Музеї
Коли Оксані Семенік було чотири роки, влітку вона поїхала з мамою до Феодосії. Там її вразили дві речі — море і галерея імені Айвазовського. Галерея була маленькою, тому полотна висіли на стінах у кілька рядів. З нею повʼязані перші дитячі спогади Оксани: вона, маленька, стоїть у цій маленькій галереї, а над нею склепіння з картинами, і це не тривожить, а навпаки, заспокоює. Потім Оксана ходила до художньої школи, де завжди малювала море. Її мама самостійно виховувала двох дітей, тому подорожували вони рідко. Але в київські музеї для дітей вхід був безкоштовний. Так Оксана почала пізнавати світ мистецтва.
― Мені дитиною хотілося дізнатися історію, яка стоїть за кожною картиною, ― каже вона.
Уже дорослішою Оксана приходила в ті самі київські музеї і помічала, що реагує на побачене по-різному. Музеї вчили її ставити собі нові запитання і чути нові відповіді, показали досвід далеких і невідомих людей та країн. Приїжджаючи до нового міста чи країни, Оксана взяла за звичку йти в тамтешні музеї — так вона дізнавалася про контекст, культуру, історію. Їй подобалося ходити, наприклад, галереєю в Кракові і через картини вивчати, як змінювалася Польща.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
У 2017 році Оксана їздила Донецькою та Луганською областями з проєктом «Музей відкрито на ремонт». Тоді вона зрозуміла, що й музеї в малих прифронтових містах можуть бути важливими і допомагати працювати з пережитим під час війни. Наприкінці 2021 року Оксана почала писати дипломну роботу про постчорнобильські картини і переїхала в Бучу.
Буча
У Бучі Оксана жила на «Склозаводі» — так місцеві називають спальний район біля Бучанського заводу скловиробів. У листопаді 2021 до Оксани переїхав її хлопець, київський відеограф та фотограф Саша Попенко. Оксана згадує, що в Бучі їй дуже подобалося. Квартира була простора й затишна, поруч ліс та озеро. Життя здавалося тихим і безпечним, тож коли в листопаді 2021 зʼявилися новини, що росіяни планують наступати на Київ, Оксана не переживала.
― Ми уявляли, що на Київ летітимуть бомби, а росіяни наступатимуть з Донбасу, ― пригадує вона. ― Ми з Сашею жартували: хто взагалі піде через Чорнобильську зону?
Двадцять пʼятого лютого 2022 року тато Оксани мав відвезти їх у село до Оксаниної бабусі. Але через блокпости не зміг виїхати з Києва. Оксана, Саша та їхня кішка Ватрушка спочатку спустилися в підвал своєї пʼятиповерхівки, а потім «переїхали» в краще облаштований підвал сусіднього дитсадка. Там з іншими бучанцями провели два тижні. Саша іноді виходив фотографувати район, Оксана читала «Тореадорів з Васюківки», доглядала за кішкою, гралася з дітьми, думала, які книжки та статті напише, мріяла потрапити в Ермітаж, щоб повернути награбоване росіянами.
На третій день у підвалі, після того як вони з Сашею не наважилися на евакуацію, Оксана з острахом спитала, що далі. Він відповів:
― Ну що, сімʼю створювати.
― Може, тоді по-нормальному скажеш? ― уточнила вона.
― Вийдеш за мене заміж? — спитав Саша.
Оксана згадує — жартувала, що тепер хоч помре зарученою, проте весь час говорила, що вони виберуться. Весілля планували на День незалежності, 24 серпня. У підвалі обговорювали, де святкувати, якою буде сукня, кого запросити фотографом і хто буде в списку гостей. Реальне життя тим часом ставало дедалі нестерпнішим: економили на їжі, воді, не милися, ходили в туалет на відро, спали в одягу та взутті.
Олександр Попенко / «Бабель»
Десятого березня голова Київської військової адміністрації Олексій Кулеба повідомив, що з Бучі відкриють гуманітарний коридор для евакуації. Оксана з Сашком наважилися вийти. Йшли великою колоною, не знали, чи це безпечно і куди виведе Житомирська траса. Здивовані росіяни пропускали колону через блокпости. Усього Оксана й Саша пройшли близько 20 кілометрів.
― Я пустила сльозу, коли побачила українських військових на блокпості, ― пригадує Оксана і навіть зараз у цей момент світиться. ― Я навіть описати не можу це щастя. Я показала паспорт, пройшла, за спинами ЗСУ ― і відразу почуваєшся в безпеці, бо ніхто тебе не вбʼє просто за те, що ти існуєш. Я просто не могла повірити в це.
Після виходу з Бучі Оксані вчувався гуркіт танків, снилася окупація, вона боялася прокинутися в підвалі. Пережите вона досі старається не обмірковувати надто глибоко, щоб триматися. Каже, що її досвід окупації не такий вже й страшний порівняно з херсонським. Каже, що воліла б ніколи про це не згадувати ― і в той же час страшенно боїться забути.
― Не дай боже неправильно навчити дітей і внуків, ― каже Оксана. ― Вони повинні це все знати. Що москаль — це ворог. Що нападе, вкраде, вбʼє, навіть якщо здається нормальним. Наступне покоління не повинно забути, як ми не забули про Голодомор.
Оксана і Саша одружилися в серпні в Києві, де тепер і живуть. Усе було майже так, як вони планували в підвалі, окрім дати. Весілля перенесли на початок місяця, бо 24 серпня Оксана сіла на потяг до Польщі, звідки полетіла у США.
США
У квітні Оксані написала колишня колега Дарія Бадьор і спитала, чи вона не хоче поїхати на кілька місяців до США стажуватися в Zimmerli, де українських дослідників шукає кураторка Олена Мартинюк. Цей музей має найбільшу на Заході колекцію мистецтва з країн, що колись були під радянською окупацією. Звісно, Оксана хотіла б.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Але вона вагалася. Спершу пропонували приїхати на три місяці. Потім не були певні, чи матимуть фінансування. Ще згодом ― щоб Оксана приїжджала на рік. Прочитавши останній лист, вона заплакала. Подивилася на карту — від музею, куди її запрошували, до мрії дитинства МоМА було лише півтори години їзди. Раніше Оксана навіть не вагалася б, але зараз не хотіла так довго бути далеко від своєї країни та нареченого. Зрештою домовилися, що Оксана приїде на осінній семестр, а тоді вирішить, чи залишається.
Наприкінці серпня Оксана приїхала в Хайленд-Парк, штат Нью-Джерсі. Невеличке університетське містечко населяли євреї, латиноамериканці, афроамериканці, нащадки українських емігрантів.
― Я планувала досліджувати постчорнобильське мистецтво, ― говорить Оксана. ― Знала про потребу деколонізації, проте не планувала цим займатися.
В університеті їй дали доступ до TMS, цифрової бази музею. Щоб обрати роботи для дослідження, Оксана задала в пошуковику часову рамку і фільтр Ukrainian. Картин виявилося обмаль. Тоді вона зацікавилася, що ж малювали про чорнобильську катастрофу в росії. Натрапила на роботу 1986 року не відомого їй «росіянина» Юрія Семаша: ікона Георгія Побідоносця, паска, дідух і свічка. «Дідух у росіян?» ― здивувалася Оксана. Погуглила: Семаш народився і жив у Запоріжжі, а в Москві працював лише кілька років. Усе збігалося: робота, датована 4 травня, через тиждень після вибуху на ЧАЕС, була однією з перших, які осмислювали катастрофу ― адже під час апокаліпсису люди шукають бога, навіть попри радянську антирелігійну цензуру.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Чиї імена намагалася привласнити росія?
Казимир Малевич. Український художник-авангардист. Народився в Києві у 1879, помер у Санкт-Петербурзі в 1935. Викладав у Київському художньому інституті, в автобіографії писав, що на нього вплинуло народне мистецтво. Найбільш відому супрематичну картину «Чорний квадрат» показав на виставці в Санкт-Петербурзі в 1915 році. Створював ескізи для вишивальниць у Черкаській області. У 1920-х радянська влада починає гоніння на авангардистів. Малевичу забороняють виїжджати за кордон, він починає працювати в Києві. Попри цензуру малював про Голодомор. У 1930 році його заарештували у Санкт-Петербурзі. Через пʼять років він помер від раку.
Ілля Рєпін. Або ж Ріпин. Народився в 1844 в Чугуєві, що на Харківщині. Походить з козацького роду. Писав картини в стилі реалізму. Вчився в місцевій топографічній школі, іконописній майстерні, у 19 років поїхав навчатися в Петербурзьку академію мистецтв. З 1873 по 1876 працював у Франції. Повернувшись до Російської імперії, працював у росії та Україні. Тікаючи від більшовиків, переїхав у Фінляндію, адже в Україні жити не міг. Помер в 1930 році в селі Куоккала, яке згодом, у 1940 році росія окупувала після війни з Фінляндією.
Олександра Екстер. Одна з перших художниць, що працювала з авангардом. Народилася в 1882 у польському місті Білосток, але в ранньому дитинстві переїхала до Києва. Там навчалася в Київському художньому училищі. У 1907 потрапляє в Париж і там захоплюється новим напрямком ― кубізмом. Через рік стала співорганізаторкою першої української виставки сучасного мистецтва «Ланка», почала співпрацювати з вишивальницями. Через 10 років відкрила власну художню школу. У 1918 році, тікаючи від більшовиків, виїхала в Одесу, а ще через шість років емігрувала в Париж. У росії за все життя Екстер провела лише три роки, в Києві ― тридцять. Померла в 1949 році у Франції.
Архип Куїнджі. Пейзажист. Народився в 1841 році в грецькій родині у Маріуполі. Підлітком поїхав до Феодосії, щоб учитися в Айвазовського. Через два роки повернувся в Маріуполь, згодом переїхав в Одесу. У 27 років став вільним слухачем Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Зрештою повернувся жити до Маріуполя, але виїжджав на виставки в росію та Європу. У 1886 переїхав у Крим. У 1910 році захворів на запалення легень, за порадою лікарів поїхав у Санкт-Петербург, там помер. Малював українські пейзажі, побут селян. Його музей у Маріуполі росіяни знищили в березні 2022 року.
Федір Кричевський. Народився в 1879 на Харківщині. Навчався в Московському училищі малярства, скульптури й архітектури, потім ― у Петербурзькій академії мистецтв. Рік навчався у Відні у художника Клімта. Через те що малював українські традиції, його позбавили пенсії художника. З 1913 працював у Києві. У 1917 році став першим ректором Української академії мистецтв, яку через рік закрили більшовики. Викладав у Києві, Харкові, його роботи виставляли в Європі та США. Після Другої світової НКВС арештував Кричевського. Його заслали в Ірпінь Київської області, де він помер від голоду в 1947 році.
Оксана замислилася, скільки ще українських імен є в розділі Russian. Вона перевірила всіх 900 людей, з них 70 виявилися українцями, ще 80 ― з інших окупованих росією країн.
― Я це робила по-тихому, ― каже Оксана, ― і не говорила про це, поки не опрацювала 40% бази росіян.
Оксана зробила презентацію для двох кураторок відділу Russian Art & Soviet Nonconformist Art ― американки Джейн Шарп і росіянки. Джейн відразу була на стороні Оксани — раніше вона досліджувала російське мистецтво, але після повномасштабного вторгнення припинила. Росіянка сперечалася. Називала «наше, радянське», казала, що національність вже не актуальна, та й визначити її складно. Оксана не погоджувалася: кілька років у Москві не перетворюють українського художника на російського. Казала, що про індійських художників не пишуть «з Британської імперії», так само як не згадують тільки Третій Рейх, коли говорять про німців. Пояснювала, що за принципом тогочасних кордонів треба писати про УНР, а цього не роблять. Нагадувала, що неправильно й неделікатно називати українські міста російськими, коли на них падають російські бомби. Повільно, але аргументи діяли.
Врешті після суперечок і за підтримки Джейн дійшли компромісу: графу «національність» приберуть, натомість писатимуть місце народження, роботи та смерті. Проте це довго ― треба змінити всі підписи в системах. Тож поки процес триває.
По вільних пʼятницях Оксана їздила до Нью-Йорка. Ходила в МоМА, про який раніше тільки мріяла. Крім захвату, відчувала розчарування: українські Малевич та Екстер були підписані як Russian. У залі з Пікассо, Гогеном і Матіссом ані слова про африканське мистецтво, яким вони надихалися і називали примітивним одночасно. У залі про Америку 1960-х не писали про В’єтнам. На виставці про Україну In Solidarity ― ані слова про те, що росія веде війну проти України. Ще більше здивувало, що ті самі Малевич та Екстер у цій експозиції були все-таки українцями. Очікуваних контексту, дискусії, заяв, роботи з важливими темами Оксана не побачила.
MoMa museum.
www.moma.org / «Бабель»
Зі США вона продовжувала робити проєкти в Україні. Часто була втомлена. Двічі серйозно хворіла, почало випадати волосся. Дім, де жила Оксана, був неподалік аеропорту — вона прокидалася від гулу літаків і боялася, що почалася війна. В останні тижні слухала пісню «Крик душі» («Дома ахуєнно») «Курган & Аgregat» і не могла дочекатися літака в Європу.
― Коли я сказала в музеї, що беру квитки додому, мені не повірили, ― говорить Оксана. ― Тоді були масовані ракетні обстріли, блекаути, тому ніхто мене не розумів. Думали, що я просто емоційна українка, яка не знає, чого хоче ― і це теж колоніальне мислення щодо інших.
Оксана повернулася в Україну щасливою. Вдома їй відразу стало легше. Вона планувала відпочити, але продовжила працювати з українськими медіа і писати закордонним музеям щодо деколонізації ― і через особисте спілкування в листах, і через публічні питання в твіттері.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Мистецтво і твіттер
Ще у червні, готуючись до поїздки у США, Оксана завела англомовний твіттер ― Ukrainian art history. По-перше, їй хотілося, щоб такий канал був, по-друге ― треба було тренуватися говорити про українське мистецтво на іноземну аудиторію. Почала з тредів про Архипа Куїнджі, Федора Кричевського і Катерину Білокур. Твіттер швидко набрав 1 000 підписників. Тепер Оксану читає понад 17 тисяч людей, і акаунт перетворився на повноцінну роботу з пошуку історій та робіт. Іноземні медіа часто просять у неї коментар про українське мистецтво, діаспоряни скидають фото картин з України і просять визначити, хто це намалював, або ж діляться знахідками в американських архівах.
Після дослідження у США Оксана почала тегати конкретні музеї, щоб змінили підписи. Деякі відповідали їй особисто: наприклад, Smithsonian American Art Museum після переписки з Оксаною додали до «Єкатеринослав, росія» підпис «зараз Дніпро, Україна» в історії про Гелену Герардію. Всього в їхній базі Оксана знайшла ще 40 українських художників, які записані як росіяни ― зараз вона продовжує вести перемовини про перейменування. Вона порушує правила академічного світу і вказує на помилки МоМА, Met, Філадельфійському музею, Brooklyn Museum, Jewish Museum. Хтось дослухається: в Met перейменували «Російських танцівниць» Деґа на «Танцівниць в українському вбранні», записали українцем Рєпіна.
«Поневолена Україна», Казимир Малевич, 1930-ті роки.
WikiArt / «Бабель»
― А з кимось складніше. Бруклінський музей відповів, що на власні дослідження цієї теми їм знадобляться роки, ― говорить Оксана. ― На деяких роботах написано, що вони стосуються України ― наприклад, Russian Winter Landscape Рєпіна має авторський підпис «Чугуїв», а це Харківська область. Тобто пейзаж не російський. Та й сам Рєпін називав батьківщиною саме Україну. На що в музеї відповіли, що помер він у росії, хоча насправді це окуповане фінське село Куоккала, куди він свідомо переїхав подалі від росії.
Подібні пояснення забирають багато часу та сил. Оксані доводиться сперечатися з людьми, які мали би тонко розуміти контексти, але піддалися російській пропаганді. Вона каже, що росія роками перетворювала український авангард ― Малевича, Екстер, Бурлюка ― на один зі стовпів власної пропаганди. Більшовики стверджували, що це їхня революція породила авангард, який говорить про свободу, індивідуальність, новий лад. Насправді напрям сформувався ще до них. А радянська влада потім його цензурувала, викидаючи з галерей і книжок своїх противників. При цьому авангардисти мали звʼязки з українським традиційним мистецтвом, спілкувалися з вишивальницями.
Оксана підозрює, що річ не лише в силі пропаганди, а і в грошах ― наприклад, багато картин Екстер музеям МоМА і Met передавав російський колекціонер. Та все ж сподівається, що публічні кампанії спрацюють. Так, як це сталося з Архипом Куїнджі ― Олександра Ковальчук з Одеського художнього музею домоглася того, щоб у Met про нього писали не як про росіянина, а як про вірменина, народженого в Україні, і зазначали, що його музей у Маріуполі знищили росіяни.
Щоб робити це більш ефективно, з березня Оксана почне працювати у великому українському музеї. Тоді вона зможе говорити вже не просто як активістка, а як представниця інституції ― в академічному світі це суттєво.
Олександр Кузьмін / «Бабель»
― Я роблю це, бо особисто мене злить, що наші художники недооцінені, що росія викрадає їх і видає за своїх. А потім люди думають, що росіяни класні, ― каже Оксана. ― Це впливає на те, що на Заході не вірять, що люди з такою культурою можуть коїти такі жахливі злочини. Але російська культура ― це міф. Справжня вона не працює. Інакше не було б злочинів росіян в Україні, Чечні, Грузії, Сирії. Бо культура ― це не лише «високе мистецтво», це ще й світогляд.
А ще для Оксани важливо, щоб за кордоном дізнавалися про Україну ― підпис під Малевичем може бути для цього поштовхом.
― У нас ще радянське сприйняття, але музеї ― це потужні інституції, де проводять дослідження, роблять заяви, рефлексують, популяризують мистецтво, створюють публічний простір, ― пояснює Оксана. ― Я думаю, в Україні в музеях можна опрацьовувати, наприклад, тему травми війни, і це буде обʼєднувати.
Вона досі старається не осмислювати пережите в Бучі через біль і страх. Продовжує працювати з психотерапевткою. Зізнається, що не вірить, що все це — й окупація, і США, і деколонізація — справді з нею. Але щодня Оксана наносить макіяж — і обовʼязково блискітки! Такі ж, як вона брала в підвал у Бучі й уявляла, що нанесе їх собі й іншим на святкування дня деокупації. Тепер каже:
― Ну а чому не сяяти, якщо ми живі?
Олександр Кузьмін / «Бабель»
Ми хочемо разом із Оксаною розповідати про повернення Україні її мистецтва. Підтримайте «Бабель», щоб ми дочекалися цих новин разом: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]