Після Другої світової загін єврейських «месників» полював на нацистів і планував убити мільйони німців у відповідь на Голокост, і це їм майже вдалося. Ось їхня історія, якою надихався й Тарантіно

Ще у 1943 році лідери держав антигітлерівської коаліції домовилися про те, що усіх причетних до нацистських воєнних злочинів потрібно судити. Після перемоги над Німеччиною в 1945 році Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі визнав нацистську партію злочинною організацією.

Отут і почалися проблеми. Річ у тім, що в 1945 році в повоєнній Німеччині тільки офіційно встановили близько 10 мільйонів людей, які або були членами нацистської партії, або так чи інакше були причетні до її діяльності. Це означало, що потрібно відправити до вʼязниці більшу частину дорослого чоловічого населення.

Дослідники наводять такі приклади. У майбутній столиці Західної Німеччини Бонні зі 112 висококваліфікованих лікарів 102 були членами нацистської партії. У зруйнованому Кельні з 21 фахівця міської гідротехнічної служби нацистами були 18. А місту було конче необхідно відновлювати системи водопроводу та каналізації, щоб запобігти епідеміям. Те ж саме було і серед держслужбовців, суддів, учителів, поліцейських.

Одним з найстрашніших нацистських злочинів був Голокост — геноцид єврейського народу, внаслідок якого загинуло приблизно шість мільйонів євреїв. Причетними до цього були десятки, якщо не сотні тисяч німців — від ідеологів расової політики Третього Рейху до машиністів потягів, які привозили ешелони до таборів смерті. Засудження усіх причетних перетворилося б на нескінченне засідання. Тому крім Нюрнберзького процесу над верхівкою Третього Рейху під егідою Міжнародного військового трибуналу провели тільки 12 процесів, де судили нацистських воєнних злочинців рангом нижче.

Ці суди мали стати уроком для німецького народу та сприяти його денацифікації. Однак самі німці не поспішали каятись. За даними опитування, в американській зоні окупації в листопаді 1946 року кожен третій опитаний погоджувався, що євреї не повинні мати рівні з німцями права і взагалі для Німеччини було б краще, якби на її території євреїв не було.

Та й переважна більшість євреїв, які пережили Голокост, не горіла бажанням лишатися в Європі. Вони прагнули забути про жахи й будувати нове життя на Святій Землі — історичній єврейській батьківщині на Близькому Сході, на території Палестини. Єврейська еліта прагнула створити тут незалежну державу ще з кінця ХІХ століття. Після Першої світової війни ці території перейшли під контроль Великої Британії, яка намагалась обмежити там кількість єврейських поселенців. Тому їм доводилось переселятися нелегально. Наприкінці Другої світової навіть утворилась підпільна організація «Бріха», яка допомагала євреям, що вижили після Голокосту в Європі, нелегально перебратися до Палестини.

Навесні 1945 року, в дні святкування Песаха в Бухаресті зібрались колишні єврейські підпільники, партизани, вʼязні концтаборів та гетто, які планували приєднатися до «Бріхи». Тоді до них звернувся з палкою промовою 27-річний підпільник вільнюського гетто і командир єврейського партизанського загону Абба Ковнер. Він цитував псалми Старого Заповіту про божу помсту ворогам ізраїльського народу. Однак тепер Ковнер закликав не чекати на бога, а взяти справу в свої руки. Так утворилась одна з найбільш таємних єврейських організацій, відома під назвами «Накам» — у перекладі з івриту «помста», або «Нокмім» — «месники». Про неї та її діяльність відомо небагато, усі відомості ґрунтуються переважно на споминах її колишніх учасників та учасниць, які вперше розповіли про це аж у 1980-х роках.

Дослідникам навіть не вдалося встановити точну кількість членів організації. Лише припускають, що їх було від 50 до 250. Це були переважно молоді дівчата й хлопці, трохи за двадцять, вихідці з єврейських родин Польщі, України, Білорусі та країн Балтії. Більшість з них втратила всіх родичів під час Голокосту, тож горіла бажанням помститися. Крім того, дослідники вважають, що до «Месників» приєдналась невелика кількість солдатів Єврейської бригади — підрозділу британської армії, що складався з єврейських добровольців.

Саме вихідці з Єврейської бригади стали найбільш ефективними на першому етапі діяльності організації — полюванні на колишніх нацистів. Вони мали доступ до даних військової розвідки, захоплених німецьких архівів та транспорту, а також могли вільно подорожувати повоєнною Європою. До підозрюваних приходили люди в формі військової поліції, забирали їх «на допит», а потім катували і страчували в лісі. Деяких нацистських високопосадовців знаходили повішеними у власних домівках, що виглядало як самогубство. Когось збивала автівка, а водій тікав з місця пригоди. Інші загинули в аваріях, коли їхні автівки несподівано виходили з ладу. А, наприклад, один колишній гестапівець помер після нескладної операції — до його крапельниці якимось дивним чином потрапив гас. Кількість жертв «Месників» у цей період, за різними оцінками, склала від 100 до 400.

Однак відомості про винних не завжди були повними, тож траплялися й помилкові страти. Після війни найбільш розшукуваним нацистом у світі став «архітектор Голокосту» Адольф Ейхман. Задача ускладнювалась тим, що у «месників» не було фото Ейхмана, лише усний опис. І на підставі цього опису вони стратили одного з підозрюваних. Справжнього Ейхмана агенти «Мосаду» знайшли в Аргентині у 1960 році. Його викрали, доставили до Їзраїлю, де показово судили і винесли смертний вирок. Абба Ковнер тоді виступав одним зі свідків на процесі.

У серпні 1945 року Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі опублікував перший список головних воєнних злочинців — 24 нацистських високопосадовців, військових та ідеологів нацизму. Ковнер вважав таку кількість абсолютно непропорційною шести мільйонам загиблих євреїв. Тож вирішив перейти до більш радикальних дій. Керівництво «Месників» спланувало дві масштабні операції. План А: отруїти водопроводи у кількох великих німецьких містах. План Б: отруїти німецьких військовополонених у кількох таборах.

Спершу взялися за план А — отруєння води у Мюнхені, Берліні, Веймарі, Нюрнберзі та Гамбурзі. За допомогою хабарів агентів «Месників» влаштували на роботу в міські водопровідні служби, там вони отримали креслення споруд системи водогону. Схеми управління водопровідним клапаном дозволили підкоригувати план так, щоб спрямувати отруєну воду виключно в німецькі райони. Американці, які жили в цих містах, не мали постраждати. Лишався останній пункт — де знайти велику кількість отрути, не привертаючи зайвої уваги.

Тоді Ковнер вирішив звернутись по допомогу до єврейського керівництва у підконтрольній британській Палестині. У формі солдата Єврейської бригади з фальшивими документами про відпустку він вирушив до Палестини. Однак єврейські лідери на чолі з Давидом Бен-Ґуріоном не підтримали ідею Ковнера про масовий геноцид німців. Йому порадили лишитися в Палестині та долучитись до розбудови єврейської держави.

Допомогти Ковнеру зголосилися хіміки з Єврейського університету в Єрусалимі. Тож наприкінці 1945 року він повертався до Європи з отрутою, захованою в тюбики з-під зубної пасти. Однак за кілька хвилин до висадки у французькому Тулоні Ковнера разом з кількома іншими пасажирами пароплава викликали через гучномовець для додаткової перевірки. Він встиг викинути отруту за борт, а під час перевірки його заарештувала британська військова поліція. За звинуваченням у підробці документів Ковнера відправили до вʼязниці. У мемуарах, написаних незадовго до смерті, наприкінці 1980-х, Ковнер припускав, що його зрадив хтось із тих, хто боявся, що такий акт масового геноциду зашкодить зусиллям зі створення незалежної єврейської держави Ізраїль.

Після арешту Ковнера решта членів «Месників» перемкнулася на план Б. Для масового отруєння обрали табори поблизу Нюрнберга і Дахау, де американці утримували кілька десятків тисяч німецьких військовополонених. За отруту обрали мишʼяк. Його отримали через знайомих, які працювали у шкіряній промисловості по всій Європі, та контрабандою привезли до Німеччини. У підпільній лабораторії створили суміш з мишʼяку, клею та інших добавок. Її можна було додавати в їжу, наприклад, у хліб, адже вона не мала різкого смаку й запаху, а смертельна дія була відстрочена.

Агенти «Месників» влаштувались до адміністрації концтаборів і почали вивчати їхній розпорядок. Від варіанту з Дахау зрештою вирішили відмовитись, бо на кількох «месників», що готували операцію в цьому таборі, вийшла американська військова поліція. А от із табором поблизу Нюрнберга задум вдався. Агенти «Месників» зʼясували, що хліб для табору постачає тільки одна місцева пекарня. Туди влаштувався один з наймолодших оперативників — юнак з блакитними очима та світлим волоссям, якого всі сприймали за «справжнього арійця». Він кілька днів проносив мишʼяк до пекарні й ховав його там під підлогу. «Месники» планували отруїти лише німецьких вʼязнів, американські охоронці не мали постраждати. Вони виявили, що в неділю американцям зазвичай видають білий хліб, а вʼязнів продовжують годувати чорним. Операцію запланували на вечір однієї з субот у квітні 1946 року.

Приблизно вже за тиждень в американській пресі зʼявилися повідомлення про отруєння кількох тисяч вʼязнів у таборі поблизу Нюрнберга. Однак американське командування все заперечило, заявивши, що ніхто не постраждав. Дослідники припускають, що американці навмисне все приховали. Навіть у розсекречених у 2010-х роках документах немає докладної інформації про цей інцидент. Є й інші припущення, наприклад, що через брак часу отрути в хліб поклали недостатньо, або ж що вʼязні таки виявили отруту на смак і тому не зʼїли смертельно небезпечну кількість хліба.

На цьому активна діяльність «Месників» практично завершилася. Союзники посилили контроль в окупованих зонах Німеччини. Та й більшість членів організації все ж виявилась неготовою влаштовувати масовий геноцид навіть у відповідь на Голокост. Історія про єврейських «месників», які полювали на нацистів, почала обростати міфами і стала частиною масової культури. Цей сюжет ліг в основу книг, фільмів та пісень.

За кілька місяців Ковнера випустили з вʼязниці, він вирішив дослухатись до поради Бен-Ґуріона і разом із багатьма оперативниками повернувся до Палестини. Там його жага до боротьби за єврейську націю досить швидко стала в нагоді. На Ізраїль уже наступного дня після проголошення ним незалежності в 1948 році напали 5 арабських держав, і Ковнер долучився до ізраїльської армії. Арабо-ізраїльський конфлікт триває досі — іноді у вигляді локальних сутичок, іноді доростає до масштабів війни.

Деякі з колишніх «месників» стали високопосадовцями в армії та спецслужбах Ізраїлю. Станом на 2019 рік в живих лишалось четверо з відомих членів організації, наймолодшому було 95 років. Про свою діяльність вони розповідали обережно, боячись, що світ сприйме їх як терористів. Вони вважали, що це буде важко зрозуміти тим, хто не бачив і не пережив того, що бачили й пережили вони під час Другої світової. Та зрештою вони раді, що спроба масового геноциду виявилася невдалою і що їм не довелося опуститися до рівня нацистів.

Як ви вважаєте, чи можна цих людей засуджувати за те, що вони хотіли помститись у такий спосіб? А поки ви думаєте над цим запитанням, можете задонатити «Бабелю»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].