Давайте про 23 лютого. День до великого вторгнення.
С.: Ми працювали, у кухаря була днюха. Він пішов, взяв пива, горілки, снеків. Ми тут сіли, відзначали, а Даша поїхала раніше.
Д.: Приїжджаю додому буха. Думала, що встану о пʼятій ранку, помию голову. Десь о 04:30 розплющую очі ― феєрверки. Від мого дому ― 30 кілометрів до Бєлгорода. «Бах!», «Бах!» ― усе хуярить. Стою і думаю: «Оце я допилася». Кицька забігла у ванну, а я бачу вибухи, «прильоти», щось виблискує. Телефоную в бар: «Хлопці, війна по ходу». А вони починають сміятись. Я взяла себе в руки, сходила набрала воду, рюкзачок у мене давно зібраний. Помила голову, висушила. Перші дні жили вдома, а потім, коли настав повний пиздець, переїхали в бар.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Рецепт безалкогольної «Мері»
Соус Шрірача 30 гр
Соус Хойсін 60 гр
Соус Ворчестер 80 мл
Цукор 50 мл
Томатний сік 2 л
Мікс спецій: сіль, сухий часник 30 гр, паприка 60 гр, суміш перців 20 гр
І почали волонтерити?
С.: Жили в барі десь тиждень чи два. Накидали ковдр у залі. У нас залишилось багато їжі та заготовок. Даша знайшла хлопців, які возять їжу військовим. Почали готувати.
Д.: У нас же коктейльний бар, тому висока кухня. Ми навіть військовим у перший раз зробили безалкогольну «Криваву Мері», пофасували в пляшечки. Вони потім писали, що в захваті. Робили по 200 порцій.
С.: Потім почали літати літаки, усе хуярити, розʼїбали залізницю, потім почали заїжджати якісь заблукалі БТРи, і ми вирішили, що треба виїхати хоча б на трохи у Дніпро. А потім у Львівську область, там жив знайомий бармен. Але жили як у дні бабака: прокинувся, пожер, попив, полежав. Відчуваєш себе некорисним. На початку квітня повернулися в Харків, одразу стало морально легше.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Як місто виглядало? У березні здавалось, що ми в Києві самі.
Д.: Те ж саме. Їдеш вуличками, а там пиздець. Розстріляні просто в лобовуху тачки, обвуглені будинки, підірвані вантажівки. Людей взагалі не було. Порожні вулиці. Тоді я вперше побачила розстріляну машину зі вбитою людиною всередині. Рятувальники дістають тіло, а в мене шок починається.
Коли ви почали розвозити гуманітарку?
Д.: Одразу як приїхали. Коли повернулись до Харкова, у нас дивний тиждень був. Зранку вставали та весь день ходили містом, увечері повертались. По-перше, скучили за містом, по-друге, дивились взагалі, що де як. Був якийсь день, ми на Пушкінській чекали нашого знайомого, і він вперше нас залучив до допомоги. Там фура мала приїхати, ми її розвантажували. А потім якось просто поїхали з ним і подивилися, як це взагалі відбувається.
Підсадив вас на поїздки по селах.
Д.: Ми швидко зрозуміли, як робити не потрібно, і вирішили, шо ми так не будемо. Кудись привезли вантаж і почалось: «Давайте побільше дітей для фоток». Ми просто охуїли. Люди охуївші, без нічого, голодні, а їм давайте фотки дітей. І ми вирішили, що це востаннє, коли ми з ними їздили. Уперше та востаннє.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Потім я виклала пост, що ми приймаємо заявки ― що треба по селах. Збирали донати та на них усе робили, усе само собою пішло. Ми йшли, скуплялись, вивозили візочки, пакували. Розчистили в барі місце під склад. Частину області окупувала російська армія. Але були маленькі селища, де не було ні газу, ні пошти, ні світла, ніхуя. Ми вирішили допомагати саме таким.
С.: Просто в якісь «популярні» місця всі возили, а на маленькі забивали. Возили в Григіровку, Жуки, Дергачі. У міру того як їх звільняли, та й у «сіру» зону катались. Але через таких волонтерів, які просять фотки, у людей травма. Якось привезли допомогу, а люди йдуть із паспортами та кажуть: «А коли фоткатись?» Ми кажемо: «Нам не треба, беріть просто і все».
Д.: Тому в нас так мало фоток. Нас ще й питали, скільки ми беремо собі з донатів. Охуїти можна. Думають, що ми заробляємо, хоча ми тільки й робимо, що витрачаємо свої. Ми ж намагаємося віддати людям усе, що їм потрібно.
Ти казала, що тебе хейтили в Іnstagram?
Д.: Одного разу якийсь довбойоб у рашці виклав мою інсту, і мені як почали писати. Навіть українською мовою. Я засмутилась. Багато разів була в тіньовому бані ― тому що постійно скаржилися на мій акаунт.
С.: Ну як у нас роблять: скидають акаунт активістів, у яких багато підписників, і масово скаржаться.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Д.: Якось я тільки-но приїхала з Купʼянська. А мені во всіх каментах пишуть: «Ти нічого не робиш», «Ти ніхто» тощо. А в мене цілий день не було звʼязку, це якраз було в ту поїздку, коли я побачила винищувач і дуже злякалась. І от, я тільки виїжджаю, у мене зʼявляться звʼязок, і в мене тут такий килим із предʼяв, хейту, ненависті. Приїжджаю в бар і починаю плакати. Зараз у мене новий акаунт.
Скільки в команді було людей?
Д.: На складі вдвох, але в нас ще є водії. Зараз усі хочуть допомагати. Я зробила ГО, у ній ми із Сергієм, водій Саша та Діма із Ксюшею. Вони теж водії, але по місту катають, допомагають старим людям, яких кинули родичи.
Що вас найбільше здивувало, коли ви їздили по цих селах?
Д.: Дуже зачіпало запитання «А ви росіяни?». Воно знищує під корінь, я потім не можу отямитися. Це коли тільки звільняють якесь село, ти заїжджаєш, а тебе питають, чи ти не росіянин.
С.: Або коли бачиш, що людям похуй, що ти привіз. Буває питають: «А що у вас там?» А тут усім плювати, дайте хоч щось, що є. І ти думаєш, нахуя так жити.
Д.: Уперше заїхали в Цвіркуни ― нікого. Побібікали, вийшли люди, дуже насторожені. Ми кажемо: «Добрий день, Слава Україні!» ― звідкись починають бігти різні люди, босі, протягають руки. Страшно. Воно потім із часом легше сприймається.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Добре, що на міни не потрапляли.
Д.: Я бачила «пелюстку», коли ми вперше в Купʼянськ приїхали. Поруч село Садове, там взагалі величезні нерозірвані снаряди стирчали. Біля двора одного діда був такий. Дід вийшов і каже: «Це якась хуйня, скинули з літака, вона не вибухнула». У сусідньому будинку разом із селянами жили наші солдати. Він розповів, що пролітав один російський літак, а інший вже в цей будинок снаряд кидав. Так загинули й мешканці будинку, і всі солдати, які там були.
Злив хтось із місцевих?
Д.: Так, там багато колаборантів було. У Вовчанську, коли зайшли наші солдати, місцеві їм сказали: «Нахуя ви сюди прийшли?» Часто здають підлітки, фотографують позиції, зливають координати. А їм за це окупанти платили по 100 чи 200 рублів.
Що за фішка з бігом? Ви просто бігали до війни, а тепер це марафони зі збором коштів?
Д.: Бігали інколи. Із різних барів приходили бармени. Взагалі ідея була така: у пʼятницю пʼєш у барі, після зміни ідеш у «Бенедікт» і там ще пʼєш, потім до дому, а через 4 години встаєш і біжиш. Якось Артем випив 10 «Негроні» і пробіг 10 кілометрів. Коротше, щоб вигнати із себе все ― класно було.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Ви 8 листопада їздили на велосипедах 200 кілометрів по Харківській області. Що це було?
Д.: Збирали нашому другу військовому на набої. Йому дали крупнокаліберну гвинтівку. Один патрон до неї коштує $100, а йому потрібно їх багато. Це розривні патрони проти техніки. Він служить у добробаті «Хартія», їх відвозять на передочок, вони там відпрацьовують і повертаються.
У чому сенс заїзду?
Д.: Їдемо, збираємо для нього гроші. Щоб люди скидали бабки, їм треба трохи шоу. У нашому випадку що ми можемо зробити? Можемо пробігти марафон, можемо зробити якусь ще двіжуху. А можемо зробити заїзд.
С.: Це як чувак іде пішки зі Львова в Харків, а йому донатять, поки він йде. Наш заїзд зайняв приблизно день.
Вдалося?
Д.: Майже. Погода була не дуже гарна, тому вдалося проїхати тільки 170 кілометрів, назбирали десь 70 тисяч гривень.
А щось усередині у вас змінилось? Ми якось багато всього переосмислили й тепер думаємо про щось геть інше, чимало речей стали непотрібними.
C.: Я багато що зрозумів. Дивлюсь зараз на тих інфлюенсерських барменів і думаю: клоуни. Думаю, яка ж це все хуйня. Треба просто робити смачно ― і все. Нехай приходять люди, які тут живуть, і кайфують. А оці всі топ-50, топ-10 ― кому це все потрібно, коли війна і треба допомагати людям?
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Щодня ми готуємо коктейлі з новин і текстів, а допомагають нам у цьому ваші донати. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].