Ще у 2000-х в Україні існувала проблема «клановості» судів, коли нових суддів обирали серед «своїх». Але зараз більшість опитаних були юристами в першому поколінні, а багато з них навіть не планували карʼєру в суді. Існує стереотип, що українські судді — це представники юридичних династій чи просто діти впливових батьків, яких заздалегідь готують на місце в суді. Такі випадки дійсно трапляються, але серед суддів, з якими розмовляли дослідники, більшість раніше працювали адвокатами, юристами у приватних компаніях чи в академічній сфері. Багато хто йшов працювати суддею тимчасово, але залишався. Деякі зізнавалися, що стали суддями майже випадково.
«Самі судді кажуть, що проблема «клановості» почала зникати в 2011 році, коли пройшов перший набір суддів після реформи 2010 року. До того їх відбирали територіальні кваліфікаційні комісії, це був непрозорий процес, коли дійсно «свої відбирали своїх». Реформа була комплексна, її робили за режиму Януковича, там було багато чого критикувати, але іронія в тому, що саме тоді вперше зʼявилася централізована система відбору, яка дала можливість різним людям подаватися на конкурс. У судову систему прийшла «свіжа кров», — розповідає соціолог Іван Шматко, один з авторів дослідження.
Іван Шматко. Фото надав редакції «Бабеля» сам Іван.
«Бабель»
Деякі з опитаних кажуть, що стали суддями саме на конкурсах 2011—2012 років і навіть подавали документи без надії, що пройдуть відбір, бо не вірили, що це можна зробити без хабарів.
Однією з головних проблем судді називають перенавантаження — у 2019 році в середньому суддя загального суду розглядав 1 077 справ на рік. Тоді як різні рекомендації визначають оптимальну кількість — від 187 до 327 справ на рік. Навантаження залежить від регіону, у маленьких містах робота спокійніша, у великих промислових — темп шалений. Одна суддя розповіла дослідникам, що за 2022 рік розглянула десь пʼять тисяч справ.
У судовій системі великий кадровий голод — на кінець 2021 року не вистачало 28% від необхідної кількості суддів. Крім того, терміни повноважень деяких суддів закінчилися, а поновити їх поки неможливо, бо з 2019 року не працює Вища кваліфікаційна комісія. Тому фактично суддів, які можуть працювати, ще менше, ніж займаних посад. Зараз цю проблему частково допомагають вирішити судді, які вихали з окупованих територій, але це тимчасове рішення.
Судді адміністративних судів скаржаться, що державні органи завалюють їх однаковими справами. Наприклад, існує зразкове рішення Верховного суду у справах щодо доплат пенсій «чорнобильцям», яке суди першої інстанції можуть впроваджувати майже автоматично, просто перевіривши, чи все в порядку з документами. У Пенсійному фонді заздалегідь знають, яким буде судове рішення у будь-якій такій справі — суд зобовʼяже їх нарахувати доплату. Але все одно доводять такі справи до суду. Судді повʼязують це з тим, що державні органи міряють ефективність своєї роботи в тому числі й кількістю позовів.
Ще одна проблема українських судів — недофінансування. Судді говорять про різні проблеми — від аварійного стану будівель, відсутності пандусів і низьких зарплат помічників, до необхідності самостійно оплачувати папір і доступ в інтернет. Майже в кожному суді є «неформальна каса» та неофіційні доплати секретарям і помічникам. Судді кажуть, що без цього багато судів уже би просто перестали працювати, бо не могли б навіть розіслати пошту.
Планів евакуації перед початком повномасштабного вторгнення для суддів не було. Усі опитані судді, які виїхали з окупованих територій, кажуть, що їм не дали ніяких інструкцій чи пояснень, куди їм їхати та як вивозити справи і архів. Тому в перші дні вторгнення довелося швидко знищувати всі документи, які становили державну таємницю, приймати якісь фінальні рішення у справах, де це було можливо, та самостійно вивозити бодай частину справ.
Судді першої інстанції вже менше бояться скасувань їхніх рішень в апеляції. Раніше відсоток скасувань у вищих інстанціях був чи не найголовнішим показником ефективності судді. Судді боялися прийняти рішення, яке потім скасує апеляційний суд ― велика кількість скасувань могла зруйнувати карʼєру. Зараз, за словами суддів, існує негласна згода, що кількість таких випадків не має бути показником якості роботи. Навіть більше — судді першої інстанції пишаються випадками, коли апеляція скасувала їхнє рішення, а Верховний суд його відновив.
Якоїсь ворожнечі між судами різних інстанцій в Україні немає. Судді визнають, що інколи роблять помилки, які має виправити апеляція. Наприклад, через перенавантаження інколи доводиться спочатку писати резолютивну частину рішення, тобто відповідати на питання «хто правий, а хто винуватий», а вже потім виписувати мотивувальну, пояснюючи, чому саме так. І буває, що на цьому етапі суддя сам розуміє — він поквапився й помилився, і тепер лише апеляційний суд може, прочитавши пояснення, змінити рішення.
Засідання Верховного суду України.
Верховний суд України
Судді скаржаться на законодавців і кажуть про те, що судовій владі складно впливати на якість законів, які приймає парламент. Наприклад, у випадках, коли судді змушені обирати між законним рішенням і, на їхню думку, справедливим. Судді, яких опитали дослідники, найчастіше наводили приклад посилення відповідальності за майнові злочини, яке ввели у березні 2022 року з огляду на воєнний стан. Раніше за просту крадіжку карали штрафом, виправними роботами чи обмеженням волі, зараз це обовʼязково від 5 до 8 років вʼязниці.
Опитані судді вважають, що це занадто, бо контекст крадіжки може бути різним. Одна справа, коли мова йде про реальне мародерство під час бойових дій чи про розкрадання гуманітарної допомоги. Інша — коли безробітний громадянин поцупив їжу з супермаркета за сотні кілометрів від лінії фронту. Судді зізнаються, що змушені «розвертати справи на 180 градусів» та якось обґрунтовувати у рішеннях, чому такий громадянин не має відправлятися у вʼязницю на пʼять років. Але навіть їхня колективна позиція не може вплинути на текст закону. Такий підхід судді називають спадком радянської системи, в якій судова практика та думки суддів не мають впливу, порівняно з позицією законодавців.
Соціолог Іван Шматко вважає, що проблема є ширшою. Загальна недовіра до судів призводить до того, що в Україні намагаються зменшити агентність суддів, звузити рамки, в яких вони можуть приймати рішення. Бо вважають, що всі судді корумповані, і що ширші рамки, то більше буде простору для хабарів і маніпуляцій. А тому треба жорстко обмежувати суди законодавчо.
«А насправді це погана ідея, і суспільні наслідки будуть погані. Бо ви ж не захочете опинитися на лаві підсудних, де у судді є лише вибір дати вам від 5 до 8 років, і нічого іншого», — каже Іван.
У справах, коли український закон виявляється занадто суворим, суддям іноді допомагає міжнародне законодавство — Конвенція про захист прав людини чи практика ЄСПЛ.
Звинувачення саме судової системи в усіх несправедливостях і помилках судді вважають хибними. Вони кажуть, що, наприклад, у кримінальних справах закон зобовʼязує суддю бути «чистим аркушем» — він не може самостійно витребувати докази, бачить лише те, що показують обвинувач і захисник. А суддя зазвичай не бачить конкретних доказів до початку розгляду, лише обвинувальний акт, який описує справу в загальних рисах.
Якщо захист погано підготувався, або, навпаки, обвинувачення пропустило важливі нюанси, чи слідчі неналежно оформили докази, то суддя нічого не може з цим вдіяти. Йому навіть заборонено давати якісь поради адвокату чи прокурору, говорити, чого не вистачає в їхній доказовій базі. Хоча деякі судді зізнаються, що інколи роблять певні натяки тій чи іншій стороні. Наприклад, коли адвокат затягує справу не в інтересах клієнта, а просто щоб отримати від нього більше грошей. Впливу на прокуратуру у суддів може бути ще менше.
«Суддя, який працював у різних регіонах, сказав, що, наприклад, одна місцева прокуратура майже ніколи не подає апеляцій, а інша — подає постійно, завжди бʼється, навіть коли перспективи в цьому немає. Це, звісно, впливає на результати справ і на досвід людей в судовому процесі. Але сам суддя на це вплинути не може, як прокуратура вирішить, так і буде», — зазначає Шматко.
Суддів також непокоїть проблема політизованості публічних дискусій про їхню роботу. Їм не подобається, що будь-які обговорення чи публікації в медіа на тему судових реформ зводяться до питання корупції. Політики, які просувають будь-яку судову реформу, завжди кажуть, що вона допоможе подолати корупцію, а їхні противники заперечують. При цьому на зміст самих реформ майже ніхто, на думку суддів, не звертає уваги. На телебаченні ці питання коментують ті ж політики, різні експерти, але ніколи — самі судді, які знають стан системи з середини.
«Дивно вести фахову дискусію без фахівців. Звісно, судді розмірковують про все з власних позицій, і не треба беззаперечно вірити їм на слово. Кожна людина хоче вважати себе хорошою, хоче виправдати себе чи систему, в якій працює, це треба враховувати. Але судді можуть підказати нам нюанси, які для нас невидимі, які ми упускаємо», — каже Іван.
Опитані судді здебільшого визнають, що серед їхніх колег є корупціонери. І навіть кажуть, що знають чимало справ, коли інші судді опинялися на лаві підсудних, і це правильно. Але вважають, що проблеми українських судів далеко не лише корупційні, і про це треба говорити.
Люди на акції протесту проти скасування кримінальної відповідальності за недостовірне декларування майна біля будівлі Конституційного суду в Києві, 30 жовтня 2020 року.
Getty Images / «Бабель»
Хоча вони визнають і те, що тут є проблема з боку самої судової системи, яка не дуже охоче йде на контакт з журналістами і суспільством загалом. Інститут суддів-спікерів, який зʼявився у 2015 році, судді оцінюють скептично, бо на нормальну роботу пресофісів все одно не вистачає грошей.
Українці, які стикалися з роботою судової системи, довіряють їй більше, ніж ті, хто має про неї абстрактне уявлення. За даними Центру Разумкова, рівень недовіри до місцевих судів в цілому по країні — 69,7%. А от серед опитаних на виході з приміщень судів він значно менший — 40,2%. Автори дослідження «Український суддя» роблять висновок, що абстрактні уявлення про суд, які здебільшого формують медіа, далеко не завжди відповідають дійсності.
«Пересічний громадянин будує своє ставлення до судів з медіа, які реагують лише на конкретні інфоприводи. Тому все, що він бачить про суди, — скандал, скандал, скандал. І робить відповідні висновки, що всі там хабарники. Якщо говорити з точки зору соціальної науки, то насправді ми не знаємо, скільки в судовій системі корупції. Ніхто цього досі не вимірював», — підсумовує Іван Шматко.
Він вважає, що у громадян формуються викривлені уявлення про основні проблеми судів. У резонансні політичні чи корупційні справи більшість українців зазвичай ніколи не потраплять. А коли прийдуть до суду зі справою про аліменти, ДТП чи доплату до пенсії, то зіштовхнуться з зовсім іншими проблемами, банальними, як-от нестача паперу чи відсутність у судді часу, щоб у всьому розібратися.
Журналістам, щоб розбиратися у важливих темах, потрібен не лише час, а й підтримка читачів: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]