературою в Берліні, травень 1933 року.
Getty Images / «Бабель»
Учасники акції починали з «очищення» власних бібліотек. Потім взялися за міські та університетські бібліотеки та книгарні. Згодом вони стали вдиратися й у приватні квартири. Апогеєм стала організована атака на Інститут сексуальних досліджень у Берліні. Його засновник Магнус Гіршфельд був одним із піонерів у сфері дослідження людської сексуальності, виступав за права ЛГБТ, пропагував толерантність і проводив освітні кампанії. Нацисти кілька разів нападали на Гіршфельда ще до приходу Гітлера до влади. Тепер же він перетворився на зручну мішень. Він був євреєм, його дослідження потрапили під заборону як такі, що «служать егоцентричному задоволенню особистості та, таким чином, повністю руйнують принципи раси».
Студенти прийшли до університету організованим маршем у супроводі оркестру. Увірвались до будівлі, розтрощили приміщення та обладнання. Вивезли та згодом знищили унікальну бібліотеку й архіви з науковими напрацюваннями. Гіршфельду пощастило. Він був за кордоном і на батьківщину більше не повертався. Однак під час нападу загинула Дора Ріхтер — перша відома в науці трансгендерна жінка, яка перенесла операцію зі зміни статі.
Студенти марширують перед будівлею Інституту сексуальних досліджень у Берліні перед тим, як вдертися туди, 6 травня 1933 року. Студент і нацистський штурмовик сортують літературу розграбованої бібліотеки Інституту сексуальних досліджень у Берліні, 6 травня 1933 року.
Getty Images / «Бабель»
Кульмінацією цієї студентської акції стало «очищення вогнем», тобто показове спалення конфіскованих книжок на головних площах у понад 30 німецьких містах. Призначили її на 10 травня 1933 року. Головною подією стало спалювання книжок на Оперній площі в Берліні. Пізно ввечері студенти пройшли смолоскипним маршем із піснями та гаслами до площі, на якій зібралися понад 40 тисяч людей.
Кінохроніка спалення книжок у Берліні, 10 травня 1933 року.
Getty Images / «Бабель»
На площі розпалили величезне багаття, у яке студенти кидали книжки, виголошуючи «вогняну клятву»: «Проти декадансу і моральної деградації! За дисципліну і моральність у родині та державі! Я віддаю вогню цей твір». Далі гучно виголошували імʼя автора. Деякі письменники стали свідками спалення власних книг. На акції в Берліні був дитячий письменник Еріх Кестнер, який потрапив до чорного списку тільки за те, що не підтримував нацистський режим. «Я стояв на площі, затиснутий між студентами в нацистській уніформі, цвітом нації, і бачив наші книжки, які летіли в мерехтливе полумʼя. Це було огидно», — згадував Кестнер.
Головним спікером на акції в Берліні мав стати нацистський міністр пропаганди Йозеф Геббельс. Та він вагався до останнього. У студентські роки Геббельс навчався в кількох професорів-євреїв і публічно їх вихваляв. Тож побоювався, що спливуть ці його «минулі гріхи». Однак останньої миті Геббельс таки зважився і близько півночі 10 травня виступив на площі з палкою промовою, оголосивши «кінець епохи єврейського інтелектуалізму». Спалення книжок широко висвітлювали у пресі на замовлення нацистських лідерів, а подію в Берліні транслювали по радіо. Тієї ночі в німецький столиці спалили приблизно 25 тисяч книжок.
Нацисти жбурляють книги у вогонь на Оперній площі в Берліні, 10 травня 1933 року.
Getty Images / «Бабель»
Акції зі спалення книг тривали впродовж кількох місяців. А нацистський режим швидко взяв під контроль увесь літературний процес в Німеччині та почав переслідувати авторів із чорного списку. Багато талановитих митців і науковців були змушені тікати з країни. Деякі з них, як-от Стефан Цвейг, з відчаю наклали на себе руки в еміграції. «Я вважаю, що краще завчасно завершити життя, в якому інтелектуальна праця означала б найчистішу радість, а особиста свобода — найвище благо на Землі», — писав він у предсмертному листі. Ті, хто лишились, у кращому випадку отримали заборону публікуватись, у гіршому — загинули в концтаборах.
У західній пресі спалення книжок 10 травня 1933 року назвали «Книжковим Голокостом». Тоді цитували німецького поета ХІХ століття Генріха Гейне, чиї твори студенти теж спалювали того дня: «Там, де спалюють книжки, урешті-решт спалюватимуть і людей». Ці слова стали пророчими. Адже за кілька років нацисти розпочали масовий геноцид, унаслідок якого загинули приблизно шість мільйонів євреїв і людей інших національностей.
Із початком Другої світової війни нацисти показово спалювали книжки на окупованих територіях. Так, у Польщі знищили приблизно 80% усіх шкільних і наукових бібліотек.
Німецькі солдати спалюють книжки під час Другої світової війни.
Getty Images / «Бабель»
Після Другої світової все обернулось геть навпаки. У 1946 році окупаційна адміністрація союзників в рамках кампанії з денацифікації Німеччини склала список із понад 30 тисяч заборонених творів — від шкільних підручників до поетичних збірок. Мільйони примірників цих книг конфіскували та знищили. Тоді американський журнал Time писав, що «такий порядок нічим принципово не відрізняється від нацистського спалення книг».
Німецькі школярі в Кельні спалюють нацистські книги й атрибутику, 1947 рік.
Getty Images / «Бабель»
Свобода слова й досі є ефективною зброєю проти диктатури. Підтримайте незалежну журналістику: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].