Досі обурені, що голова Мінкультури не проти цензорів у ЗМІ? І правильно, бо далі цензуру поширять на театр, кіно і думки. Так уже було під час Першої світової війни — історичний екскурс «Бабеля»

Цензура в медіа

З початком Першої світової війни цензуру запровадили в усіх європейських країнах-учасницях. Цензорські відомства створювали у військових структурах, різних міністерствах і навіть в органах місцевого самоврядування. У Німеччині, Австрії та росії цензорами були переважно військові офіцери, а в Британії, Франції та Італії — здебільшого цивільні.

Насамперед цензура взялася за пресу. Перші обмеження були цілком адекватними і стосувалися військової таємниці: кількості озброєнь, чисельності армій, переміщень і військових операцій, особливостей укріплень. Та дуже скоро під цензуру потрапили матеріали з критикою уряду та командування, повідомлення про страйки, демонстрації, проблеми з продуктами. Суворі обмеження виправдовували тим, що така інформація могла спричинити тривогу і занепокоєння в суспільстві та підірвати його моральний дух. З’явилися цензорські формулювання, як-от «поразницькі настрої», до яких прирівнювалися заклики до миру. А у Франції взагалі запровадили негласну заборону на слово «мир» у статтях.

Уже на другий рік війни європейська преса отримала численні цензорські інструкції. У Франції їх було понад тисячу, а в Німеччині — близько двох тисяч. Щоб «полегшити» роботу журналістів, влада видавала спеціальні «цензорські книги» із переліком обмежень. Але з часом інструкції ставали більш розмитими, і щось заборонене можна було на бажання знайти в будь-якому матеріалі.

Найжорсткішою була цензура у Франції, Італії та Австрії. Попередню перевірку проходили майже всі друковані матеріали. Цензори відмічали сумнівні рядки або навіть цілі уривки, які мали видаляти з друку. Через це газети в цих країнах часто виходили з білими шпальтами. Бували й випадки, коли від матеріалу не залишалось нічого, крім заголовку чи прізвища автора.

Відцензурований номер французької газети L'Action française за 15 березня 1917 року.

gallica.bnf.fr / «Бабель»

Відцензурований номер австрійської газети Arbeiterwille за 9 серпня 1918 року.

anno.onb.ac.at / «Бабель»

За порушення газету могли прикрити на строк від кількох днів до півроку. А за повторні порушення — закрити, журналістам заборонити писати, оштрафувати чи навіть засудити до в’язниці. Через це залякані редактори поринули в суцільну самоцензуру і щоб убезпечитися, самі відправляли матеріали на додаткову перевірку. Але не допомагало і це: цензор спочатку міг пропустити матеріал, а вже після публікації знайти в ньому щось «сумнівне».

Найгіршою була доля французької газети Le bonnet rouge і її редактора-соціаліста Мігеля Альмерейди. В липні 1917 року газету закрили за підозрою, що її фінансують німці. Альмерейду заарештували, а за місяць його знайшли в камері повішеним на шнурках від черевиків. І хоч у версію самогубства майже ніхто не вірив, справу закрили. Німецькому пастору Йоганнесу Лепсіусу пощастило більше. Його лише змусили виїхати з країни за публікації про репресії союзника Німеччини, Османської імперії, проти вірмен.

Цензура заважала працювати і воєнним кореспондентам. З початком війни британський уряд заборонив репортерам їздити на фронт. Тоді двоє кореспондентів Філіп Ґіббс з Daily Chronicle та Безіл Кларк з Daily Mail вирушили на передову нелегально, на свій страх і ризик. Після кількох матеріалів журналістів спіймали і відправили додому, пригрозивши розстрілом у разі повернення. За кілька місяців уряд все ж дозволив акредитувати пʼятьох кореспондентів на фронт. Та вони працювали під жорстким наглядом офіцерів супроводу. Схожі правила запровадили в інших країнах. Матеріали з передової спочатку перевіряли військові, потім національні цензорські органи, а потім вичитували редактори.

Іноді доходило до абсурду: від журналістів вимагали розповідати про солдатську звитягу, однак забороняли згадувати про конкретні військові перемоги. Писати про поразки чи про суворі умови окопного життя, звісно, було заборонено. У випадку з «іспанським грипом» це призвело до трагічних наслідків глобального масштабу. У країнах-учасницях війни повідомлення про масові захворювання на передовій не пропускала цензура, аби солдати не втрачали бойового духу. Зрештою епідемія «іспанки» переросла в наймасовішу пандемію в історії людства, від якої померли від 50 до 100 мільйонів.

Як не дивно, але в царській росії цензура під час війни була не такою суворою. Спочатку під заборону підпадали лише матеріали, які стосувалися військової таємниці. Завдяки цьому в пресі публікувалися вкрай критичні статті на політичні теми. Коли за це дорікали військовому міністру Олексію Поліванову, він лише розводив руками і казав, що його офіцери-цензори діють за інструкцією, а в політику не лізуть. З 1916 року цензуру спробували поширити і на політичні статті, і навіть на виступи депутатів Думи. Утім, придушити невдоволення владою уже не вдалось. Політична криза, яка почалася ще після програної «маленької переможної війни» з Японією у 1905 році, тільки зростала.

Однак сильний тиск на пресу змусив її навчитись обходити чисельні заборони. Наприклад, у Франції одні газети збирали для своїх підписників спеціальні випуски із відцензурованими раніше текстами, але вже без правок. Інші публікували дві версії випуску: з правками, яку надсилали для звіту цензорам, і без редактури, яка йшла в продаж. З одного боку, видавці ризикували. З іншого, цензорам теж могло прилетіти за недостатню пильність, тож вони нерідко закривали на це очі.

У Німеччині практикували більш тонкий підхід — про очевидні речі автори писали завуальовано за допомогою історичних паралелей. Неабияких успіхів у цьому досяг редактор тижневика Die Welt am Montag Гельмут фон Герлах. Відкрито критикувати загарбницьку політику військового керівництва він не міг. Тож писав статті, у яких засуджував французького імператора Наполеона. На початку ХІХ століття він захопив пів Європи, але зазнав розгромної поразки і відправився у заслання. Водночас редактор вихваляв національного героя Німеччини Отто фон Бісмарка, який, розбивши Австрію в 1866 році, не став вимагати жодних австрійських територій, а зосередився на тому, щоб об’єднати німецькі землі в першу федеративну німецьку державу. Цензори, звісно, розуміли натяки, але вдіяти нічого не могли.

Цензура в листуванні, театрі, кіно і думках

Після успіху з медіа цензори взялися за пошту. Спершу поштовий контроль запровадили в усіх арміях країн-учасниць війни. Окрім контролю за дотриманням військової таємниці, звертали увагу на скарги про нестачу продовольства, хвороби, втому від війни. Цензорами переважно були армійські офіцери, які або замальовували «небажані» фрази чи абзаци, або просто вилучали листи солдатів. В Італії, Німеччині та Австрії їх могли віддати під трибунал за «підривну неправдиву інформацію» в листуванні.

У деяких країнах поштова цензура пішла ще далі і взялася за листування між цивільними. У Британії всю пошту контролювали спеціальні цензорські відділення. У 1918 році там працювали близько пʼяти тисяч цензорів. Особливу увагу звертали на листи, які відправляли за кордон, насамперед у нейтральні країни. У Франції контролювали пошту тільки окремих «неблагонадійних», а також про всяк випадок усіх депутатів парламенту.

Далі під цензуру потрапили фільми, театральні пʼєси та навіть циркові вистави. Перш за все забороняли твори авторів із ворожих країн. П’єси доводилося редагувати, щоб там не було сюжетів про подружню зраду, сцен із натяком на секс, вульгарних та лайливих висловів. Забороняли висміювати військових і поліцейських, а з сюжетів п’єс викреслювали персонажів «злочинців» і «повій». У 1915 році берлінська Театральна поліція промоніторила 1 321 виставу і виявила 773 порушення. Режисери тоді іронізували, що «поліцейський був найуважнішим глядачем». У Парижі Спеціальна комісія при префектурі поліції відцензурувала понад 4 500 вистав. У Франції також була одна з найжорстокіших кіноцензур. У 1916 році тут заборонили 145 фільмів, а в наступному — уже 198.

Далі цензура добралась і до приватних розмов. У Британії могли оштрафувати чи ув’язнити за «неблагонадійні» виступи на конференціях, наприклад, за заклики до мирних перемовин. А в Італії агенти створеної в січні 1918 року Servizio P, тобто Служби пропаганди, підслуховували розмови робітників та солдатів, виявляли невдоволених і доносили на них владі.

Цензура в США

Сполучені Штати вступили в Першу світову тільки у квітні 1917 року, однак цензуру запровадили чи не з перших днів війни. Американські цензори швидко почали співпрацювати з британськими і налагодили кількаетапну перевірку всіх листів і телеграм, які відправляли з Європи до США. Американський флот навіть зупиняв кораблі нейтральних держав, щоб перевірити пошту і газети, які вони везуть. Іноді доходило до обшуків пасажирів та екіпажу.

Після відправки своїх військ за океан США запровадили суворий контроль за солдатським листуванням. Усі без винятку листи перевіряв спочатку ротний цензор, потім полковий і потім головний цензор військової бази. Перевіряли й солдатів, які їхали додому у відпустку, аби вони не передавали листи від товаришів по службі в обхід офіційних каналів.

Непереливки було й воєнним кореспондентам. Усі журналісти, які супроводжували американські війська до Європи, мали заприсягтись не публікувати жодної інформації, «корисної для ворога і шкідливої для країни». Під таке визначення могло потрапити що завгодно. Окрім цього, редакції мали внести за кожного свого воєнного кореспондента десять тисяч доларів гарантійної застави на випадок, якщо той порушить присягу.

У 1917 році в США ухвалили закон про шпигунство, а наступного — ще більш суворий закон про підривну діяльність. Вони дозволяли засуджувати не лише за діяння, а за критичні висловлювання щодо уряду та військових дій. Під дію закону потрапляли, наприклад, заклики до миру, адже їх можна було розцінювати як такі, що «перешкоджають службі рекрутингу» або «шкодять розповсюдженню військових облігацій».

Влада закликала американців виявляти внутрішніх ворогів. Так у США почалось справжнє полювання на відьом, тобто на пацифістів, соціалістів, які виступали проти війни, і особливо на «німецьких шпигунів». По всій країні створювали групи «добровільних детективів». Тільки одна з подібних організацій, Американська захисна ліга, налічувала понад 250 тисяч членів у 600 містах по всій країні.

Особливо дісталось німецьким іммігрантам та американцям із німецьким корінням. Арештувати могли за німецьку вивіску або навіть за розмову німецькою. Якось один «детектив» підслухав, як його сусід розмовляв німецькою зі своїм папугою, і доніс на нього. Чоловіка заарештували, а папугу відправили до зоомагазину. І цьому німцеві ще пощастило. Іноді таких «шпигунів» обмазували дьогтем та викачували в пір’ї, а кількох навіть лінчували.

Цензура і політика

І, звичайно, цензура допомагала політикам вигравати вибори і прибирати конкурентів. Першу світову війну Девід Ллойд Джордж починав на посаді міністра фінансів Великої Британії. Згодом отримав спеціально створену посаду міністра боєприпасів, потім став державним секретарем у справах війни, тобто очільником Військового відомства. А в грудні 1916 року замінив Генрі Асквіта на посаді прем’єра.

Не в останню чергу успішною карʼєрою Ллойд Джордж завдячував британському медіамагнату Альфреду Гармсворту, лорду Норткліффу. Він був власником The Times, Daily Mail та інших дрібніших газет і загалом контролював понад 40 відсотків тиражів у Британії. Власне, саме газети Норткліффа спершу виступали за створення посади міністра боєприпасів, яку посів Ллойд Джордж, а згодом критикували Асквіта, знищуючи його рейтинг. Вдячний Ллойд Джордж пропонував Норткліффу міністерський портфель у своєму кабінеті. Але той відмовився на користь більш вигідної для себе посади директора департаменту з пропаганди.

На початку Першої світової французький експремʼєр, журналіст і видавець Жорж Клемансо був одним із найзапекліших критиків цензури в медіа. Якось на знак протесту він навіть перейменував одну зі своїх газет Lʼhomme libre («Вільна людина») на Lʼhomme enchaîné («Закута людина»). Але знову очоливши уряд у листопаді 1917 року, Клемансо заявив, що «тільки повний ідіот буде скасовувати цензуру». Ба більше, він активно використовував цензуру проти своїх політичних ворогів, особливо тих, хто виступав за мир. Окрім цього, замовляв наклепницькі статті і переслідував газети, які намагались його критикувати.

Наприкінці 1916 року голова німецького уряду рейхсканцлер Бетман-Гольвег Теобальд виступив з ініціативою про мирні переговори на тлі скрутного становища на фронтах. У відповідь військова верхівка, яка контролювала цензуру, запустила пропагандистську кампанію під гаслом «Геть цього канцлера». І вже за півроку Теобальд був змушений піти у відставку.

На початку ХХ століття лідер Соціалістичної партії Америки Юджин Дебс став популярним завдяки своєму ораторському таланту. На президентських виборах 1912 року він хоч і не переміг, але набрав близько мільйона голосів. Під час Першої світової Дебс виступав проти участі США у війні. Після однієї з пацифістських промов у 1918 році Дебса заарештували на підставі закону про підривну діяльність і засудили на десять років. На виборах 1920 року він балотувався з в’язниці і посів третє місце. Наприкінці того ж року закон про підривну діяльність скасували. А в 1921 році президент-переможець Вудро Вільсон помилував Дебса разом з іншими засудженими за цим законом. Але розв’язане американським урядом полювання на відьом не вщухало ще довго, а Дебс так і не зміг позбутися тавра «ворога народу».

Тотальна цензура ще нікому не йшла на користь. Подивіться хоча б на нашого сусіда-агресора. Тож підтримайте українську незалежну журналістику: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]