Молодотурки та організація геноциду
На початку ХХ століття Османська імперія була у глибокій політичній кризі. У 1908 році там почалася громадянська війна між прибічниками чинного султана Абдул-Гаміда II та молодотурками — націоналістами на чолі з організацією «Єднання і прогрес», які вимагали обмежити абсолютну владу султана та відновити Конституцію. Константинополь кілька разів переходів із рук в руки, але у квітні 1909 року остаточно перемогли молодотурки. На престол замість Абдул-Гаміда II зійшов його молодший брат Мехмед V, але фактична влада перейшла до нового парламенту і коаліційного уряду. Наступні кілька років в імперії працювали демократичні інститути, у виборах брали участь різні партії.
У 1913 році лідери «Єднання і прогресу» здійснили державний переворот, скинули ліберальний уряд Каміля-паші та оголосили власну диктатуру. Влада зосередилася в руках молодотурків — Енвера-паші, який став військовим міністром, Талаата-паші — міністра внутрішніх справ, і Джемаля-паші — начальника столичного гарнізону, а згодом і міністра військового флоту.
Зліва за столом — Ахмед Джемаль-паша, один з лідерів молодотурків та організаторів геноциду. 1914 рік.
Getty Images / «Бабель»
У часи боротьби проти султана турецьких націоналістів підтримувало багато інших політичних і національних сил, зокрема й численні османські християни. Наприклад, заколот монархістів у 1909 році придушували переважно македонці та інші солдати з Балкан. Головним гаслом молодотурків тоді було «Рівність усіх османів», тобто народів, які проживають на території імперії.
Після остаточної перемоги тріумвірат молодотурків почав репресії проти інших політичних партій. У 1914 році почалася Перша світова війна, у якій Туреччина виступала на боці Німеччини й Австро-Угорщини. А у 1915 році молодотурки ухвалили «Закон про депортацію», який по суті оголошував нацменшини Туреччини державними зрадниками. Згідно із законом, їх слід було розселити так, щоб у кожній провінції залишилося не більше за 10%. На практиці депортацією не обмежилося, почалися масові етнічні чистки вірмен, греків, ассирійців та курдів-єзидів, тобто майже всіх християн чи просто не мусульман Туреччини.
Урочистості з приводу вступу Туреччини в Першу світову війну, 1914 рік, Константинополь, Туреччина.
Getty Images / «Бабель»
Трибунал у Туреччині
Перша світова закінчилася для Туреччини повним розгромом. Тридцятого жовтня 1918 року на борту британського лінкора «Агамемнон» Туреччина підписала Мудроський мирний договір, який передбачав майже тотальну окупацію країни військами Антанти. У ніч проти 3 листопада 1918 року Енвер, Талаат і Джемаль разом з іншими лідерами молодотурків сіли на німецький корабель і через Крим та Одесу втекли до Німеччини.
Однією з вимог переможців був трибунал над воєнними злочинцями. Ще в 1915 році, коли чистки та депортації тільки почалися, Франція, Британія та Російська імперія опублікували спільну декларацію, в якій засудили злочини проти національних меншин Туреччини. Слова «геноцид» там ще не було, проте вперше зʼявився термін «злочин проти людяності»: «Зважаючи на ці нові злочини Туреччини проти людяності та цивілізації, союзні уряди публічно оголошують Високій Порті, що вони покладають особисту відповідальність за ці злочини на всіх членів османського уряду, а також на тих його агентів, які замішані в таких злочинах, як масові вбивства», — йшлося в декларації.
Газетна фотографія одного із судових процесів над організаторами і виконавцями геноциду, 1919 рік.
Getty Images / «Бабель»
Після втечі молодотурків новий турецький уряд сформував досвідчений дипломат Ахмед Тевфік-паша. Він вирішив не доводити справу до міжнародних трибуналів і провести власне розслідування і суд. Тевфік-паша був в опозиції до молодотурків, тому сам у геноциді участі не брав.
Розслідування виявило секретні телеграми, які центральний уряд розсилав губернаторам, — у них ішлося не про переселення, а саме про «ліквідацію внутрішніх ворогів». Венесуельський найманець і авантюрист Рафаель де Ногалес Мендес, який працював у Туреччині військовим радником, писав, що на його очах губернатор Діярбекіра Мехмет Решид отримав від Талаата-паші телеграму всього з трьома словами: «Пали, знищуй, убивай». Решид так і зробив — у його провінції знищили від 87 до 95% усіх християн.
Бахаеддін Шакір, один із засновників турецької таємної поліції та організаторів геноциду. Зашифрована телеграма Шакіра одному з його підлеглих від 4 липня 1915 року. Він запитує: «Чи були депортовані звідти вірмени ліквідовані? Чи ці шкідливі елементи були ліквідовані шляхом депортації чи просто депортовані? Будь ласка, чітко вкажіть у своєму звіті, пане». Телеграму знайшов в архівах турецький історик Танер Акчам.
Getty Images / «Бабель»
Через кілька судових процесів пройшли сотні турецьких офіцерів і чиновників. Багатьох засудили до 5—10 років вʼязниці. Організаторами масових убивств визнали верхівку партії «Єднання і прогрес». Утікачів — тріумвірів Енвера, Талаата та Джемаля, ексміністра освіти доктора Назіма, партійного функціонера Єнібахчелі Наїля, одного з керівників турецької контррозвідки Бахаеддіна Шакіра та губернатора Трапезунда Джемаля Азмі — заочно засудили до смертної кари.
Губернатора провінції Йозгат Мехмета Кемаля стратили. Мехмет Решид утік із-під варти, вступив у перестрілку з поліцією і застрелився. Багато чиновників отримали невеликі терміни увʼязнення за привласнення майна убитих вірмен, греків і ассирійців.
На момент початку суду 160 турецьких офіцерів і посадовців, яких підозрювали в участі в геноциді, вважалися військовополоненими. Британці відправили їх у вʼязницю на Мальті, де вони мали чекати своїх судів.
Тіла вірмен, убитих у Туреччині під час Першої світової війни.
Getty Images / «Бабель»
У 1919 році ще не було міжнародно-правових норм, які б передбачали екстрадицію лідерів молодотурків з Європи. А вже за рік до влади в Туреччині прийшов Мустафа Кемаль Ататюрк, який скасував взагалі усі міжнародні домовленості та почав реабілітацію засуджених на Стамбульських процесах. Страченого Мехмета Кемаля проголосили «національним мучеником», решту засуджених випустили з вʼязниць. Мальтійських вигнанців обміняли на британських полонених, яких спеціально для цього захопили. Багатьох членів «Єднання і прогресу» Ататюрк призначав на різні посади, але лідерам партії офіційно заборонив повертатися в Туреччину, щоб вони не заважали будувати нову державу.
Операція «Немезіс» і суд над Соґомоном Тейліряном
У жовтні 1919 року, після того як турецькі суди опублікували свої вироки, у Єревані пройшов зʼїзд вірменської партії «Дашнакцутюн». Серед іншого там обговорювали й операцію «Немезіс» — страту причетних до геноциду молодотурків. Дашнаки вважали, що це взагалі не їхня ініціатива, вони просто беруть на себе страту тих, кого вже засудили до смерті в самій Туреччині. Керували операцією вірменський письменник і політик Шаан Наталі, який пережив Гамідійську різанину, і колишній посол Вірменії у США Армен Ґаро.
Лідерів молодотурків розкидало по всьому світу, але вірменська діаспора теж була майже всюди. За планом групи по 3—5 дашнаків шукали та стежили за цілями, а потім один або кілька ліквідаторів робили свою справу. Свого агента вірмени відправили й до турецьких емігрантських кіл — роль турецького студента грав 28-річний вірменин Грач Папазян.
Першим у списку на ліквідацію був у минулому великий візир Талаат-паша. Уранці 15 березня 1921 року в Берліні, біля дому на вулиці Гарденберг-штрассе, де жив Талаат, його застрелив вірменин Соґомон Тейлірян. Тейліряна одразу ж затримали — з місця злочину він не тікав.
«Я зійшов з тротуару на бруківку, щоб підійти до нього ззаду, але раптом щось зупинило мене: тисячу разів перевірена, очевидна річ цієї миті здалася мені сумнівною — чи він це? [...] Коли ми зблизилися, Талаат глянув на мене: в очах його промайнув страх смерті. Останній крок він так і не зробив, трохи посунувся, щоб ухилитися, але я миттєво витяг зброю і вистрілив йому в голову», — писав у спогадах Тейлірян.
Мехмед Талаат-паша.
Getty Images / «Бабель»
Османська імперія була союзником Німеччини в Першій світовій, тож про геноцид вірмен там майже нічого не знали — німецька преса, на відміну від французької чи британської, про це не писала. Тому, коли слідство та суд почали встановлювати мотив вбивства, Соґомон розповів їм, по-перше, про масштаб масових убивств, за які був відповідальний Талаат-паша, і, по-друге, що під час геноциду загинули 85 родичів самого Тейліряна.
У суді його захищали три адвокати, серед яких був один з провідних німецьких правознавців того часу, професор Кільського університету, доктор Теодор Німеєр. Лінія захисту була проста — через втрату рідних Тейлірян був у стані афекту. Щоб підсилити цю версію, сам Тейлірян, найімовірніше, збрехав під час суду: він стверджував, що особисто бачив загибель своєї родини. Однак його син вже у 2016 році розповів, що це неправда, адже Соґомона тоді взагалі не було в Туреччині.
«Ви не можете прийняти рішення, яке є інтелектуально чесним, але суперечить вашому сумлінню. Бо для нас неможливо, щоб несправедливість була справедливістю», — казав у судовій промові один з адвокатів Тейліряна Адольф фон Гордон.
Дуже швидко суд перетворився на те, на що і сподівались вірмени, — на публічне обговорення злочинів турків проти вірмен у німецькому суспільстві. Суд мав підтвердити слова Соґомона про масові вбивства, тому викликав не свідків убивства Талаата-паші, яке Тейлірян і не заперечував, а свідків масових убивств вірмен. Так у суді побував генерал Отто Ліман фон Зандерс, який служив в Османській імперії під час Першої світової та бачив кілька епізодів масової різанини. Також свідчили єпископ вірменської церкви та свідок геноциду Грігоріс Балакян і протестантський місіонер Йоганнес Лепсіус, який ще в 1916 році написав «Доповідь про становище вірмен у Туреччині». Тоді його робота потрапила під німецьку військову цензуру.
Зала суду в Берліні під час процесу над Соґомоном Тейліряном, початок червня 1921 року.
Getty Images / «Бабель»
Справою зацікавився молодий польський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін. Він шукав відповідь на запитання, чому німеціький суд не судив Талаата-пашу за злочини в Туреччині, почав розробляти свою концепцію міжнародних злочинів і запропонував сам термін «геноцид».
Зрештою суд присяжних постановив відпустити Соґомона Тейліряна з-під варти як неосудного через психологічний стан. Він виїхав до США, де і прожив до 1960 року.
Операція «Немезіс» тривала. Шостого грудня 1921 року в Римі месник Аршавір Шикарян убив колишнього великого візира Саїда Халім-пашу. Халім уникнув вироку на Стамбульських процесах, бо був серед полонених, яких британці тримали на Мальті, і виїхав до Італії.
Шикарян не став здаватися поліції, бо свою місію він не закінчив. Сімнадцятого квітня 1922 року він разом з Арамом Єрканяном убив у Берліні одразу двох організаторів геноциду — колишнього губернатора Трапезунду Джемаля Азмі та контррозвідника Бахаеддіна Шакіра. Шикарян вистрілив в обох — Азмі помер одразу, а Шакір вижив і намагався втекти. Його добив Єрканян. Обидва месники виїхали з Німеччини, Шикарян потім жив у Нью-Йорку, а Єрканян — у Буенос-Айресі.
Соґомон Тейлірян у 1921 році.
Getty Images / «Бабель»
Колишній член тріумвірату Джемаль-паша після втечі з Туреччини поїхав до Афганістану, де був військовим радником і займався реформами армії. Джемаль хотів домовитися з СРСР про спільну протидію британцям в Афганістані, а також сподівався, що більшовики допоможуть йому організувати зустріч з Ататюрком, який мав із Москвою гарні відносини. Для цього Джемаль улітку 1922 року приїхав у радянський Тифліс. А 22 липня просто біля дверей будівлі тифліської Надзвичайної комісії його застрелили Петрос Тер-Погосян і Арташес Геворгян.
Лідер молодотурків Енвер-паша уник помсти з боку вірмен. Він теж намагався налагодили відносини з СРСР, у 1920 році працював у Москві, мав допомогти більшовикам створити «східний фронт світової революції». У 1921 році він прибув до Бухари, де на той час йшла громадянська війна між Бухарською Народною Радянською Республікою та місцевими повстанцями. Там Енвер перейшов на бік повстанців і намагався обʼєднати різні опозиційні радянській владі групи в єдиний рух. Загинув у бою з Червоною армією в серпні 1922 року на території сучасного Таджикистану.
Під час операції «Немезіс» дашнаки також убили трьох азербайджанських діячів, причетних до різні вірмен у Баку 1918 року. На цьому вона закінчилася. Син Соґомона Тейліряна у 2016 році дав інтервʼю британському виданню The Independent, але відмовився назвати журналістам свої імʼя та адресу, адже він досі побоюється помсти з боку турків.
Після публікації тексту в редакцію «Бабеля» надійшов лист від Посла Турецької Республіки в Україні Ягмура Ахмета Гульдере, в якому він виклав альтернативну точку зору на описані в тексті історичні події:
- Покарання вчиненого злочину є невіддільною частиною порядку, що базується на праві. Але ми не бажаємо залишити нашим нащадкам світ, в якому кожен охочий буде «вчиняти правосуддя» зі зброєю в руках.
- Вірменські радикальні кола в 70-ті та 80-ті роки жорстоко вбивали цивільних, безвинних турецьких дипломатів та членів їх сімей, щоб увесь світ знав про трагічні події 1915 року у вірменській версії. В результаті цих вбивств загинув 31 турецький дипломат та члени їхніх родин.
- Під час Першої світової війни вороги Османської імперії озброювали деякі народи, що проживають в імперії, і спонукали їх до побудови незалежних держав.
- Османська адміністрація прийняла рішення про примусове виселення народів, щоб попередити сепаратистський тероризм всередині країни. Ніхто не заперечує той факт, що ці зміни місця проживання всередині імперії принесли з собою велику трагедію. Проте існують різні точки зору, чи дійсно Османська імперія мала на меті масове винищення вірменського народу.
- Протягом своєї історії турки також зазнали достатньо горя, щоб вважати ворогами багато народів на цьому світі впродовж багатьох поколінь. Але нові покоління, мають разом обговорювати горе, що сталось в минулому, щоб забезпечити мир і добробут замість повторення цих помилок.
Ми не закликаємо до вбивств, але нагадуємо: у всі часи воєнні злочинці отримували справедливе покарання в судах чи поза ними. Підтримайте «Бабель»:🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]