ПТСР відомий з прадавніх часів, його описував Шекспір і досліджував Фройд, солдатів із ним цькували як боягузів, але в 1970-х на допомогу прийшли феміністки. Згадуємо історію вивчення цього розладу

Перші описи посттравматичних стресових розладів у солдатів дослідники знайшли в письмових джерелах стародавньої Ассирії, які датуються 1300—600 роками до нашої ери. Ассирійські солдати, які безперервно воювали протягом трьох років, потім бачили привидів і «розмовляли» з людьми, яких вони вбили в бою. Науковці говорять про схожість цих симптомів із тими, що спостерігаються в сучасних солдатів, які брали участь у рукопашних сутичках.

Описи психосоматичних розладів знаходили й в античних джерелах. Наприклад, давньогрецький історик Геродот розповідав, як один з учасників Марафонської битви несподівано втратив зір після загибелі одного зі своїх товаришів, хоча сам не отримав жодних поранень. Античні твори Гомера «Іліада» й, особливо, «Одіссея» теж описували солдатів, травмованих війною. Пригоди Одіссея — це, по суті, історія повернення додому ветерана після тривалої війни. І його метафорично «не впізнала» дружина, адже він повернувся іншою людиною.

Також дослідники припускають, що дії легендарних скандинавських вікінгів-берсерків, які несамовито руйнували все на своєму шляху, повʼязані із гіперзбудженням, характерним для посттравматичного стресового розладу.

Пізніше свідчення про посттравматичні стресови розлади, повʼязані з бойовим досвідом, знаходили в документах про Столітню війну між Англією та Францією. Про ці події згодом згадував у своїх творах британський драматург Вільям Шекспір. У його пʼєсі «Генріх IV» є вже не метафоричні, а конкретні описи симптомів ПТСР. Дружина одного з героїв, Генрі Персі на прізвисько Готспер, скаржилась, що чоловік після повернення з війни проводив увесь час на самоті, втратив нормальний сон та апетит, а часом несподівано здригався і пітнів, пригадуючи минулі битви.

Перші спроби наукового опису стресів, повʼязаних із війною, зʼявились у XVIII столітті. У 1761 році австрійський лікар Йозеф Леопольд описав симптоми у солдатів, схожі на ПТСР. Він діагностував це як «ностальгію», оскільки солдати говорили, що мають проблеми зі сном і тривогу через сум за домівкою.

У ХІХ столітті зʼявилися інші назви для діагнозів, повʼязаних із бойовими стресами. Термінами «виснаження в бою» та «втома солдата» описували стреси від тривалих боїв зі щоденним вогнем. У 1871 році американський хірург Якоб Мендес да Коста описав психосоматичні розлади часів Громадянської війни у США, які він назвав «солдатське серце». Лікар звернув увагу, що у солдатів, які не мали фізичних проблем із серцем, розвинулися симптоми, подібні до кардіологічних хвороб: втома і слабкість навіть при незначному навантаженні, задишка, прискорене серцебиття, пітливість і біль у грудях.

Науковці почали досліджувати симптоми ПТСР, які траплялися не лише під час війни. У ХІХ столітті залізничні аварії були досить частим явищем. До адміністрацій залізниць все частіше звертались люди, які стверджували, що вони постраждали під час аварії поїзда, але не мали очевидних доказів травми. Залізниця відкидала такі заяви як фейкові. Однак на них звернули увагу дослідники. У 1882 році британський хирург Джон Ерік Еріксен у своїй роботі описав постравматичні симптоми пасажирів, які потрапили в залізничні аварії. Такий діагноз Еріксен назвав «залізничний хребет», оскільки вважав, що саме фізичні травми спини чи голови спричиняють «нервовий шок».

Це викликало дискусію, адже опоненти Еріксена вважали, що подібні симптоми можуть бути й у свідків аварії. Наприклад, французький лікар Жан-Мартен Шарко, автор термінів «травматичний невроз» і «травматична істерія», вважав, що будь-який травматичний досвід може призвести до «істеричних нападів» навіть через роки після травми.

Від теорії до практики, тобто до лікування ПТСР, одним з перших перейшов австрійський психолог Зиґмунд Фройд. Саме він запровадив метод «лікування розмовою» — тривалу серію психоаналітичних сеансів, під час яких пацієнт лежав на кушетці та розповідав про все, що спливало в його свідомості.

Однак в тогочасному традиціоналістському суспільстві будь-які психічні розлади сприймали як недолік, слабкість, а то й ваду характеру. Особливо це стосувалося солдатів. Суспільна думка була приблизна такою: нормальний солдат має прославляти війну і не видавати жодних ознак емоцій. Ті, у кого розвинувся стресовий розлад, у кращому випадку вважалися неповноцінними людьми, у гіршому — боягузами та зрадниками. І подібне ставлення побутувало аж до другої половини ХХ століття. Тож ветерани війн воліли нікому не розповідати про свої психологічні проблеми, навіть близьким родичам.

Та проблема нікуди не зникла, а навпаки загострилась. Перша світова принесла нові тактики бойових дій, як-от окопну війну, нову зброю і техніку: вогнемети, отруйний газ, великокаліберні гармати, танки та літаки. Навіть просто сидіти місяцями в окопах під постійними обстрілами було новим травмуючим бойовим досвідом. Тому на це звертали все більше уваги в Канаді, США та в багатьох європейських країнах.

Під час Першої світової багато солдатів втрачали слух, мову або ставали паралізованими без будь-яких ушкоджень. Через це деякі науковці припускали, що артилерійський вогонь викликає невротичну хворобу. У 1915 році британський психіатр Чарльз Маєрс запровадив термін «снарядний шок». Зараз це можна порівняти з контузією. Однак Маєрс вважав «снарядний шок» виключно психологічною травмою і діагностував його навіть у тих солдатів, які жодного разу не потрапляли під обстріл.

Лікували такий розлад у кращому випадку «фройдівськими розмовами». У гіршому — діагностували «розлад волі», який «лікували» присоромленнями, погрозами та дисциплінарними покараннями. А в найсуворіших випадках застосовували радикальну методику лікування електрострумом.

Сенсу від такого лікування було мало. І в 1941 році учень Фройда, американський психолог Абрам Кардінер у своїй роботі «Травматичні неврози війни» писав, що багато ветеранів Першої світової досі поводяться так, ніби все ще перебувають у травматичній ситуації. Згодом його робота стала основою для опису сучасних критеріїв ПТСР.

А в цей час вирувала ще більш смертоносна Друга світова війна. Тільки в армії США частота стресових розладів була втричі вищою, ніж під час Першої світової. Через це зі строю вибули понад пів мільйона солдатів. У вжиток увійшли нові терміни. Наприклад, «погляд на тисячу ярдів» — порожній, несфокусований погляд солдата із психологічною травмою. Окрім описів стресових розладів безпосередніх учасників бойових дій, науковці почали звертати увагу і на травмованих війною цивільних, які пережили бомбардування, окупацію, концтабори, тортури тощо. У 1950-х травматичні розлади поділили на спричинені бойовими діями та «цивільною катастрофою», тобто аваріями, пожежами, стихійними лихами.

Але СРСР це не стосувалось. Проблеми бойових психічних травм тут майже не досліджували. Будь-які стресові розлади у солдатів без фізичного поранення називали «воєнною істерією» і прирівнювали до дезертирства аж до розвалу Радянського Союзу.

Щодо лікування, то в Західній Європі та Америці воно нарешті стало більш гуманним. Серед ноу-хау була «групова терапія» для солдатів. Однак на початку її впровадження, коли ще тривали бойові дії, не все пішло гладко. Солдатів із «неврозами воєнного часу» вже за тиждень повертали на передову, вважаючи, що в колі бойових побратимів їм буде краще. Запрацювала така «групова терапія» вже після завершення війни. Та ветерани Другої світової мало з ким хотіли ділитися своїми переживаннями, окрім бойових товаришів. У науці зʼявився термін «реакція адаптації», який передбачав, що психічний стан ветеранів мав покращитися «через деякий час». Якщо ставало тільки гірше, то цей розлад уже не повʼязували з воєнним стресом.

Переломний момент настав під час війни у Вʼєтнамі 1959—1975 років. Тоді втрати армії США від психологічних стресів сягали 30% особового складу. Ветерани Вʼєтнамської війни так само збиралися у групи, де обговорювали труднощі повернення до цивільного життя та свої психологічні проблеми.

Уже до середини 1970-х у США існували сотні таких груп. Вони ставали дедалі більш політично активними й все голосніше заявляли про необхідність захищати права ветеранів Вʼєтнаму. Паралельно обертів набирав рух феміністок, які намагались привернути увагу до проблеми зґвалтувань жінок, жорстокого поводження з дітьми та насильства в сім’ї.

Антивоєнний марш ветеранів В’єтнаму біля будівлі Капітолія у Вашингтоні, травень 1971 року.

Getty Images / «Бабель»

Марш проти насильства над жінками у Кембриджі, 8 листопада 1970 року.

Getty Images / «Бабель»

Поворотним стало дослідження психолога Енн Берджесс і соціолога Лінди Холмстром у 1974 році. Вони запровадили термін «синдром травми зґвалтування» і порівняли симптоми жертв зґвалтувань із тим, що солдати переживали після війни. Усе це вкупі із загальними атнивоєнними настроями в суспільстві призвело до того, що в 1980 році Американська психіатрична асоціація вперше виділила «посттравматичний стресовий розлад» як окремий офіційний діагноз і склала детальний опис його симптомів.

Це вплинуло на подальше дослідження ПТСР у всьому світі та на розробку методик лікування його як фізичних, так і психічних проявів. Упродовж кількох останніх десятиріч ці методики розвивали та вдосконалювали, створили нові покоління ліків і розробили нові підходи до терапії.

Сподіваємося, що нові методики лікування ПТСР допоможуть українцям, зокрема й журналістам «Бабеля». А поки що нам допомагають ваші донати: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].