Спочатку росія не сумнівалася, що їй швидко вдасться окупувати Україну. Тому основна частина російського плану стосувалась того, що робити після окупації. Тут інструкції були чіткі й детальні.
Київ планували окупувати за 72 години. Передові групи російських військових мали взяти під контроль основні шляхи до міста. Потім повітряно-десантні війська, що їх перекинуть на аеродром у Гостомелі, мали зайти до столиці й зайняти ключові зони. У кожному секторі вони мали утворити вузькі коридори для пересування цивільних, щоб стежити за ними. Далі до Києва планували зайти регулярні війська, які б ізолювали місто й розпочали масові перевірки. Після цього до столиці прибули б Сили спецпризначення та Росгвардії для репресій.
Захопивши Київ, росіяни планували діяти за трьома основними напрямками. Перший — російські агенти мали допомогти військовим захопити керівництво країни. Над ним, ймовірно, провели б показові суди. Водночас Росгвардія полювала б на відомих українських активістів, яких вважали причетними до патріотичного опору чи участі в Революції гідності. Третій напрямок — упокорення населення, придушення протестів, ідентифікація та затримання їхніх лідерів.
Крім цього, російські війська мали б захопити Центральний банк, комунальні служби та парламент України. Віктор Медведчук з іншими проросійськими депутатами повинен був захопити владу в парламенті, створити новий рух за мир, ухвалити капітуляцію України й потім керувати державою. Регіонам, які б виявилися проблемними і відмовлялися співпрацювати, можна було блокувати фінансування та постачання комунальних послуг — щоб спричинити там нестабільність. Однак усі ці плани переважно провалилися через недооцінку України, нерозуміння настроїв населення та того, як функціонує українська держава.
Боєць Територіальної оборони на одному з блокпостів у Києві, 5 березня 2022 року.
Getty Images / «Бабель»
Про ефективність післяокупаційних заходів росіян можна судити на прикладі територій, які їм вдалося захопити. За кожною областю України, яку росія планувала окупувати, ще до 24 лютого закріпили тимчасову оперативну групу ФСБ із куратором. Після окупації куратори прибували на відповідні території під вигаданими, зазвичай поширеними серед росіян іменами й прізвищами. В їхніх командах було кілька ФСБшників із відділу, який планував окупацію України, представників контррозвідки та підрозділу ФСБ, що мав охороняти обʼєкти інфраструктури. Також у підпорядкуванні цих груп були підрозділи Росгвардії для контролю за «громадським порядком», підрозділи «Альфа» чи інші спецпризначенці для нальотів та штурмів, і окремі групи, в тому числі «кадировці», для знищення особливо важливих цілей. Такий розподіл функцій росіяни застосовували під час Другої чеченської війни і просто скопіювали його.
Підхід до створення окупаційної адміністрації в росіян був однотипний. Спершу вони вилучали всі можливі бази даних, щоб отримати повну інформацію про регіон та його населення. Це була інформація з лікарень, освітніх закладів, ЖЕКів, податкової, поліції, виборчих комісій та органів місцевої влади, страхових компаній та громадських організацій. На основі цього росіяни створювали мапу, хто де живе, із ким повʼязаний та чи може якось підтримувати українську владу. Зрештою росіяни розділили населення окупованих територій на пʼять груп. До першої входили «лідери українського націоналізму», яких належало знищити або, захопивши, влаштувати показові суди. До другої — ті, хто міг підтримувати український опір. Найперше це стосувалося працівників українських правоохоронних структур, місцевої влади та військових, які не погодились одразу стати колаборантами. Їх або вербували, або утискали. Третя група — апатичні обивателі. Четверта — активні колаборанти. І пʼята — це люди, від яких залежала нормальна робота критичної інфраструктури. Їх треба було контролювати.
У кожному селищі й місті окупанти обирали будівлю, в якій організовували силовий штаб. Зазвичай це був відділок поліції чи ДСНС. Там російські військові облаштовували, зокрема, кімнати для допитів і тортур. Виявилось, що на всіх окупованих територіях ці приміщення облаштували однотипно — навіть пристрої для тортур електричним струмом були однакові. Це доводить, що росіяни готувалися до тортур системно і заздалегідь.
Окупувавши окремі українські території, представники ФСБ провели розмови з усіма керівниками місцевих державних організацій та органів влади. Їм запропонували обрати: співпраця з окупаційною адміністрацією і доноси на проукраїнських колег або звільнення. Часто, якщо попередній керівник співпрацювати відмовлявся, нового шукали передовсім з-поміж працівників цієї ж установи. Якщо колаборантів знайти не вдавалося, заклад очолював громадянин росії. Щодо комунальних служб, то це був працівник відділу ФСБ, що відповідав за роботу критичної інфраструктури.
Російські війська в окупованому Мелітополі, 14 червня 2022 року.
Getty Images / «Бабель»
Наступним завданням росіян була інформаційна ізоляція населення. Окупанти перекривали доступ до українських медіа, а обладнання телекомунікаційних операторів налаштовували на роботу з російськими провайдерами звʼязку. Це давало можливість контролювати інтернет-трафік та зміст повідомлень. Також росіяни облаштували станції прослуховування телефонних дзвінків. Особливу увагу приділяли тим абонентам, які дзвонили на вільну територію України.
Встановити окупаційний режим росіянам допомагали місцеві чиновники, завербовані до початку повномасштабного вторгнення. До 24 лютого росіяни планували, що саме ці агенти очолять місцеві органи влади. Але на ділі виявилося, що охочих співпрацювати з росією значно менше, ніж очікувалось. Та й ті, що були готові, не мали належної освіти, досвіду і статусу, щоб, наприклад, очолити ціле місто. Із 800 ідентифікованих колаборантів Харківщини більшість виявились молодшими спеціалістами підрозділів на кшталт лісництв. Із правоохоронців перейти на бік росіян погодились лише близько сотні. Тож цю мережу росія використала скоріше як інформаторів: зрадники доповідали кураторам, де які дані можна отримати та як поводяться керівники їхніх підприємств — нейтрально, або ж підтримують Україну.
У ФСБ вважали: для ефективного контролю окупованих територій необовʼязково, щоб окупаційний режим підтримувала більшість чи навіть значна частка населення. Досвід Другої чеченської війни показав, що прихильників нової влади може бути лише 8% від населення регіону, і якщо використати їх як інструмент для контролю за рештою, цього вистачить. Як показує оцінка українських спецслужб, розрахунок росіян загалом справдився.
За такої низької підтримки контроль можна встановити лише шляхом насильства — так росіяни і робили. Наприклад, мерів примушували до співпраці залякуваннями. Багатьох із них затримували, били, а відтак відпускали в надії на те, що тепер вони стануть колаборантами. У багатьох очільників українських населених пунктів затримували чи навіть піддавали тортурам когось із членів сімʼї — і давали зрозуміти, що коли людина продовжить опиратись, така ж доля спіткає інших родичів. Цей інструмент використовували і для посадовців із вільної території України, рідні яких перебували в окупованих областях. Саме тортури були головною метою таких затримань, адже людей не допитували — їм просто завдавали фізичного болю.
Російські катівні в Херсоні.
Getty Images / «Бабель»
Із тими, хто підтримував Україну конкретними справами, працювали інакше. Їх забирали на допит, який спершу обмежувався загальними питаннями. Відповіді на них, втім, давали уявлення про життя й інтереси людини. Таких затриманих могли бити, погрожуючи наступного разу бути жорстокішими. Якщо після цього українські активісти продовжували свою діяльність, їх затримували й тоді вже піддавали тортурам, часто з використанням електричного струму. Після цього активістів могли далі катувати в тому ж приміщенні, перевезти кудись у межах окупованих територій або взагалі вивезти в росію. Останній спосіб був вигідний тим, що після звільнення й повернення такої людини додому українська влада більше не була впевнена в її надійності. Існував ризик, що після тривалої «обробки» росіянам вдалося завербувати патріота, нерідко так і було. Зазвичай затриманих випускали з росії під зобовʼязання регулярно ділитися з окупантами інформацією про прибічних.
Щоб контролювати населенням на тимчасово окупованих територіях, росіяни використовували спеціальне програмне забезпечення. Зокрема «Спектр» — систему, розроблену ФСБ для контролю за громадянами росії. Ця система обʼєднувала дані з податкової інспекції, судового реєстру, звітів поліцейських та прикордонників, соцмереж, смартфонів, даних мобільних операторів та інформації про людину від самих спецслужбістів. Використання цієї системи на території України дозволило росіянам створити віртуальну мапу активістів, їхніх ймовірних занять та звʼязків. Після допитів до цієї системи вносили нові дані.
Росіяни часто вдавалися до колективних покарань: якщо хтось був помічений у проукраїнській діяльності, обшукували помешкання його рідних, колег, знайомих. Частіше людей просто затримували без очевидних підстав. Іноді вони зникали назавжди.
За початковим планом окупації російські спецслужби мали виконувати завдання зі стратегічної розвідки, а на ділі допомагали окупаційним адміністраціям встановлювати владу. Це сталось тому, що окупувати всю територію України росія не змогла, і на фронті завдань у спецслужб стало менше.
Російські військові патрулюють вулиці в окупованому Бердянську, 17 липня 2022 року.
Getty Images / «Бабель»
Коли на фронті почались важкі бої, російських спецпризначенців частково перетворили на легку піхоту. Головна причина: в останні роки штат спецпризначенців у росії був роздутий, а регулярні війська лишались недоукомплектованими. Цей дефіцит компенсували не лише спецпризначенцями, а й активною мобілізацією чоловіків на територіях окупованих Луганщини та Донеччини.
Спершу «ПВК Вагнера» у воєнній кампанії російська влада відводила периферійну роль — шукати добровольців у Сирії та країнах Африки, щоб імітувати міжнародну підтримку вторгнення. Згортати африканські операції «вагнерівців» не планувалось, і на початку широкомасштабної війни вони навіть активізували свою діяльність у Малі. Але невдачі росіян в Україні в перші тижні показали, що без додаткового контингенту не обійтись.
Від свого заснування «ПВК Вагнера» активно співпрацювала з російським Головним розвідувальним управлінням, однак згодом, зокрема через публічність власника найманців Євгена Пригожина, «вагнерівці» стали окремим центром впливу. З часом почали зʼявлятися спеціалізовані ПВК, наприклад очолена колишнім «вагнерівцем» ПВК «Редут», яка займається розвідкою та диверсіями. Аналітики прогнозують, що в майбутньому кількість приватних військових компаній у росії зростатиме.
Цивільних, охочих опиратися російській окупації на тимчасово окупованих територіях України, не бракувало й не бракує, однак їхня діяльність у тилу має кілька нюансів. Спершу патріотично налаштовані громадяни виходили на масові мітинги проти окупації, проте значного ефекту це не мало, а згодом активісти ставали цілями росіян. Від цієї тактики вирішили відмовитись. Також українське підпілля залишало на окупованих територіях українські позначки на кшталт листівок чи намальованих прапорів — це підбадьорювало патріотів, але не лякало росіян.
Активна насильницька протидія окупантам за таких обставин має сенс лише одночасно з наступом армії та має бути добре скоординованою ― інакше рівень шкоди для ворога незначний, на відміну від ризиків для партизанів. Тому українське підпілля зараз виконує передовсім роль інформаторів — передає інформацію про розташування російських позицій та складів зброї. Це стало особливо корисним, коли партнери надали Україні точні далекобійні снаряди на кшталт GLMRS для HIMARS.
Проукраїнські плакати на окупованих територіях, які розклеюють представники руху «Жовта стрічка».
Telegram / Жовта стрічка
Так само мережу своїх агентів на вільній території України мають і росіяни. Їх зрідка залучають до прямої дії ― частіше до інформування про місця розташування українських військових та обʼєктів критичної інфраструктури. Для цього вони часто використовують месенджери, повідомлення пересилають посередникам у країнах Західної Європи. Один із координаторів мережі агентів ― російський посадовець ГРУ Андрій Аверʼянов. Колись він керував роботою відділу № 29155, який відповідав за диверсії та точкові вбивства. Кількох агентів відділу викрили, однак Аверʼянова не звільнили, а, навпаки, підвищили, і тепер він керує трьома аналогічними відділами.
Проблем з отриманням даних про цілі в Україні в росіян немає. Їхня мережа агентів досить велика. Відомо, що всі зібрані російськими агентами в Україні дані про обʼєкти, які росіяни хочуть поцілити, стікаються в один аналітичний центр. Далі він розсилає по армійських підрозділах росіян дані щодо цілі ― залежно від її типу це або артилерійський підрозділ, або авіація, або військово-морський флот. Далі ці підрозділи атакують обʼєкти ― причому часто не за пріоритетністю, а в тій самій послідовності, в якій отримали інформацію. Нерідко передача даних триває значно довше за добу ― протягом цього часу розташування частини обʼєктів змінюється. Також відомо про випадки, коли росіяни атакували будівлі, що вже багато років не мають військового значення. Це свідчить, що для окупантів часто важлива кількість ударів, щоб прозвітувати перед керівництвом, а не їхня реальна ефективність.
Попри всі недоліки російської системи обробки інформації, вона працює. Це означає, що в майбутніх конфліктах викриття агентурної мережі ворога має бути однією з пріоритетних задач.
Головні висновки звіту
Одним із найбільш ефективних пунктів плану з окупації України була завчасно створена мережа російських агентів. «Досі багато держав уникали жорстких заходів проти мережі російського впливу. Приклад України показує: важливо придушити таку мережу до того, як вона стане настільки потужною, що через вплив на суспільну думку зможе підтримувати сама себе», — йдеться у звіті. Завдання полегшується тим, що організацією таких мереж впливу займаються «елітні» російські спецагенти. Якщо знешкодити кілька таких людей, це значно послабить ефективність всієї структури.
Запланованих результатів росіянам не в останню чергу вдалося досягти завдяки активному застосуванню насилля. Саме це дозволило взяти під контроль території, де більшість населення була проти окупації. Як показує досвід Чечні, щоб повністю зник опір, потрібна зміна покоління. Однак активно застосовуючи репресивний апарат, окупанти й без того можуть почуватися на зайнятих територіях цілком вільно.
Країни НАТО мають взяти до уваги: рух опору на окупованих територіях логічно використовувати для збройної протидії агресору лише в разі, якщо ці землі планують невдовзі звільнити. В інших випадках партизанів правильно використовувати для розвідки та отримання інформації про дії та місцезнаходження обʼєктів ворога.
Слабкий бік російського підходу — небажання підлеглих інформувати керівництво про реальний стан речей через страх покарання. Це призводить до надмірного оптимізму й неадекватного реагування на виклики. Ця особливість послаблює росіян і додає проблем: іноді вони лізуть у битву просто тому, що занадто впевнені у своїй перемозі.
Вразливість російських спецслужб полягає в схильності діяти догматично. І щойно справи йдуть не за планом, вони відкочуються до застарілих радянських підходів, попри роки запровадження новітніх практик. Ба більше, навіть у цих застарілих методах росіяни одноманітні: якщо якась операція за певних умов була успішною, вони переносять цей досвід на десятки інших несхожих операцій. Керівництво росії розуміє цю проблему і спонукає підлеглих до креативності, але репресивним шляхом. Наприклад, путін створює конкуренцію між різними відомствами й керівниками, аби ніхто з них не почувався в безпеці, а тому робив усе можливе, щоб досягти успіху.
Російські військові на відкритті меморіалу на Савур-Могилі в окупованій частині Донецької області, 30 вересня 2022 року.
Getty Images / «Бабель»
Завдяки прорахункам росіян і героїзму ЗСУ в Україні досі можуть працювати незалежні медіа, зокрема «Бабель». Підтримати нас можна тут:
🔸 у гривні
🔸 Patreon
🔸 PayPal: [email protected]