Як ти зараз?
Краще, ніж було два тижні тому. Став хоч схожий на живу людину, бо я не міг ні дивитися нічого, ні читати, ні розмовляти з людьми. Зараз вже сиджу за компом нормально. Займаюся справами в інтернеті, якими раніше не міг займатися. Можу спілкуватися з кимось.
Як ти ходиш? Стало трохи краще?
Я тільки почав ходити три дні тому. Спочатку по квартирі, потім виходив на вулицю. Лікарі казали, що загальний прогрес може зʼявитися за три-чотири місяці, тобто це довгий період, довгий шлях. Я спитав у лікаря: «Які в мене шанси повернутись до нормального життя?» Він сказав: «Досить високі».
Твоя історія, коли поранення або травма ускладнилися після неправильного лікування, на жаль, не єдина. Багато військових з таким стикнулися. Як ти думаєш, чому так?
У країні просто не вистачає хороших лікарів. Це стосується і військової медицини, і цивільної. На таку кількість поранених не вистачає кваліфікованих кадрів. У хороших лікарів не вистачає часу оперувати або лікувати всіх охочих. Не вистачає потужностей держави, не вистачає потужностей технічних і людських на той масштаб війни, яка зараз є. Це стосується, до речі, всіх сфер, не тільки медичної.
Юлія Вебер / «Бабель»
Ти писав такі гіркі твіти, що військовослужбовець у нашій країні — це максимально безправна людина, з якою можна робити все що завгодно. Ти справді так вважаєш, чи це була злість на те, що з тобою відбувається?
Злість, так. Хоча військовослужбовець не має права, наприклад, не тільки оперуватися там, де йому не видали направлення, а взагалі лікуватися в приватній клініці. Я, маючи можливість знайти необхідне фінансування, не зміг свого часу виїхати за кордон лікуватися. Просто через бюрократію. Можливо, це ще вийде в майбутньому. Але загалом [ці твіти] і були навіяні злістю, і насправді так відбувається. Армія така і має бути, це механізм, який працює, тільки якщо звичайна людина виконує накази. А виконувати накази часто означає йти на смерть. Інакше пропадає весь сенс в існуванні цієї структури. Якщо ми говоримо з морального боку про окрему людину, то це трагедія. Але в масштабі країни хтось має помирати, щоб вона просто продовжувала існувати. Інакше це не працює, на жаль.
Як ти думаєш, чи є щось у цій системі лікування, що потрібно змінити?
Я думаю, треба дати людям можливість обирати, де вони можуть і хочуть лікуватися. Дати можливість тим, хто може забезпечити собі лікування за власний кошт, лікуватися в приватних клініках.
В який момент ти почав багато писати в твіттер про те, що з тобою відбувається?
Я завів твіттер просто як прикол, ще коли служив. Писав там якусь фігню, типу як люди звичайні пишуть щоденник, жарти, якісь ситуації. А потім він якось розкрутився.
Які ти бачиш настрої в українському твіттері?
Усі втомилися. Перші пів року в людей була ейфорія. Час ейфорії вже пройшов, війна зайшла у затяжну фазу. Від першого року починається моральне і фізичне виснаження.
Юлія Вебер / «Бабель»
Останнім часом дуже часто зустрічаю думку, зокрема серед військових у твіттері, що 2023-й — це наш новий 2015 рік. Люди починають емоційно і не тільки відгороджуватися від війни. Ти згоден із цим?
Я не знаю, які настрої в людей, я ж міський божевільний. Я кажу про те, що втомилися самі військові, волонтери і такі самі міські божевільні. Життя йде в Києві, наче все норм. Людей [які воюють] все одно потрібно змінювати через якийсь умовний термін, бо вони фізично втомлюються. Слава богу, в нас іще є мобілізаційний ресурс, бо людей не ловлять на вулицях, як у Донецьку і Луганську.
Протилежна думка в тому, що на зміну вже досвідченим людям прийдуть ті, хто нічого не вміє.
Ну, в ідеалі потрібно планово тренувати мобілізованих. Виводити досвідчених людей поступово, ставити їх інструкторами для недосвідчених. Тобто це треба організовувати на вищих рівнях, а не на рівні волонтерів та міських божевільних, як це відбувається зараз.
Ти часто писав іронічні твіти, де висміював ура-патріотичні настрої. Чи стало цих настроїв менше зараз?
Я думаю, що так і залишилося. Всі наступають на Бєлгород, в Криму вже відпочивають влітку. Я думаю, більшість людей впевнена, що в цьому році все скінчиться і ми будемо святкувати перемогу на умовний День незалежності.
А ти як думаєш?
Я не знаю. Можливо, протягом цього року будуть якісь вирішальні бойові дії, але, скоріше за все, лінія фронту все одно залишиться. Навіть якщо вона буде по кордону України 1991 року, все одно це буде лінія фронту — як було на Донбасі в 2015—2016 роках. Будуть постійно обстріли, жертви. І це буде тягнутися ще дуже довго, до якихось змін в росії, або якщо ми набриднемо нашим партнерам і нам перестануть давати снаряди.
Юлія Вебер / «Бабель»
Тебе бісять ці ура-патріотичні настрої чи ти спокійно до них ставишся?
Я з гумором ставлюся. Я розумію, звідки вони беруться, я розумію, що суспільство не має жити в постійній паніці й депресії в тилових містах.
Є думка, що нам потрібна знову загроза окупації Києва, щоб суспільство консолідувалося.
Я не розумію, навіщо потрібна загроза для Києва, що від цього зміниться? Хай суспільство живе собі спокійно, мирним життям. З одного боку це, звичайно, прикро для військових, для людей, які беруть безпосередню участь у війні. А з іншого — ті, кого не мобілізують, напевно, мають право на мирне життя. Якщо ми будемо постійно в паніці, все швидше може рухнути.
Як ти почав збирати гроші на реабілітацію для військових?
Випадково. Все почалося з того, що я лежав у лікарні після третьої операції і побачив збір якоїсь жінки. Її чоловіка поранили, в нього розбиті рука і нога, і потрібно 12 000 гривень щомісяця на реабілітацію. В країні взагалі велика проблема, бо не вистачає місць у лікарнях для безоплатної реабілітації військових. Я ретвітнув її твіт, написав «скиньте грошей» — і ми зібрали їх за пʼять хвилин. Після цього почали писати люди, знайомі, друзі: «А от у мене друг, потрібно міняти суглоб, його списали, а він хворіє. А там добровольчий підрозділ, і у нього немає грошей». Якось воно закрутилося само по собі.
Скільки тобі людей пише приблизно?
Кілька людей на день. Зазвичай знайомі пишуть або друзі. Або знайомі друзів.
Юлія Вебер / «Бабель»
Скільки ви уже зібрали коштів та скільком людям допомогли?
Допомогли десь приблизно двадцяти людям за місяць. А грошей я не знаю, скільки назбирали. Люди ж збирають на свої картки, а я просто викладаю реквізити.
Чому держава не робить достатньо для реабілітації військових? Бракує грошей чи політичної волі?
У нас нема грошей. Ми живемо за рахунок подачок, які нам дають тому, що ми воюємо з росією зараз. Скільки нам дають — стільки ми живемо. Скільки нам дають снарядів, стільки ми існуємо. Перестануть давати — перестанемо. У нас нічого немає, крім міських божевільних, таких як ми. Після війни у нас теж нічого не буде, якщо нам не будуть давати гроші. І тоді ми перетворюємося на failed state, з подальшим невідомим та сумним майбутнім.
Як ти думаєш, чи будуть все ж таки якісь глобальні масштабні програми з реабілітації військових?
Хочеться в це вірити, але за фактом не дуже віриться. Є такий термін прикольний у лікарів — «якість життя». Якість життя — це коли тебе вилікувати вже неможливо, але можна полегшити твої страждання. То ми ж можемо сприяти тому, щоби збільшити відсоток людей, яким можна буде покращити цю якість життя.
Що ти плануєш робити з цими зборами далі? Можливо, це буде якийсь фонд чи структурована кампанія?
Розумієш, я не можу нічим займатися, поки я військовий. Ти не можеш зареєструвати ФОП, ти не можеш зареєструвати фонд, ти не можеш зареєструвати нічого. В якомусь майбутньому… Я не можу про це думати, поки не визначився зі своїм майбутнім саме в армії. Мені ще проходити ВЛК, це буде довго, кілька місяців як мінімум.
Ти багато писав про ВЛК, що військові вимушені її проходити в складних умовах, їм немає навіть де сісти.
Я не можу звинувачувати державу або когось у тому, що так відбувається. Я розумію, що просто немає грошей, потужностей, кадрів. Ми можемо в Києві зібрати гроші на лавочки і поставити ці лавочки, щоб було де сидіти в чергах.
Юлія Вебер / «Бабель»
Але це все одно про ставлення держави до людей. У чому проблема поставити лавочки, це ж не так дорого?
Не знаю. Не вистачає потужностей у держави для того конвеєра нещасних поранених людей, який зараз доводиться опрацьовувати. Державна машина не була розрахована на це все, у жодній країні не вдалося би зробити так. Ми ще непогано справляємося. Жодна країна не могла бути готовою до такої війни.
Ти писав, що в Києві організувалася якась волонтерська команда, яка допомагає військовим на ВЛК, так?
У Києві зібралися просто люди, які намагаються [допомогти]. Зміни мають бути або зверху, або знизу. Якщо ти робиш зміни знизу, ти все одно маєш домовлятися з кимось. Ти ні хрена не зробиш, якщо прийдеш і почнеш розповідати всім, що вони мудаки. Тебе просто виженуть з території госпіталю. Взагалі, госпіталь — це режимний обʼєкт. На всі ці ВЛК цивільних не пускають. Зараз усе відбувається просто на людському факторі.
Давай відверто: якби з тобою не сталося те, що сталося, чи переживав би ти так сильно за інших поранених військових?
Я думаю, що ні. Я би не замислювався, як і всі люди не замислюються про інфраструктуру для маломобільних людей, для інвалідів. Це нормально, так працює психіка. Ми ще не дійшли в нашій країні до того цивілізаційного рівня, коли ти думаєш про менш захищені соціальні групи, навіть коли тебе особисто це не стосується.
Ми колись ішли з другом на Майдані, там у підземному переході якісь чуваки проводили акцію. Просили людей допомогти на інвалідному візку спуститися в перехід. Ми його спустили. Потім виявилося, що це спеціально роблять активісти, щоб показати, скільки людей погоджується допомогти, і привернути увагу до всіх цих проблем. Але я б не займався усім цим, якби сам не зіткнувся.
Юлія Вебер / «Бабель»
Ти лежав у Павлівській психіатричній лікарні двічі. Як ти зрозумів, що тобі вже такий край, що треба їхати в психіатричну лікарню?
Коли я зрозумів, що боюся самовипилятися не через те, що хочу, а тому що я більше не можу терпіти цей стан. Я можу з собою вже щось зробити, просто щоб це все припинилося в моїй голові. Це теж ніхто не зрозуміє ніколи з людей, які з цим не зіштовхувалися. Вони не мають якоїсь емпатії, в нашому навіть поколінні, не кажучи про старші покоління. Не досягли ще такого цивілізаційного рівня, мені здається, щоб розуміти ці речі.
Ти і сам таким був?
Так, я сам таким був. Я просто не знав, що це існує. Як і багато хто, я думав що існує тільки шизофренія, коли вже повністю все, ну і стан, коли ти можеш взяти себе в руки.
Ти писав, що перший раз тебе виписали з «Павлівки» за декілька днів. Я тоді подумала, що це дуже схоже на ту армійську бюрократію, через яку ти постійно проходиш — і от зараз знову з нею зіткнувся.
Насправді, у відділенні, де я лежав перший раз, були досить нормальні лікарі, вони намагалися зі мною спілкуватися, лікувати, підбирати препарати. Просто прибіг їхній начальник [який мене виписав]. Вони [лікарі] не хочуть приймати військового.
Чому?
Тому що всі вважають, що військові через «дурку» косять від служби. Лікарі ні, а начальство «дурки» не хоче звʼязуватися з військовими. Начальник мене спитав: «А ви завжди так сприймаєте труднощі в житті?» І мене в той же день виписали. Хоча я мав би пройти якийсь медогляд, бодай кілька днів.
Юлія Вебер / «Бабель»
Твої перші твіти про «Павлівку» були дуже гумористичні. Розкажи, кого ти там побачив і яка там була атмосфера?
Там абсолютно різні люди, просто як у житті. Від людей, які планово лягли, щоб підтвердити свою групу інвалідності, до шизофреніків та інших — я бачив там усі можливі, мабуть, діагнози. А атмосфера… Там «гостра» палата. Це як тюрма, це дуже схоже на те, як ми сприймаємо класичну «дурку». «Гостра» палата зачинена, ручки від дверей у медсестри в кишені. Тебе туди кладуть, коли привозять. Поки з тобою лікар-психіатр не поговорить, сестри й санітари не мають права випускати тебе з «гострої» палати. Двері там замкнені постійно, навіть для того щоб сходити в туалет, ти маєш гукнути санітара, щоб він тобі відчинив.
Твій другий раз був яким?
Я потрапив у відділення, де лежать люди з такими захворюваннями, як шизофренія, деменція. Грубо кажучи, ті люди там лежать на все життя. І ти це бачиш, розумієш, що вони... тут живуть. І тобі стає якось так…
Страшнувато?
Так. У першому відділенні були більш гострі пацієнти. Вони заїхали, їх прокапали і відпустили. А в другому було вісім ліжок у палаті, і я розумів, що принаймні шестеро житимуть тут до кінця життя. Через це атмосфера була така, жуткувата.
Юлія Вебер / «Бабель»
Ти не зустрічав військових?
Зустрічав. Був один військовий в оцьому другому відділенні, який казав, що «я два місяці повоював на початку війни і далі весь цей час по дурдомах». Каже: «Я туди [на війну] не повернуся». Каже, що в нього галюцинації, танки по стінах їздять. Там багато людей, з якими якщо поговориш пів години або годину, ніколи не зрозумієш, що в них є якісь психічні розлади або захворювання. Військові, яких я бачив, були без якихось зовнішніх ознак психічних розладів.
Ти завів Patreon, де викладаєш історії з «Павлівки». Це для грошей чи це спроба знайти себе?
Це і про гроші, і для душі. Я вирішив поєднати корисне з приємним.
Чи стало тобі трохи легше, зважаючи, що в тебе є певні фізичні обмеження?
Якщо чесно, то ні. Просто в певний момент я зрозумів, що треба зберегти хоча би голову. Бо без кукухи нічого не буде: не буде потрібна ні нога, ні щось інше. І мені здається, що в мене зараз хоча би в цьому напрямку почало поліпшуватися.
Чесно, я думаю, що якби ти був сам і в тебе не було твоєї дружини Юлі, то, напевно, навряд би щось вийшло.
Думаю, я просто не зміг би існувати.
Юлія Вебер / «Бабель»
Я просто думаю, скільки буде ще таких військових, як ти. І чи зможуть вони вигребти?
Вони будуть сидіти вдома, про них ніхто не буде знати. І їх ніхто ніколи не буде бачити на вулиці. Вони будуть сидіти вдома, розмовляти тихо, десь в антисанітарних умовах, і їм дуже пощастить, якщо сусіди здадуть їх у дурдом, щоб украсти їхню квартиру. Бо в дурдомі їх будуть хоча б годувати і перевдягати раз на тиждень.
Вважаєш, нічого оптимістичнішого нам не світить?
Я кажу, що будуть такі люди і що ми не вирішимо проблему на сто відсотків. Треба зрозуміти, що це просто хвороби, як будь-які інші. Наприклад, ПТСР, який заїбав уже всіх, тому що не на один лише ПТСР страждають військові. Це хвороби, які треба лікувати, треба допомагати людям. Ми ж кажемо, що людина була поранена, що людина втратила, наприклад, руку, що їй потрібні кошти на лікування. Так само ми можемо казати, коли людина психічно постраждала.
Наскільки ти зараз відчуваєш стигматизацію до таких людей?
Я думаю, що зараз стає трошки краще. З початку 2022 року, принаймні. Зараз це просто напряму торкнулося такої кількості, такого відсотка людей, населення країни, що є певний прогрес.
Шаміль і його дружина Юля.
Юлія Вебер / «Бабель»
На сторінці Шаміля в твіттері ви можете знайти актуальні збори для військових. А ще підпишіться на його Patreon.