Сили оборони України звільнили Херсон. Як працювала українська артилерія в контрнаступі

Ленд-ліз та покинуте взуття

Лінія фронту гуде. На десятки кілометрів по всьому горизонту видно й чути вибухи. Здається, хвиля гуркоту підбирається дедалі ближче до околиці села, де ми зупинилися на ніч у артилеристів. Вони поки вичікують, адже працюють на крупнокаліберних САУ «Піон». Цю зброю використовують точково й обережно. Командир однієї з гармат, кремезний світловолосий чоловік, повільно затягується сигаретою і показує рукою на горизонт, за лісосмуги. Там у небі вибухає світлова цятка, яка розпадається на сотні дрібніших. «Фосфор», — каже він.

З-за наших спин працює «Град»: з десяток ракет зриваються в нічне небо. За кілька хвилин до нас долітають віддалені вибухи. Ймовірно, з того місця, звідки росіяни стріляли фосфорними снарядами.

— І так постійно, — говорить командир. — Тут все щогодини змінюється. Зранку може бути тихо, вдень — гучно.

Повітря струшує потужний залп кількох стволів. Від цього звуку мимоволі підгинаються коліна.

— О, а це наші «сокири» відповідають. По них росіяни теж постійно стріляють. Там пацани просто живуть у бронежилетах і касках. Страшно уявити, в якому стані будуть їхні хребти: жити і спати у броні. Нам простіше, ми далеко за лінією, — спокійно каже кремезний командир.

Чоловік докурює сигарету і йде в один із домів на околиці, на ночівлю. Ми ж із іншими військовими ще з десяток хвилин слухаємо вибухи з-за горизонту. Раптом помічаємо заграву за селом. Із крайньої хати вискакує військовий: середнього зросту, широкі плечі, чорна борода й такі ж брови, з-під яких уважно дивляться темні очі. Це командир батальйону. «Капа».

— Ми що, бляха, «прильот» пропустили? Так, я на місце, швидко гляну, що там. У разі чого будьте готові вивозити машини, — голосно каже комбат і на ходу застрибує у свій джип. Авто зникає в темряві.

Ми ж заходимо на подвір’я, де живуть артилеристи: дві хати, курник, старий поламаний трактор. Військові пояснюють: до вторгнення тут мешкала проросійська сім’я, яка втекла до рф. Чоловік мав кілька десятків гектарів землі, проте не жив заможно. Заходимо до хати. У темній кімнаті на дивані сидить високий медик з акуратною бородою — «Док». Поки теревенимо, приїжджає «Капа». Каже, заграва, яку ми бачили — то поле. Хтось із місцевих його вирішив підпалити. Питаю комбата, чи буде сьогодні робота.

— Як викличуть, тоді й поїдемо. У нас робота, насправді, не кожного дня буває. Зброя специфічна, снарядів до неї не так багато. Хоча росіяни, коли тікали, лишили багато боєкомплекту. Так би мовити, ленд-ліз. Але все, що ми знайшли, уже відправили назад, — сміється «Капа».

Військові всідаються у вітальні й граються в стрілялку на смартфонах. Кімната наповнюється криками радості, злості та відчаю. У якийсь момент «Капа» відкладає телефон, матюкається і йде збиратися у свою кімнату. Колеги вибачаються, що того вбили. Кобмат виходить за кілька хвилин. Каже, має їхати у справах. А вночі, ймовірно, буде виїзд.

Виходимо з кількома бійцями у двір покурити. Фронт принишк. Військові показують кілька відео з російських окопів. Зі старими комп’ютерними моніторами, кинутими серед кущів, із розкиданими військовими черевиками, із туалетом поруч кухні. На годиннику північ. Час вкладатися спати.

Ображені росіяни

У хаті затишно потріскує вогонь у грубі. З крайньої кімнати долинає гучне хропіння.

— Господи, та вбийте хтось того тигра, — це хтось із військових кричить із іншої кімнати.

Раптово вхідні двері відчиняються, і на порозі з’являється «Капа».

— Виїзд за півтори години. Всім бути готовими, — голосно оголошує він і зникає у своїй кімнаті. Чи то кабінеті, як жартома її називають підлеглі.

За годину хата перетворюється в мурашник. Артилеристи вилазять зі своїх спальних мішків, швидко вдягаються і біжать за село. Дорогу підсвічують кишеньковими ліхтариками, очі протирають на ходу. Надворі темно, мов у підвалі: все небо затягнуло хмарами, у полі гуляє крижаний вітер. Через кількадесят метрів між дерев з’являються химерні тіні: дві величезні гармати, накриті сіткою й гіллям. Артилеристи хвацько застрибують на них, скидають маскування. Починають гарчати двигуни, вмикаються фари. «Піони» прокинулися.

— Маємо невеличку роботу. По одному пострілу, десь по піхоті треба влупити. Стрибай на броню, чекати ніхто не буде, — говорить один із військових.

Щойно застрибую на машину, «Піон» зривається з місця й гуркочучи гусеницями їде через поля. Де ми точно, зрозуміти майже неможливо: усе вкриває темрява. Врешті зупиняємося посеред поля. Артилеристи розгортають САУ, наводять гармати на цілі.

— Та бляха, не видно нічого. Хай там ще раз посвітять, виставитися не можу, — тихо лається один із навідників, «Хотабич».

За його спиною в полі рухається білий ліхтар. Чоловік дивиться то на нього, то на пристрій для прицілювання. Врешті гармату виставлено. У темряві вмикають дві жовті фари, до нас ревучи викочується вантажівка із довжелезним причепом. Четверо артилеристів забирають з неї один снаряд і один пороховий заряд. Перший просто котять по землі, бо ж той важить 110 кілограмів. Другий тягнуть на плечах. Снаряд кладуть на спеціальний лафет, який заряджає гармату. Слідом запихають пороховий заряд, за ним — піропатрон. «Піон» готовий.

— Гармата! Вогонь! — чути з рації.

У повітрі розливається ледь чутний писк. Секунду нічого, крім тіні гармати, не видно. Лунає вибух. Поле заливає жовтим світлом, у груди б’є хвиля повітря. Снаряд летить у ціль. За кілька хвилин гармата складена й готова тікати: адже у відповідь можуть прилетіти російські снаряди.

— Знаєш, минулої ночі ми теж працювали. То хвилин за 20 після пострілу на місце, де ми стояли, впали РСЗО з касетними снарядами. Але нас там не було, — задумливо каже «Хотабич».

Наш «Піон» розвертається і швидко їде через поля. Друга гармата досі стоїть на місці. Чути, як її розрахунок матюкається щоразу, коли після команди «Вогонь!» лунає крик «Осічка!». Лишаємо їх позаду. Врешті опиняємося під прикриттям дерев. Двигун замовкає, військові швидко маскують САУ. Разом із ними йдемо в село. У цей момент краєм ока помічаю яскравий жовтий спалах вдалині. Ще за кілька секунд докочується звук вибуху. Другий «Піон» відстрілявся. Заходимо назад у хату. Можна відпочити.

Сон, втім, за кілька годин переривають гучні вибухи. Ударні хвилі б’ють у будинок. Дрижать вхідні двері. Дзвенять вікна. Фронт ожив. Спросоння здається, що росіяни вирішили почати власний контрнаступ: іншого пояснення для вибухів годі й шукати. Артилеристи максимально спокійні. Кажуть, як постійно думати, що в тебе прилетить ворожий снаряд, то можна поїхати дахом. Тож треба просто робити свою роботу. Тим часом у двір завозять сніданок. Сьогодні перлова каша з яйцями і сосисками. Яйця, до слова, від місцевих, які намагаються допомагати армії.

— Але з місцевими треба бути обережними. Вони-то за Україну, але хто знає, що у них в головах. Наприклад, на одного діда кажуть, що той їжу носив окупантам, підгодовував їх. З іншого боку, в окупації майже всі співпрацюють. Питання лише в тому, як саме, — пояснює «Капа».

— Щось росіяни дуже активні сьогодні. Давно такого не було. Може, образилися на нас? А то вчора ми їм склад підірвали. Довго потім дивилися, як воно палає на горизонті. Сьогодні от по якійсь піхоті відпрацювали. Ну або вони пішли в контрнаступ, прорвали фронт, і тоді нам гаплик, — міркує за сніданком командир однієї з гармат.

Години за дві з кількома артилеристами йдемо в лісосмугу, до «Піонів». Військові ставлять на місце спусковий гачок — його лагодили. У небі щось гуде. «То гелікоптер, наш, росіяни сюди не залітають», — впевнено говорить один із військових із позивним «Риба». Високий, під два метри, широкоплечий, із охайною бородою. До російського вторгнення він працював в охороні одного з судів, нині ж воює з артилерією. «Риба» говорить із нами, не відволікаючись від основної роботи, — лагодить механізм гармати. Гул повільно наростає. Вдалині над деревами пролітає український гелікоптер.

Ми вертаємося в село. Неподалік хати з артилеристами зустрічаємо пенсіонера Юрія (ім’я змінене), що велосипедом перевозить бідони з водою. Каже, має невеличке господарство, тож йому щодня треба близько 200 літрів води. Набирає її неподалечку, у сусіда, що має глибоку свердловину.

— У нас тут не так багато води. Раніше був водогін і водяна башта: в неї набирали воду, потім її можна було набирати з колонок. А зараз електрики немає, насоси не працюють. То люди, в яких є свердловини, діляться з сусідами, — пояснює Юрій.

Під час нашої розмови чоловік іноді поглядає у двір, де базуються військові. Питаємо, хто з окупантів був у їхньому селі: російська армія чи мобілізовані з Донбасу.

— Спочатку були з «днр». То вони ніби адекватні були. Потім прийшли росіяни. Прогнали «днр» за село, сказали, аби вони в полях жили. Потім були якісь з Азії. Буряти, не буряти — не знаю. Оці були дикі якісь. Мародерили. Білизну крали. Кросівки.

Юрій починає сміятися, закурює сигарету.

— Сусідка каже, зайшов до неї один. Спитав, де туалет. Вона йому показала. Він довго не міг зрозуміти, що таке унітаз. Покликав інших. Почав розказувати їм, що українці такі багаті, що в них фонтан у будинку є! Інший прийшов води набрати. Підійшов до крана на кухні. Довго дивився на нього, поки йому не показали, як його відкрутити. Дуже вони дивувалися, що в нас вода і туалети прямо в будинках. Питали, хто нам дозволив жити краще за них, — говорить Юрій. Питаємо, чи зникали по селу люди. Чоловік на хвилину замислюється, пригадує.

— Здається, було кілька випадків. АТОшника здали. Люди кажуть, що в підвалі школи катівня була. Але сам того не знаю, не бачив. Від школи зараз мало що лишилося: там росіяни госпіталь і базу собі облаштували. В неї потім ЗСУ влучили снарядами. Що точно знаю — до своїх вони ставилися, як до сміття. Прийшли росіяни до сусідки, попросили чорні пакети. Кажуть, «сміття зарити». Виявилося, що то вони своїх поранених добили й на задньому дворі закопали. Ми як про це дізналися: трупи зарили не глибоко, то в нас їх собаки регулярно відкопували й то руку, то голову по селу тягали. Ми його зариємо назад, а вони відкопують. То востаннє ми ту могилу шифером накрили, щоб пси трупи не тягали по селі, — сміється Юрій.

Прощаюся з чоловіком, йду до хати. Щойно заходжу до кімнати, повітря розриває вибух. За кілька секунд з рації чути: «Гармати атакував дрон!». Рацію хапає «Док». Здається, він саме спав — вибіг із кімнати в самій термобілизні.

— «Риба», ти хоч той дрон бачив? — вдягаючись, жартує він у рацію.

— Блядь, він в’їбав поруч із нами, нас дивом не зачепило, — кричить рація у відповідь.

«Док» натягає штани, хапає рюкзак і біжить на вулицю. Слідом із кімнати швидкими розгонистими кроками виходить злий «Капа». Хапає автомат, іде надвір, а тим, хто лишився в домі, кричить: «Збивати без команди будь-яку хуйню, яка літає і дирчить. Зовсім уже охуїли, собаки».

За годину комбат вертається з одним із розрахунків. Гармата ціла. Дрон заплутався в гіллі й там же вибухнув, особливої шкоди техніці не завдав. Чути, як за кілька кілометрів розриваються снаряди — російські.

— Довбойоби! Не попали! Криворукі! — на все горло кричить «Док».

— Машини сьогодні перебазувати. Команди розділити. Не скупчуватися. Нас точно здав хтось із місцевих. Бути уважними. Шукаємо нове місце базування, — ходячи по дворі, говорить «Капа».

Із сутінками «Піони» виїжджають із лісосмуги й полями їдуть деінде. У більш безпечне місце. Ми ж їдемо на ночівлю до Кривого Рогу — біля позицій сьогодні неспокійно. Фронт гуде.

За Херсон!

За день вертаємося до «Капи» — комбат каже, що має роботу, тож буде цікаво. Приїжджаємо в уже знайому хату. Людей у дворі сильно поменшало. «Капа» каже, до них у гості має прийти дівчина з іншого підрозділу: підписати снаряди, якими артилеристи битимуть по російській армії.

— Пацани, дайте колонку. Дівчина ж прийде, треба хоч музику якусь увімкнути, — сміється «Капа» і вмощується на капоті військового джипа.

Щойно вмикають колонку, з неї чути голос Іво Бобула:

«А вже осінь прийшла у мій сад,

Я ж не кликав її — йди назад,

Не обтрушуй зелені гаї

І не стукай у вікна мої…»

«Капа» підспівує, ледь помітно похитуючись з боку в бік. За парканом з’являється дівчина у формі. Представляється Анастасією. Артилеристи одразу оживають, починають сипати жартами, виносять із кухні чашку кави й шикуються напівколом біля авто. Гостя опиняється в центрі уваги. Каже, хоче від себе й від подруги підписати кілька снарядів.

— Я колись була в АТО, 2018—2019 роки. Потім закінчила службу, повернулася додому в Херсон. А 24 лютого почалося вторгнення, і я виїжджала за кілька днів після того, вже з окупації. Бо лишатися там не можна було. Якби росіяни дізналися, що я підписувала контракт, опинилася б у підвалі. Тому хочу передати їм привіт, — спокійно говорить дівчина.

Йдемо з нею та кількома військовими до вантажівки зі снарядами. Не встигаємо відкрити борти кузова, як по рації чути крик: «До бою!». З кількох хат у селі вибігають артилеристи й мчать до однієї з гармат. З «Піона» знов скидають маскування. «Хотабич» застрибує в крісло навідника з написом «ландшафтний дизайнер» і прилаштовує поруч із собою палицю зі шматом чорної тканини. За ним на броню вилазять й інші військові. Застрибую останнім. Щойно падаю на метал, гармата здригається й починає вібрувати. «Піон» виїжджає на бойове завдання. Вітер розгортає шмат чорної тканини, і той перетворюється на піратський прапор.

Цього разу їдемо значно довше. Здається, кружляємо полями із перезрілим зерном. Тут і там видно чорні кола — сліди «прильотів» російської артилерії. Подеколи між колоссям видно хвостові частини «Ураганів». Врешті «Капа» обирає зручну позицію для стрільби.

— Виставити машину й замаскуватися, чекати, — говорить він.

— Ніби ці свині не побачать, що серед гілля стоїть гармата, — починають бубоніти артилеристи, проте все ж ідуть рубати дерева.

За 15 хвилин «Піон» обкладений гіллям з усіх боків. За кількасот метрів облаштувався «Капа» зі своїм планшетом: щось уважно обчислює, зводить цифри. До нас підходить «Риба». Питаємо його, як іде контрнаступ.

— Мені один із Києва якось сказав, що йому контрнаступ не швидко просувається. Типу, ми могли б швидше рухатися. Так от, таким людям хочеться сказать, аби вони закрили пиздаки. Бо кожне звільнене село — це втрати. Пам’ятаю, як контрнаступ почався, то ми стояли в одній посадці з танкістами, піхотою. Дуже багато народу було. І повз постійно носилися медеваки. Питаю, нахіба вони роблять такий вітер. А мені кажуть, що то поранених з передової вивозять, — стримано говорить «Риба».

Його колеги вмощуються віддалік, під деревами, час від часу поглядаючи в небо. Ще далі стоїть вантажівка зі снарядами — «корова», як її лагідно називають артилеристи. До нас підходить «Док».

— Коли контрнаступ почався, то всяке бувало. Наприклад, що наша далекобійна артилерія опинялася в деяких селах раніше за піхоту. А ще пам’ятаю перехрестя з кавуном. Там ще трупи росіян валялися. Вони їх не забрали, а в нас не було на те часу. То ми вдень їх об’їжджали, а вночі… Скажімо так, світло вмикати не можна, їдеш по темному, за приборами. То ті трупи ніхто не об’їжджав. Тепер їх забрати неможливо. Хіба що зішкребти з асфальту. Хоча, може, простіше покласти зверху шар нового, — замислено каже «Док».

За розмовами минає пів години. Командування нарешті дає дозвіл відкрити вогонь. Артилеристи, які до того ходили навколо, мов кволі мухи, забігали. «Корова» під’їжджає прямо під гармату, двоє чоловіків розвантажують кузов, «Док» на землі вже підписує снаряди від імені Анастасії, що заходила зранку до артилеристів, але не встигла лишити повідомлення росіянам: «За Херсон! Від Насті!» й «Ви всі здохнете в пеклі».

— Добре їбоне. Ми не так часто використовуємо такі потужні заряди. А коли так високо задирали гармати, взагалі не пригадаю. Якби б ціль стояла на 170 метрів далі — це була б стеля для гармати, — захоплено говорить «Капа».

Механізм із гуркотом посилає снаряд у дуло. Слідом пхають порохові заряди. На кілька секунд життя навколо спиняється: завмирають механізми «Піона», завмирають артилеристи.

— Гармата! Вогонь! — кричить «Риба».

Очі засліплює спалах, гуркіт вибуху накриває з головою. Здається, ти фізично відчуваєш, як вибухова хвиля намагається перевернути і тебе, і гармату, і все в радіусі сотні-другої метрів.

— Біглий вогонь! Другий снаряд! — чути від команди заряджання.

Команда заряджає гармату. Артилеристи, що вантажать снаряди, підганяють колег, які підносять порох. Вони нібито надто повільні. Серед криків можна розібрати «йоб твою мать» і «швидше блядь». Другий снаряд готовий.

— Вогонь! — кричить «Риба».

Артилеристи смикають мотузку. Нічого не відбувається.

— Осічка! — кричить «Риба».

— Твою мать! — кричать артилеристи.

— Навіть не думай, блядь, смикати мотузку, бо уїбу! — кричить команда заряджання до артилериста зі шнурком.

За 30 секунд гармата готова.

— Вогонь! — кричить «Риба».

Повітря відповідає вибухом. Другий снаряд пішов у ціль. Команда вже заряджає третій.

— Вогонь!!! — реве «Риба».

«Піон» разом із полум’ям випльовує в небо 110-кілограмовий снаряд.

— На броню! Бігом! Валимо! — кричать артилеристи один до одного.

Щойно гармата опускається в спеціальне кріплення, артилеристи заскакують на броню. Не встигає «Хотабич» забрати сходинки, машина з ревом виїжджає з лісосмуги й несеться через поля у свій сховок. Вже на базі питаю «Капу», чи влучили.

— Ну, якщо начальство мені не обриває телефони з вимогою пояснити, що це було, значить влучили, — каже той. — Били по колоні техніки. Звісно, я її не бачив, мав лише координати. Наші засікли, що вони десь на дорозі стоять. То ми їм кілька привітів передали.

Вечоріє. Куримо на дворі з артилеристами, говоримо про контрнаступ і активність на фронті. У розмову вклинюється «Док».

— У мене знайомий в піхоті, в одному з підрозділів. Казав, їм почали нарізати завдання. А таке з його підрозділом буває у двох випадках: якщо вони йдуть або на зачистку села, або на штурм. От і думай тепер, — говорить медик.

За кілька днів після цього українська піхота зайшла в Херсон.

Ми хочемо розказувати вам сучасну історію України такою, якою вона є, і з місць, де вона твориться. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]